Дело Януковича живет: как «псевдоамериканский» банкопад подрывает евроинтеграцию Украины

Віктор Янукович утік з України ще 2014 року, але справа його живе. Методи управління, закладені за його президентства, і досі відлунюють у критичних сферах – зокрема, у банківській системі. Яскравий приклад – «псевдоамериканський» позасудовий підхід до ліквідації банків, який запровадили за Януковича. Цей підхід дозволив усувати банки з ринку з рекордною швидкістю і без судових процедур. Однак ця швидкість має зворотний бік: вона відкрила шлях до вибіркового знищення фінустанов, розподілу їхніх активів «потрібним людям» та шантажу власників банків. Така непрозорість і волюнтаризм підривають довіру до реформ і гальмують європейську інтеграцію України – адже ЄС вимагає від нас верховенства права та чесних правил гри.

Янукович і «псевдоамериканська» модель ліквідації банків

Ще у 2012 році команда Януковича пролобіювала новий закон «Про систему гарантування вкладів», який докорінно змінив процедуру банкрутства банків. Цим законом Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (ФГВФО) отримав надзвичайні повноваження: відтепер проблемний банк можна було закрити рішенням Нацбанку, призначити тимчасову адміністрацію і перейти до ліквідації – без рішення суду. Судову процедуру банкрутства фактично замінили адміністративною: регулятор (НБУ) виводить банк з ринку сам, а ФГВФО як спеціальна установа розпоряджається майном банку-банкрута та продає його активи на аукціонах. Скарги власників до суду не зупиняють ліквідацію. Більше того, навіть якщо згодом суд визнає рішення НБУ чи Фонду незаконним, банк уже не підлягає поновленню, а колишнім власникам держава декларативно лишила хіба що примарні шанси відшкодувати збитки.

Нову модель піарили як прогресивну, бо вона копіювала практику Федеральної корпорації зі страхування депозитів (FDIC) у США. Справді, в США з 1930-х років діє схожа схема: регулятор закриває неплатоспроможний банк, а FDIC оперативно бере на себе всі повноваження керівництва і ліквідатора, виплачує вкладникам компенсації та продає активи без тривалих судових процесів. Проте в США такий підхід є більш прозорим, комплексним та ефективним, забезпечуючи в рази більшу ефективність повернення активів проблемних банків (FDIC вдається повертати значну частку номінальної вартості активів збанкрутілих банків – в середньому від 60% до 80%, залежно від періоду).

Українська ж влада часів Януковича, прикриваючи свої справжні наміри перерозпоідлу капіталів, відверто спекулювала «американською» моделлю – Нацбанк під керівництвом одіозного банкіра «сім’ї» Сергія Арбузова виступив ініціатором, уряд Миколи Азарова і парламентська більшість підтримали нововведення. У вересні 2012 року закон набув чинності, і офіційно оголосили, що тепер ФГВФО діє як «український FDIC», здатний швидко ізолювати проблемний банк від власників і розпродати активи на користь вкладників «без суду і слідства».

Проте важливо розуміти мотиви. Янукович ніколи не славився прихильністю до прозорих методів ведення бізнесу в Україні, а тим більше  не був лобістом євроінтеграції – навпаки, він розвернув країну від підписання Угоди про асоціацію з ЄС у 2013 році, що спричинило масові протести та Євромайдан. Банківська реформа 2012 року теж диктувалася не турботою про європейські стандарти, а навпаки – суперечачи їм, сприяла реалізації прагматичних інтересів його оточення. Швидка ліквідація банків поза судовим розглядом стала ідеальним інструментом для кулуарних розправ і переділу активів. Не дивно, що цей механізм сприймався радше як атрибут авторитарної «сім’ї» Януковича, ніж як крок до європейських правил.

Швидкий розподіл активів і шантаж власників

Нова процедура ліквідації спрацювала блискавично, але кому на користь? Формально – вкладникам, адже проблемні банки закривалися без зволікань, і держава через ФГВФО виплачувала компенсації. Але за лаштунками цієї блискавичності відбувалися сумнівні речі. По-перше, активи ліквідованих банків розпродавалися за копійки. Через відкриті аукціони (у тому числі на Prozorro.Продажі) виставлялися майно та кредити, часто проблемні, які мало хто хотів купувати. В результаті, як підрахували експерти, держава та колишні власники банків втратили понад 95% вартості активів , адже повернути вдалося лише 3–5% сумнівних кредитів . А там, де  один втрачає, інший знаходить. Активи проблемних банків осідали у руках спритних ділків, які за безцінь скуповували майно і борги. Створився спекулятивний ринок, де поживитися змогли наближені до влади особи, а от держава фактично нічого не отримала. Така приватизація чужих активів під прикриттям «оздоровлення» банківської системи стала своєрідною бізнес-моделлю епохи після 2012 року.

По-друге, новий механізм дав владі важіль тиску на власників банків. Якщо раніше власник міг у суді оскаржити неправомірні дії регулятора і виграти час, то після реформи це стало майже неможливо. Достатньо рішення НБУ про неплатоспроможність – і банк ліквідують безповоротно. Тобто якщо банк потрапив «під ніж», шансів врятувати його через Феміду майже немає – навіть очевидно незаконні рішення залишаються в силі. Це породжує небезпечну ситуацію: регулятор може одноосібно «страчувати» банки, а незгодні власники безсилі.

Банк починають дерибанити без жодного впливу інших кредиторів, а рахунок за різницю між кредиторською заборгованістю та вирученим від розпродажу активів пред’являють колишнім власникам. В руках недоброчесної влади такий механізм перетворюється на інструмент шантажу: невигідний банкір чи бізнесмен, що потрапив у скруту, ризикує миттєво втратити свій банк і активи, якщо не гратиме за правилами «сім’ї».

Показово, що сам Віктор Янукович до кінця скористатися цим інструментом не встиг – режим впав раніше, ніж банківська «чистка» набрала обертів. Проте його наступники підхопили ідею.

Після Майдану 2014 року в Україні розпочався масовий «банкопад»: за кілька років закрили близько 100 (!)  Використовуючи закон 2012 року, Нацбанк часів Валерії Гонтарєвої ліквідував десятки фінустанов у 2014–2017 роках. Офіційно це пояснювали необхідністю оздоровлення сектору та війною, що спричинила кризу неплатежів. Безперечно, чимало з тих банків були проблемними і займалися відверто сумнівними операціями. Але чи всіх судили однією мірою? Аналіз показав, що «проріджування» банків було вибірковим і непрозорим. Серед банків з подібними порушеннями одних безапеляційно ліквідували, а інші – чомусь ні. Складається враження, що під гаслами очищення ринку відбулася зачистка від неугодних конкурентів і перерозподіл впливу у фінансовій сфері. Знаково, що банки, пов’язані з новою владною верхівкою, цю бурю пережили без втрат, тоді як менш захищені гравці, що постраждали від агресії росії 2014 року, збанкрутували. Не дивно, що така бурхлива діяльність НБУ завершилася обвалом майже половини банківської системи і величезними втратами для економіки. І хоча ключові реформатори отримали відзнаки від МВФ та визнання за кордоном, в Україні багато хто називає результати «великої чистки» катастрофічними.

Євроінтеграція vs «банкопад» по-українськи

Чому ж «справа Януковича» у банківському секторі є ударом по європейському курсу України? Тому що євроінтеграція – це не лише про підписання угод, а про реальні зміни в правилах гри. Європейський Союз має за пріоритет верховенство права, прозорість і справедливу конкуренцію, розподіл гілок влади з сильним і незалежним правосуддям.

В ЄС банки або рятують, використовуючи спеціальні процедури так званої банківської резолюції, або ліквідують в загальному порядку зі значним впливом суду. Це чітко визначено в Євродирективі 2014/59/ЄС (BRRD) та підтверджено законодавством фінансово успішних країн ЄС (Франції, Німеччини, Нідерландів), які нині створюють фундамент підтримки нашої країни у протидії агресору.

Натомість механізм, запущений Януковичем і продовжений його послідовниками, продемонстрував протилежне: культ сили замість права. Банки закривали рішенням чиновників без належного судового нагляду; майно часто за безцінь роздавали більш лояльним гравцям; рівні умови поступилися місцем вибірковій дискреції. Такий підхід – пряма спадщина пострадянського олігархату, де закони виписуються для вигоди вузького кола осіб.

Показово, що Віктор Янукович втратив владу саме через зневажання євроінтеграції. Його відмова підписати асоціацію з ЄС у листопаді 2013-го стала спусковим гачком для Революції гідності. Народ повстав проти розвороту назад, до корупційних «правил» і російської залежності. Проте у банківському секторі деякі практики тієї епохи пережили і Майдан, і навіть другу революцію – вже воєнну, проти російського агресора. Лише тепер, через понад 10 років, суспільство і фахівці починають давати тверезу оцінку так званому очищенню банківської системи. Все гучніше лунають вимоги переглянути законодавство, яке узаконило фактичне безправ’я акціонерів і всевладдя ФГВФО. Адже закон 2012 року, покликаний захистити вкладників, паралельно створив підґрунтя для зловживань, що несумісні з європейськими принципами. Незалежні експерти називають це «свідомим порушенням права на справедливий суд», яке треба виправити.

Україна проголосила курс на членство в ЄС і навіть закріпила його в Конституції. Це означає, що успадковані від Януковича хибні практики мають бути викорінені. Недостатньо замінити обличчя при владі – треба змінити правила, зробити їх прозорими і цивілізованими. Європейська інтеграція вимагає перетворити гасло «верховенство права» на реальність у всіх сферах, у тому числі банківській. Поки ж цього не сталося, кожна «справа Януковича, що живе» у наших інституціях – це гальмо на шляху до Європи. Якщо Україна прагне стати повноправним членом ЄС, вона мусить остаточно розпрощатися зі спадщиною режиму Януковича, де б та не ховалася – чи то в судах, чи в Нацбанку, чи в Фонді гарантування. Лише поховавши старі корупційно-силові схеми, ми доведемо, що уроки історії вивчені, і відкриємо двері у спільне європейське майбутнє.

Підготувала Людмила ЗАГЛАДА