Как минимизировать последствия пребывания на войне и сохранить семью

«Ракурс» уже писав про реабілітаційний центр для військовослужбовців, що працює в Чернігівський області. Програма відновлення після бойових дій була розроблена і запрацювала завдяки тим, хто сам пройшов пекло війни та розумів її трагічні наслідки як для самих військових, так і для суспільства в цілому. Подібний центр працює також на базі одного із санаторіїв Харківщини. Наразі головною проблемою є брак коштів, тож поки що кількість воїнів, яким допомагають тут відновити боєздатність та вчать правильно повертатися з війни, надзвичайно мала порівняно з потребами.

Про те, що допомагає відновлювати психологічну стійкість військових, як зберегти стосунки в родині на відстані й після повернення з фронту, як має зустрічати соціум своїх захисників та інші актуальні питання розповіли «Ракурсу» військові психологи, які лікують поранені душі наших воїнів у центрі реабілітації на Десні.

Незважаючи на те, що в центрі реабілітації працюють саме військові психологи, мабуть, буває нелегко пробитися через захисну броню людини, яка щойно з фронту? Наскільки скептично вони налаштовані щодо психологічної допомоги?

Михайло Свириденко, військовий психолог, молодший лейтенант:

Зазвичай військові, які приїжджають безпосередньо із зони бойових дій, самі просять допомоги психолога. Адже людина перебуває у нересурсному і навіть розбитому стані. Воїн розуміє, що потрібна допомога, а ділитися наболілим із першим зустрічним не будеш, тож звертається до психолога. Для багатьох це як ковток свіжого повітря.

Якщо ж після виходу з бойових позицій минув деякий час, то військові можуть доволі скептично ставитися до психологічної допомоги. До прикладу, у нашому реабілітаційному центрі в Чернігівській області головним чином перебувають люди, які місяць чи два, як залишили поле бою. Перші дні вони закриті. Тож ми самі підходимо до них і в неформальній обстановці заводимо розмову. Потім це переростає в індивідуальну бесіду, і військовий поступово розкривається.

Індивідуальні бесіди є надважливою річчю. Здебільшого це активне слухання: коли людина виговорюється, виплескує все, їй стає набагато легше. У нас є й ті, хто пережив російський полон. Це один із найважчих досвідів. Їх потрібно вислухати, головне – не торкатися перенесеної травми. Для того, щоби працювати з травмою, потрібен певний час, а зачепити її необачно – небезпечна річ.

Серед військових поширена думка, що зрозуміти їх може лише людина, яка теж воювала. Мабуть, вас часто запитують, чи були ви на війні?

Сергій Білодід, військовий психолог, старший лейтенант:

Звісно. Зазвичай це найбільш травмовані люди, найперше вони запитують: «А ти там був?». Таким чином вони хочуть збагнути, зможе психолог зрозуміти їх чи ні. Ми наводимо такий приклад: якщо людина зламала ногу, вона ж не буде обирати хірурга, який теж ламав ногу? Зазвичай такий підхід допомагає.

Що особисто для вас є найважчим у роботі?

С. Білодід: Мабуть, індивідуальні бесіди. Вони забирають найбільше сил, адже історії бувають різні. Це найтяжче. Ти починаєш співпереживати, а потрібно тримати ногу на лінії і не заступати за межу. Щоб дати людині енергії, ми повинні самі її мати, бути в ресурсі. Відновити психологічний ресурс допомагають прості речі - більярд, настільний теніс, спортзал, те, що цікавить і надає сил.

Участь у бойових діях — це надзвичайно потужний стрес для людини. Постійна загроза власному життю, втрата бойових побратимів — усе це може призвести до психологічної травми. Сумнозвісна статистика  з досвіду  США, коли протягом десяти років після війни у В’єтнамі звели рахунки з життям майже стільки американських солдатів, скільки загинули під час бойових дій. На нас чекає тотальний ПТСР  (посттравматичний стресовий розлад) з усіма трагічними наслідками?

М. Свириденко: Насправді лише у невеликої частини військових формується ПТСР. Поширена думка, що це тотальне явище, але це не так. Приблизно третина буде мати певні гострі стресові реакції. Втім, лише приблизно у 10% воїнів ПТСР розвинеться як психіатричний діагноз, коли потрібна фармакологічна допомога.

Порушення сну, нічні жахи, зміна характеру, темпераменту... Колись людина любила компанії, а тепер почала закриватися в собі,  надмірне вживання алкоголю – це все симптоми гострих стресових реакцій. Такі реакції – це нормально для людини, яка пережила війну. Можуть спостерігатися флешбеки (спогади про травматичні події, які, здається, відбуваються зараз.  – Ред.) з відривом від реальності,  коли людина не розуміє, що відбувається насправді. Коли спрацьовують певні тригери, які врятували воїну життя на фронті, а мозок ще не встиг перебудуватися на мирне життя, він реагує так само, як реагував на війні. Тригером може стати будь-яка деталь, що нагадує про травматичний досвід, – наприклад, звук чи запах.

З часом все це минає, мозок зцілює себе сам. Порада – дати час і потерпіти. Інує певний період адаптації. Наприклад, вчора військовий був ще на фронті, а сьогодні приїхав у центр реабілітації, зняв форму і переодягнувся в цивільне. Були випадки, коли воїни казали, що їм некомфортно без форми. І це зрозуміло, адже мозок не може так швидко перебудуватися, це потребує  певного часу. Якщо ж неприємні симптоми стають інтенсивнішими, необхідно звертатися за професійною допомогою.

Резюмуючи, наголошу, що про ПТСР у військового ми можемо говорити лише через півроку після повернення з війни. До цього часу – це гострі стресові реакції, які є нормою і в більшості випадків з часом минають. Тож головна наша задача як психологів – відновлення психологічної стійкості та гнучкості людини.

Перш за все ми намагаємося мотивувати наших захисників, нагадуємо про їхні інтереси, які були до війни. Це цілі, які людина ставить та певні кроки,які має виконувати для їх досягнення. У багатьох військових є відчуття провини. Наприклад, хтось із товаришів загинув, а вони живі. Це так званий синдром того, хто вижив. Формується також завищене почуття справедливості. Проблеми зі сном. З усім цим ми працюємо. Є певні техніки саморегуляції, терапевтичні методики, призначені для того, щоб людина спала якісно і краще відновлювалася.

Як, на вашу думку, можна убезпечити наших воїнів? Як мінімізувати  віддалені наслідки перебування на війні - кількість самогубств, побутове насильство?

М. Свириденко: В цьому можуть допомогти Центри первинної психологічної реабілітації (після фронту), й за потреби подальша робота з військовослужбовцями. Депресія та суїцид мають певний зв'язок. Є провокуючі фактори, які можуть бути і не пов’язаними з війною. Не можна відкидати й спадковість – адже патерни йдуть з дитинства.

Ми повинні вмотивувати, вказувати шлях, яким наші військові мають йти далі. Але людина робить це сама. Первинна психологічна реабілітація  – це цілеспрямованість іти вперед, щось робити, адже в протилежному випадку настають депресивні стани та високі суїцидальні ризики. 

Загалом має бути комплексна державна програма, припустмо, як у США. Повинно бути відповідне законодавство, виділені на це бюджетні кошти. Це соціально надзвичайно важлива річ.

Перебуваючи у центрі реабілітації на Десні, військовий може запросити сюди родину, декілька днів побути з дружиною та дітьми. Наскільки це важливо для психологічної пружності наших воїнів?

М. Свириденко: Дуже важливо. Адже люди, в яких є родина, більш стресостійкі. Сім’я – це один із найважливіших психологічних ресурсів, який формує нашу стійкість до стресу. Ми проводимо не лише групову та індивідуальну психологічну терапію, за потреби працюємо й з дружинами військових.

На жаль, війна зруйнувала чимало сімей. Стосунки на відстані важко підтримувати. А коли рідна людина повертається з бойових дій у коротку відпустку додому, то довгоочікувана зустріч, буває, призводить до  непорозумінь, подекуди навіть розлучень. Що допомагає зберегти добрі стосунки в родині?

С. Білодід: Справді, такі історії не поодинокі. В нашому центрі проходив реабілітацію військовий із десантно-штурмової бригади. Він розповідав, що за місяць хотіли розлучитися з дружиною разів зо три. «Як ти там? Коли приїдеш додому?» –– повсякчас запитувала дружина й ображалася, що він не відповідав.

Дружини мають розуміти, що їхні чоловіки  – військові, багато про що по телефону говорити не можна. На війні мало чудового, щоб ділитися... Іноді взагалі немає настрою, людина не хоче спілкуватися, вона потребує тиші й це – нормально.

Головне – близькі військового мають розуміти процеси, які відбуваються з людиною на війні, чому вона змінюється. Інстинкти, які допомагали виживати під час бою, у мирному житті можуть лякати оточуючих. Тож знадобиться витримка – мозок сам себе зцілює, це найкращі ліки, але для цього потрібен час.

Є чудова прикладна методичка  «Як ти, кохана(ий)?» – про стосунки навідстані. Раджу її прочитати кожному. Це не книжка на декілька томів, а невеличкий посібник, який легко читати та можна брати із собою. Поради адресовані українцям, які попри відстань хочуть підтримувати добрі стосунки з близькими, а також полегшити адаптацію при поверненні та возз'єднанні. Методичка буде корисною як військовим, так і цивільним.

Від «Ракурсу»: Посібник «Як ти, кохана(ий)?» доступний на сайті yakty.com.ua, де кожен може скачати електронну версію чи замовити друкований варіант.

Публікуємо декілька порад із посібника:

Головне – не розпитувати про травматичні події, не тиснути і не допитувати.

Будь-яка бесіда починається із запитання «Як ти?». Це наш спосіб переконатися, що інша людина готова до розмови. Тому розмову ми починаємо з відповіді на це питання, навіть якщо нас про це не запитали.

Також важливо під час розмови давати щось таке, про що людина потім може згадати з теплою посмішкою, що додасть їй сил долати проблеми і труднощі. Наприклад, це можуть бути розповіді про успіхи ваших дітей, смішні випадки, дрібниці, які свідчать про теплі стосунки і кохання, світлини, які нагадуватимуть про приємні моменти і мрії, речі, що можуть бути символами вашого зв’язку.

Коли на фото партнер побачить вас з річчю, яку ви подарували, або яка пов’язана з вашим спільним досвідом, це буде посилювати емоційний зв’язок між вами. Такі фото й такі речі можна використовувати як підтримку в складні моменти.

Дуже допомагає, якщо ви створюєте й продовжуєте свої власні традиції, наприклад, «наші фрази», жести, якісь особисті «наші смішні слівця», смайлики, яким ви надали особливого значення.

В одному інтерв’ю з військовим прозвучала така фраза: «Ходіть по ресторанах, але не забувайте про нас!». Війна продовжується, але й життя триває. Як суспільству знайти баланс, не переступати межу доречності у тих чи інших аспектах цивільного життя?

С. Білодід: Військовослужбовці розповідають: я прийшов додому у відпустку, вийшов у парк, а там граються діти, хтось катається на гойдалці, ходять закохані пари... Зазвичай це зігріває їм серце, це цивільне життя, яке вони захищають. На мою думку, дозвілля має бути культурним – похід в той же парк, відвідини виставки чи театру. А от щось на кшталт танців у нічних клубах під час війни – це занадто.

Наших воїнам важливо відчувати, що країна, соціум люблять їх і цінують.  Солдата, який їде у відпустку чи на війну, можна зустріти, наприклад, у громадському транспорті. Хтось поступається йому місцем, інший ніяк не реагує, а третій ховає очі… Як краще реагувати, чи буде доречним підійти і подякувати захисникові?

С. Білодід: Це максимально добре! Не треба готувати якусь довжелезну промову, а сказати просто – дякую! Коли військовослужбовець повертається до цивільного життя, йому хочеться бачити, що роботу, яку він виконує, цінують. Він це робить саме для своєї сім’ї і своєї країни.

Нещодавно був такий випадок: дві дівчині та хлопець танцювали в якомусь ресторані, це відео стало публічним. І от їм прийшло повідомлення, мовляв, ви танцюєте, а хлопці боронять країну. Дівчина відповіла «Ми їх туди не відправляли». Звісно, це травмуючі слова для військових.

Коли ви побачите військового, підійдете до нього і просто скажете  «Дякую за все!», йому буде приємно відчути, що він і його місія важливі для суспільства.