Возрождение Украины: Лугано, «План Маршалла» и угроза авторитаризма

Поки війна триває, українцям час починати думати про те, як відбудувати повоєнну країну. Світ уже не має сумнівів щодо нашої перемоги і готовий вкластися у відбудову не тільки знаннями, досвідом і технологіями, але й грошима.

Знаковою міжнародною подією стала конференція, що відбулася на початку липня у швейцарському місті Лугано. Представництво було надпотужним: у заході взяли участь понад 1000 осіб, включаючи 5 голів держав та урядів, 23 міністра та 16 заступників міністрів. Українську делегацію у складі близька 90 осіб очолювали прем'єр-міністр Шмигаль та голова Верховної Ради Стефанчук. Загалом 58 міжнародних делегацій (представники урядів та міжнародних організацій) взяли участь та підтримали Україну у запуску політичного процесу відновлення.

Основними темами були план відновлення та розвитку України, методи і принципи відновлення та реформи, які необхідно здійснити. Але конференція – це лише поштовх для масштабного процесу відновлення, і на цьому шляху на нас чекає багато викликів – як економічних і соціальних, так і світоглядних.

Днями у Києві і Львові одночасно відбулася міжнародна конференція «Зі стійкості до відновлення. Ключова роль громадянського суспільства в Україні», ініційована міжнародним фондом «Відродження». На цьому заході експерти обговорювали, якими мають бути вектори відновлення країни.

Посол Канади: «Україна виграє війну. Важливо, щоб вона виграла і мир»

Україна і Канада традиційно мають міцні зв’язки. Посол Канади в Україні Лариса Галадза поділилася своїми враженнями від конференції в Лугано: «Це була дуже цікава подія. Протягом тижня після її завершення я намагалася зрозуміти, що ж там відбувалося, постійно подумки поверталася до конференції. По-перше, напевно рекордна кількість людей доєдналася до неї.

Це не була радісна подія, але справді було відчуття того, що до завдання по відродженню України доєднуються люди з усіх куточків світу, з усіх секторів, сфер, і це актуально у складні часи».

На конфереренції в Лугано прем'єр-міністр України Денис Шмигаль представив план відбудови України. Цей «План Маршалла», щорозрахований на 10 років та оцінюється у 750 млрд доларів. «Нам важливо показати іноземним урядам та компаніям, що Україна має чітку візію того, як нам стати успішними, стати членом ЄС та здійснити українське економічне диво», — так представив український «План Маршалла» Денис Шмигаль.

«Я не буду про нього говорити багато, але він враховував чимало припущень і, як на мене, він не був достатньо інклюзивним. Це може бути величезним викликом для нас як для донорів, – прокоментувала  план відродження України від українського уряду Лариса Галадза. – У Лугано  ми усвідомили, що є величезна кількість потреб, які наразі не задоволені. Виграш війни потребує задоволення цих потреб, окрема, у зброї, макрофінансовій  стабільності і певній гуманітарній допомозі, і на цьому Канада зосередила свою увагу…

…І ми в форматі великої сімки продовжимо говорити про реформи. Ми не знаходимося в паралельному всесвіті. З одного боку війна триває, з іншого — требатреба проводити реформи. Я вважаю, що це взаємопов’язані моменти. Ми маємо дистанціюватися від того, що буде якийсь пуск, початок, і це запустить процес відновлення. Його вже запущено, і ми вже долучаємося до відновлення там, де це можливо. Як громадянському суспільству долучитися до цього процесу? Просто робіть.  Влада співпрацює з тим, хто працює і хоче бачити результат».

«Політикум вважає себе переможцем, власником перемоги і не бачить громадянського суспільства»

Інші учасники конференції також говорили про те, що є кілька можливих векторів розвитку України. Цікаво розповів про це  викладач НАуКМА Валерій Пекар. Він відзначив, що нині фокус суспільства повністю на війні, а не на реформах, змінах чи інституціях:  «Середній клас повністю зайнятий війною, волонтерством, намаганням врятувати бізнес і міграцією. Тобто громадянське суспільство абсолютно розфокусоване з точки зору інституційних змін у країні. З іншого боку маємо політикум, який вважає себе переможцем і власником перемоги, єдиним авторитетом,  який громадянське суспільство просто не бачить.  Є такий анекдот: громадянське суспільство бігає з флешкою по вулиці Банковій, намагаючись кудись її всунути, але там, на Банковій, нема USB. І при тому (суспільство) залишається під впливом російських наративів, російського бізнесу і російських агентів впливу. А Євросоюз і НАТО розглядає як приз у виграній війні, а не як те,  до чого треба рухатися з великою працею. Що ми тоді бачимо?  Ми бачимо картинку, яка є наслідком війни і воєнного стану, але в результаті може залишитися і після перемоги - з надмірною централізацією ухвалення всіх рішень, з монополізацією інфопростору і наявністю цензури, з відсутністю по суті парламентського процесу».

На жаль, такий стан речей нині підтримують великі верстви західного суспільства, вважає експерт, бо Заходу бракує однієї з базових цінностей – безпеки: «Тому вони готові підтримати і сильну руку, і цензуру, і все на світі. Між громадянським суспільством і владою діалог відсутній з різних причин.  Одна з них  - це те, що влада не бачить громадянського суспільства, інша – те, що вона  вважає, що воно якось прив’язане до попередньої влади і так далі.

Отже, маємо загрозу, що вбивця дракона може стати драконом чи вбивця вампіра може стати вампіром, бо вампір встиг його вкусили наостанок. Це означає, що в умовах небінарності нашого розвитку (тобто у нас немає зараз вже таких чітких альтернатив «Тайожний союз чи Європейський союз», «НАТО чи ОДКБ») зараз в умовах небінарності можуть бути ухвалені хибні рішення, тому що ми бачимо на російському прикладі, як авторитаризм ухвалює величезні низки хибних рішень тільки тому, що він не має адекватної інформації з різних точок.

Так само і українська адміністрація, відрізавши себе від різних джерел інформації, різних точок зору, віянь, поглядів, ризикує звалитися в низку хибних рішень.

5 сценаріїв європейської інтеграції

«16 вересня в рамках одного з проектів, що фінансуються Євросоюзом, ми проводили форсайт «Шлях до Євросоюзу».  Ми побачили 5 різних сценаріїв європейської інтеграції, - веде далі  Валерій Пекар. -  З тих п’яти сценаріїв два - провалена євроінтеграція, один -  успішна євроінтеграція, і є ще два цікавих сценарії. Євроінтеграція без євроінтеграції по суті. Це найгірші сценарії і для Європейського союзу, і для України. Один із них пов'язаний із фактичним непроведенням реформ. Цей шлях чимало людей з сучасної політичної еліти вже озвучили: спочатку євроінтеграція, потім реформи. А другий - формально технічна євроінтеграція, яка врешті завершиться чимось схожим на угорський режим, коли в принципі демократія є, всі формальні ознаки є, але монополізм в усіх сферах заважає цьому бути справжньою, а не керованою демократією».

«Жабку можуть зварити, а вона цього не помітить»

Загроза авторитаризму є дуже серйозною, на думку експерта: «Ми знаходимося у точці, де у нас немає незворотності змін, і Майдани не є запобіжником. Тому що майдани у нас запобіжник проти розвороту політичного курсу, а не проти авторитаризму. Якщо авторитаризм повільно впроваджується, реформи повільно згортаються, це означає, що жабку можуть зварити повільно, і вона цього не помітить.

Ну і, окрім того, для демократії потрібні демократи, а в умовах війни і браку безпеки у нас запит на це падає.

Що ж до Європейського союзу, то він продовжує розглядати нас як проблему, яку треба вирішити, а не як можливість. Це для нас разом з Європейським союзом є величезним викликом: треба, щоб ЄС переосмислив Україну і зрозумів, яку цінність Україна приносить йому. І заради цієї цінності Україна стає членом Євросоюзу, а не як приз, і не як винагорода, і не тому, що Україну треба якось похвалити за перемогу над російським тоталітаризмом.

В цих рамках нам і доведеться працювати найближчим часом, поділивши відповідальність за компетентні реформи і збереження демократії. Я думаю, що українське громадянське суспільство мусить відповідати за реформи, а  ЄС – взяти на себе відповідальність за збереження в Україні демократії, тому що з однієї руки цю гру не провести».

…Ще одне не просто цікаве, а пекуче питання – гроші на український «План Маршалла». Точніше, хто і як може ними розпоряджатися. Про це – у наступному матеріалі.