У Бахмуті лишається остання група ДСНСників — як вони живуть і рятують людей (ФОТО)

.Ми їмо з однієї сковорідки. Ми сімʼя, — каже Дмитро Нікулеско, начальник Бахмутського районного управління ДСНС.

Його батько в Запоріжжі проходить службу, мати в Кропивницькому, дружина теж. Дмитрова дитина народилася в серпні, і після того він бачив її ще раз в жовтні на хрестинах. Старається зв’язуватися з рідними по відео щодня:

Я тут, бо це моя праця, моя присяга і моя земля. Життя не зміниш. Залишки моєї квартири он там, — показує. — З неї я забрав парадну форму, човен з мотором і водолазне обладнання.

Один з рятувальників каже:

Я навіть не знаю, що з моїм домом, бо він на Забахмутці.

Ще в одного квартира була на останньому поверсі. І мер Бахмута пожартував:

Після війни зробимо тобі двоярусну.

Хлопці розповідають історії — свої й своїх. Знайомий одного з рятувальників з окупованої території рятував частину речей з дому машиною через Росію. І на кордоні у авто, що вивозило награбоване російськими солдатами, побачив речі зі свого дому.

Мій тренер з дзюдо став міністром спорту в Донецьку, а тренер з рукопашного бою недавно помер за Україну, — звучить серед голосів рятувальників.

Знову чути вибух, цього разу надто близько. Коли спускаємося в підвал, хлопці дискутують, що за тип зброї це був.

Микита читає вірші. Він почав писати у 2014-му — про любов, про обовʼязок. Їх чоловік читав дружині на «етапі знайомства». Розповідає, як улітку, разом з хлопцями, з-під завалів за один виклик врятував 8 людей.

Рятувальник Юрій Галич згадує, як випадково зустрів старого чоловіка, який розповів, що живе «біля бібліотеки для сліпих»:

Був день, коли жорстко крили. Прибігають люди, гукають: там дім починає горіти. Кажу — ну, гляньмо, чи є сенс гасити. Приїжджаємо, я забіг, постукав у двері — ніхто не відповідає, все нормально, людей немає. Назад ідемо. Потім випадково говоримо з місцевими про той будинок, а вони підтверджують: «Це той дім, що біля бібліотеки для сліпих!» Я собі подумав… Кажу напарнику: давай ще раз поїдемо. Приїжджаємо, дім горить, вибиваємо двері — а наш старий там під шістьома ковдрами спить, нічого не чує.

Чоловіка врятували й передали волонтерам.

Начальник каже, що щойно встановив ялинку на центральній площі:

Має бути святковий настрій!

Просимо нас туди повести.

І справді — серед темряви, де не видно й на метр, — невеличка ялинка, прикрашена синьо-жовтими гірляндами. Засвічуємо ліхтарик — і бачимо пишні будівлі на площі Свободи: міську раду, палац культури, магазини…

Чути різкі близькі вибухи:

Швидше, бо нас зараз на. й накриє! — гукають з темноти.

Ми повертаємося в частину, нас просять не виставляти фото ялинки, бо росіяни все моніторять: «Побачать — знесуть».

Юрій Галич каже, що в Z-групах писали, нібито бахмутські дснсники втекли.

І тоді люди прийшли перевірити — а ми тут ворота фарбуємо!

Накрито стіл. Пахне яблуками. Рятувальники міста Бахмута уважно слухають новорічне привітання Президента по телевізору, підключеному через старлінк, однак вони незворушні. Сльози зʼявляються тоді, коли згадують загиблих друзів і колег. Вони переконані, що Бахмут вистоїть. І зовсім немає потреби уточнювати, чому вони у цьому впевнені.