60% прокурорів узгоджують затримання з начальством

Законодавство передбачає гарантії незалежності для процесуального керівника. Водночас на практиці він залежить від рішень свого керівництва і прокурорів вищого рівня, що здійснюють «зональний контроль».

Про це йдеться у дослідженні, здійсненому Міжнародним фондом «Відродження» за сприяння Генеральної прокуратури України.

Поле для втручання в діяльність «процесуально самостійного» за законом прокурора широке: від доступу до матеріалів кримінального провадження через Єдиний реєстр досудових розслідувань (ЄРДР), передачі справи іншому прокурору лише за результатом оперативної наради за участі керівництва до позбавлення премії, що становить істотну частину зарплати. І це незважаючи на те, що законом про прокуратуру виписано розміри посадових окладів і визначені складові оплати праці прокурорів.

Згідно з дослідженням, 11% прокурорів вважають себе незалежними під час виконання обов’язків процесуального керівника.

60% прокурорів завжди погоджують затримання особи з керівником місцевої прокуратури.

Разом з тим дослідники констатують: формуються розрізнені місцеві практики процесуального керівництва. В органах прокуратури не існує обґрунтованого підходу щодо визначення необхідної кількості прокурорів на кожному рівні, відсутнє уніфіковане визначення критеріїв обсягів навантаження на окремого прокурора — процесуального керівника.

Система обліку та аналізу діяльності органів прокуратури у сфері кримінального провадження базується на формуванні даних у ручному режимі, тобто на механічному зведенні показників, і характеризується неповнотою, фрагментарністю збирання даних, низьким рівнем застосування електронних засобів формування звітності.

Розуміння прокуратурами функції процесуального керівництва є різним — що недивно, бо в чинному законодавстві воно вживається в різних контекстах. Конституція визначає процесуальне керівництво як функцію прокуратури. Кримінальний процесуальний кодекс покладає її, зокрема, на керівника органу досудового розслідування. На практиці це закономірно призводить до неузгодженого розмежування функцій цих двох суб’єктів.

На місцевому рівні взаємодія між ними зазвичай вибудовується на персональних контактах керівників та їх застосуванні «неформального» узгодження взаємодії.