Вышитый рушник исполняет желания

Рушник супроводжував українця від моменту народження до самої смерті. На чистий рушник (крижмо) приймали новонародженого з лона матері, рушник використовувався (і використовується дотепер) у весільному обряді, розвішані по хаті (особливо навколо ікон, дверей і вікон) рушники слугували оберегами родини. На рушниках або полотні труну з тілом небіжчика опускали до ями, а поховальними рушниками обв’язували хрести на могилах.

Вишивані узори на цих відрізах полотна науковець і майстер народної вишивки Юрій Мельничук, заступник директора з наукової роботи музею Івана Гончара, називає криптограмами, тобто кодами, ключами до розуміння того, за якими законами Творець збудував цей світ. Ці символи зберегли та донесли до наших днів українські жінки як берегині давньої народної традиції. Та, що дивно, самі берегині, передаючи ці «шифри» від покоління до покоління у своїх гаптуваннях, розгубили їхнє початкове значення і зміст.

Старі жінки-вишивальниці, яких науковець запитував, як називається те, що вони вишивають на рушниках, найчастіше відповідали: «Це квітка» або «Це вазон». Та насправді основний малюнок українського рушника — це дерево життя, впевнений науковець. Це є проявлений Космос. Білий колір полотна символізує задум Творця, його ідеї, що втілюються з допомогою Природи, енергії, яка творить усе навколо. В індуїстській традиції це відповідає богу Шиві та богині Шакті. Цю енергію, яка творить матеріальний світ, символізує червона нитка малюнка. Тобто через рушник проявляється дуальність світу — єдність духу і матерії, чоловічого і жіночого, плюса і мінуса, правого і лівого тощо.

Якщо перевірити будь-який рушник біолокаційним методом, з допомогою, наприклад, маятника, то ми побачимо, що на одному кінці цього полотна «+», а на іншому — «-», тобто маятник починає обертатися в інший бік, якщо його піднести до іншого кінця рушника. Ліва сторона — за годинниковою стрілкою, а права — проти. Завжди, перевірено неодноразово.

«Ще задовго до християнських часів люди розвішували ткані та вишиті рушники у священних гаях і дібровах, де відбувалося їхнє спілкування з Творцем. Рушники були своєрідними медіаторами, тобто посередниками між Богом і людиною. Ті коди, ключі, що наносилися на рушники завдяки лініям і кольорам, допомагали людям спілкуватися зі світом невидимим, який населений різноманітними духами. Ці духи, що належать до чотирьох стихій — Вогню, Повітря, Землі і Води, сукупно будують усі живі форми, в тому числі і людину як фізичну істоту. Тому інформація про це була відома нашим предкам, і вони спілкувалися з духами, приваблюючи світлих, або «добрих», для життя і відлякуючи «злих».

Філософ і математик Платон говорив, що Бог діє по геометричних лініях. І справді, орнаменти, що наносилися на рушники, так само, як і на одяг, структурували навколишній простір у бажаний, комфортний для життя людини стан. Тільки у першому випадку структурувався простір помешкання чи того середовища у природі, де знаходився рушник, а в другому — простір довкола людини або її аура.

Ми часто вживаємо поняття «атмосфера дому». Вона може бути тепла, приязна, а може бути холодна, чужа. От власне рушники і робили цю атмосферу теплою, насиченою невидимими, але такими необхідними флюїдами», — написав Юрій Мельничук у своїй науковій статті «Семантика українських вишитих рушників».

То що ж зашифровано у сімейному рушнику, який передавався від покоління до покоління по жіночий лінії та покривався дедалі новими малюнками й орнаментами? На рушнику зазвичай зображувалося квітуче дерево, яке уособлювало процвітання, багатство, родючість, вічність роду. Найбільша квітка («вогонь життя»), з якої бере початок «дерево», якщо придивитися, нагадує жінку, яка народжує. Вазон або чаша, часто присутня на зображенні, — це ніщо інше, як жіноче лоно. Пригадуєте Священний Грааль з «Коду да Вінчі», може, це не просто фантазія Дена Брауна? А ще він може символізувати першоджерело: або прародителя родового дерева, або навіть культурний ґрунт, на якому зійшло дерево людства або окремого народу (якщо йдеться про щось ширше за окремий рід). Квіти, присутні на дереві, — живі душі: маленькі квіточки — дітки, великі, розташовані трохи нижче, — це їхні батьки, ще нижче — діди-баби, прадіди-прабаби.

На багатьох рушниках, крім цього, є ще зображення плодів (зокрема, винограду). Це — символічне зображення мертвих предків. Їхні квітки вже відцвіли (життя скінчилося), а плоди їхніх трудів залишилися на цьому світі. Інколи саме зображенням винограду чи виноградного листя облямовували малюнок на рушнику. Облямування (таке чи якесь інше) по краю полотна слугувало «огорожею» життєвого простору родини. А ще виноград символізує Ісуса Христа. «Я є істинна виноградна Лоза, а Батько Мій — Виноградар» — сказано в Євангелії від Іоанна. Тож виноград є також даниною християнству, як і троянда, що символізує Богоматір і зображується на рушниках у вигляді правильної восьмикутної зірки.

Бруньки, пуп’янки — це ще ненароджені діти, які от-от мають народитися або народяться колись. Цей елемент зображення дуже важливий, бо символізує продовження роду. Інколи навколо пуп’янків можна побачити маленькі штрихи, зроблені чорною ниткою. Вони символізують Божий задум, тобто на фізичному плані дитини ще нема, але вона вже є на духовному плані. Взагалі чорний колір, що інколи присутній на вишивках, символізує ефір — п’яту стихію, невидиму, тобто світ думок і задумів.

Крім цього, на рушниках (зокрема, на полтавських) присутні маленькі кольорові геометричні фігури, які символізують чотири природні стихії: червоний трикутник — вогонь, жовтий квадрат — земля, білий півмісяць — вода, блакитне коло — повітря. Жінки, які вишивали ці знаки, співпрацювали зі стихіями на тонкому, символічно-образному рівні для того, щоб гармоніювати своє життя, буття своєї родини.

Над деревом-квіткою майстрині ще вишивають певні елементи, вони невеликі порівняно із центральним малюнком і розташовані не так густо, як елементи самого родинного дерева. Це — небесний план, де збираються предки і «зоряні люди», які оберігають дерево. Також інколи на рушниках зустрічаються зображення янголів-охоронців у вигляді пташок. Пташки найчастіше дивляться одна на одну або разом — на родинне дерево, символізуючи кохання та затишок. Та є й такі рушники, де пташки своїми дзьобиками відвернуті від дерева у бік орнаменту-«огорожі». Очевидно, їхня функція — оберігати родину від зовнішнього негативного впливу.

Для того, щоб рушник справді виконував свою сакральну функцію, важливе не тільки саме зображення, а й те, як майстриня його створює, бо це є своєрідним священнодійством. У давнину майстрині дотримувалися суворих правил. Наприклад, полотно (краще — домоткане) бралося довжиною, що кратна людському зросту, тобто мінімум 160—185 см. Зустрічаються старовинні рушники, які вдвічі, а то й утричі довші!

Голки для вишивання надзвичайно цінувалися, вважалося поганим знаком загубити їх, особливо в той час, коли вишивалася річ. Зазвичай майстрині мали для роботи стільки голок, скільки кольорів в узорі. З початку і до кінця роботи використовували одні й ті самі голки. До того ж ніколи нікому їх не позичали і використовували тільки за призначенням. Існувало повір’я, що голки треба купувати у понеділок, але це правило діє тільки для жінок, бо понеділок — день Місяця, «жіночої» планети. Майстрині віддавали перевагу ниткам тваринного походження — шовковим чи вовняним. На другому місці —конопляні та лляні. Бавовняні (якими переважно користуються тепер) не були в пошані.

Щодо часу і місця вишивання. Краще починати роботу при зростанні Місяця, у четвер (день Перуна, «чоловічий», насичений творчою енергією), вранці, сидячи біля вікна, лицем або боком до світла.

Перед роботою майстрині обов’язково читали молитву та побажання, тобто «програмували» рушник. Після перерви, перед продовженням роботи, молитви та побажання знову повторювали. Відкладаючи роботу до наступного разу, жінки акуратно складали полотно, бо вірили: якщо залишити зім’ятим, то і в житті не буде порядку. Роботу загортали у тканину, не залишаючи відкритою. Голку без нитки ніколи не втикали у полотно. Роботу ніколи не клали на ті місця, де сплять або сидять. «У багатьох місцевостях жінки вишивали у цілковитій тиші, спокої, таємно, щоб ніхто не бачив їхньої роботи, на противагу існуючому у літературі опису вечорниць, де дівчата збиралися гаптувати разом. Можливо, таке спільне вишивання й було, проте не рушників. Рушник — річ глибоко сакральна і через те інтимна», — пише Юрій Мельничук у своєму дослідженні.

Вишивальниці не випорювали неправильно вишитих стібків, бо «виправляння» вносило деструкцію в енергетику рушника. «Як не можна наново пережити вчорашній день, так і не варто переробляти роботу, а треба йти далі. Рушники, котрі вишивались з піснею і молитвою, з асиметрією і різними мітками, вражають нас своєю «живістю», а ті, які технічно бездоганно виконані, — нецікаві, холодні, безсердечні (вишиті тільки розумом)», — веде далі Юрій Мельничук.

Кожен колір щось уособлював, але найпоширенішим був усе ж таки червоний, найяскравіший, найбагатший і найсильніший з усіх кольорів. У традиціях різних народів він використовувався для ініціації, для притягнення сильних енергій. Достатньо згадати китайське вчення фен-шуй про гармонізацію простору. Так от, там червоного — хоч греблю гати. Того ж ефекту залучення позитивної енергії домагалися українці з допомогою рушників із червоною вишивкою. Саме червона вишивка найбільш придатна для весільних рушників, адже залучає енергію для ініціації нової сім’ї.

Вчені-філологи все ще не можуть дійти згоди, від якого слова походить назва цього сакрального предмета — від «руки» чи від «рушати», бо рушник — це певною мірою символ життєвого шляху, яким ми всі рушаємо у незвідану путь.