Новости
Ракурс

Верховный суд: Фирташ против АМКУ или Газпром против России

П’ятого липня колегія суддів Касаційного господарського суду на чолі з Богданом Львовим остаточно вирішила спір між корпорацією Дмитра Фірташа і Антимонопольним комітетом України з приводу законності рішення останнього від 5.09.2019 р. щодо примусового поділу хімічного концерну олігарха на окремі підприємства, зокрема рівненський, черкаський та Сєвєродонецький заводи «Азот». Тяжба завершилася тим, що всі три судові інстанції визнали непереконливими надані АМКУ докази того, що згадана група компаній посідаламонопольне становище на ринку азотних мінеральних добрив і зловживала ним.





«Золотий вік» епохи Януковича та її кінець

Рішенню Комітету передувало антимонопольне розслідування, яке велося з травня 2015 року. Його напрямок коливався разом з «генеральною лінією» політики президента й парламенту, й після приходу до влади команди Володимира Зеленського завершилося доволі суворим вердиктом. Свого часу ця подія викликала неабиякий фурор. Востаннє подібні поодинокі рішення АМКУ приймав у 1996 році, але вони стосувалися порівняно невеликих підприємств харчової промисловості й, судячи з усього, були ухвалені на виконання таємного замовлення їх керівників, оскільки примусовий поділ об’єднань хлібних і молочних заводів полегшував їхню приватизацію. Думки експертів сходилися на тому, що Фірташу доведеться продати свої акції, як колись Джон Рокфеллер змушений був продати свої акції нафтової компанії «Стандарт Ойл», але не судилося – через рік після ухвалення резонансного рішення АМКУ Господарський суд Києва визнав його недійсним.

Цю судово-політичну епопею обумовила та обставина, що в періодпрезидентства Януковича Фірташ справді зосередив у своїх руках переважну більшість вітчизняного виробництва азотних мінеральних добрив: купив у приватну власність три вищезгадані «Азоти», горлівський «Стирол», а крім того через своїх менеджерів узяв під фактичний контроль формально належні державі Одеський припортовий завод і «Сумихімпром». Поза межами бізнес-імперії Фірташа залишилися хіба що «Дніпроазот», який і досі належить групі «Приват» Коломойського, а також низка невеликих підприємств, які несильно впливають на статистику.

Чотирнадцятий рік суттєво змінив обстановку на ринку: горлівський «Стирол» опинився на окупованій території, державні підприємства перейшли під контроль бізнесменів, наближених ждо правлячих партій. У Фірташа  залишилися тільки три «Азоти» в Рівному, Черкасах та Сєвєродонецьку. За даними АМКУ їх сукупна доля на ринку впала з 61% у 2014-му до 35,45% у 2017-му. Але це все одно давало підстави говорити про те, що втрьох вони займають монопольне становище, оскільки профільним законом «Про захист економічної конкуренції» його поріг визначено в 35%.

АМКУ порушив ним же встановлені правила гри

Розглядаючи позов зазначених заводів, суди встановили, що в ході антимонопольного розслідування Комітет порушив ним же встановлені правила проведення таких розслідувань. Зокрема вимоги Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єкта господарювання на ринку, затвердженої розпорядженням АМКУ № 49 від 5.03.2002 р. Ці порушення зводилися до чотирьох наступних пунктів.

Перший полягав у тому, що була обрана некоректна одиниця обчислення обсягу ринку: чиновники Комітету міряли його в тисячах тон азотних мінеральних добрив, а потрібно було в тонах діючої речовини, тобто азоту. Це схоже на те, як ринок алкогольних напоїв міряється не в літрах пива, горілки чи вина, а в кількості спирту, що міститься в них. Друге порушення було в тому, що АМКУ рахував лише мінеральні добрива, в той час як методика вимагає в подібних випадках включати до обсягу ринку взаємозамінні товари, до  споживання яких у разі перебоїв легко й безболісно може перейти споживач – в даному випадку такою товарною групою були комплексні азотовмісні добрива. Ці два моменти уже ставили під сумнів правильність розрахунків Комітету і його висновків про наявність у корпорації Фірташа монопольного становище в даному секторі ринку. Третім пунктом було неправильне визначення часових меж ринку: проведене фахівцям АМКУ дослідження охоплювало чотирирічний період – з 2014-го по 2017-й роки, в той час як рішення щодо примусового поділу було ухвалене аж у вересні 2019-го. Таким чином не були враховані 2018-ий і частина 2019-го років, протягом яких ситуація на ринку могла суттєво змінитися й теоретично корпорація Фірташа могла втратити й ті позиції, які мала.

Але найцікавішим моментом цієї історії було питання про визначення географічних меж ринку. Відповідно до  положень Методики географічні межі ринку не завжди збігаються з політичними кордонами держав. В даному

випадку ринок азотних мінеральних добрив охоплював Україну, Білорусь і ще низку західних областей Російської Федерації. Саме так було написано у висновку самого ж Комітету, складеного в 2011 році для обгрунтування дозволу на концентрацію структурами Фірташа чотирьох зазначених заводів. Це пояснювалося тим, що на визначеній вище території функціонує близько двох десятків підприємств з характерною назвою «Азот», які були збудовані у 1970-х роках (після того, як у Західному Сибіру було знайдені великі поклади природного газу), працюють за однаковими технологіями і випускають аналогічну за стандартами продукцію. Тож якби хтось із них раптом здумав завищувати ціни, інші доволі швидко запропонували би споживачам привабливу альтернативу. Проте у висновках свого розслідування АМКУ обмежив даний ринок виключно територією України, пояснивши це тим, що інші виробникам інших країн перешкоджають адміністративні бар’єри у вигляді антидемпінгових мит.

У цих бар’єрів давня історія. Як відомо, основна доля собівартості азотних мінеральних добрив припадає на природний газ. Українські виробники купують його за ринковими цінами, а от білоруські й особливо російські – за пільговими, внаслідок чого мають неабияку конкурентну перевагу. Український уряд завжди розцінював це як субсидований експорт і на прохання вітчизняних хімічних підприємств запроваджував захисні мита, які особливо посилилися після 2014 року. Саме їх Комітет і розцінив як адміністративні бар’єри, але судді з цим не погодилися й, посилаючись на дух і букву Закону України «Про захист вітчизняного товаровиробника від демпінгового імпорту», написали, що такі мита запроваджуються якраз для відновлення нормальної конкуренції, а не як перешкоди для входження в ринок.

Газпром на боці... українського хімпрому

Парадокс у тому, що в Україні найбільш принциповим противником імпорту російських добрив виступала корпорація Фірташа, яка була створення на гроші російського Газпрому і для заробляння ним грошей. Загальновідомо, що кредити на придбання «Азотів» і «Стиролу» давали тісно пов’язані з ним банки, в заставі яких перебуває їхнє майно. А коли самого олігарха в березні 2014 року затримали у Відні, заставу за нього в сумі 125 мільйонів євро внесли наближені до Путіна мільярдери. Тож виходить, що в цьому питанні Газпром воює проти хімічної промисловості Росії?

Як не дивно, але це справді так. Газпром – єдина в Росії структура, яка має право займатися експортом газу, але за цю монополію вона розплачується тим, що на внутрішній ринок споконвіку постачає його за зниженими цінами. Для отримання додаткового заробітку газпромівське керівництво, починаючи з Віктора Чорномирдіна та Рема Вяхірєва, намагалося придбати промислові підприємств, куди сировина у вигляді газу постачалася би за пільговими внутрішніми цінами, а готова продукція яких продавалася би за вільними ринковими. Одним із таких непрофільних, але доволі прибуткових активів була агрохімічна корпорація «Азот», в яку входила низка заводів з виробництва азотних мінеральних добрив. Як водилося в ті часи, одна половина її акцій належала самому Газпрому, а друга – через ланцюг підставних осіб і фірм – особисто керівникам Газпрому та їхнім близьким родичам.

Після того, як Путін став президентом Росії і поставив на чолі Газпрому свого протеже Олексія Міллера, той зі своєю пітерською командою доволі енергійно почав наводити лад і повертати державі вкрадене. Але «Азот» став єдиним непрофільним активом, який Газпром при ньому не тільки не повернув, а й взагалі втратив. Причиною тому став розкол у власних рядах – один із членів його команди, теж виходець із Санкт-Петербурга на прізвище Микола Горновський, вважаючи, що боси неналежним чином оцінили його таланти, вирішив піти, гучно грюкнувши дверима. Це полягало в тому, що, використовуючи службові повноваження, він таємно продав належні Газпрому акції «Азоту» так би мовити «добросовісним набувачам», а сам із валізою грошей чкурнув за кордон, осівши в гостинному Лондоні. Його, звісно, оголосили в розшук, хоча з Темзи, як і з Дону видачі немає, але акції в«добросовісних набувачів» забирати не стали, оскільки їх придбали люди, котрі,як і Міллер, теж належали до найближчого оточення Путіна і стовпів його режиму. Однак відтоді Газпром, маючи безліч різних непрофільних активів, так і не завів собі жодного заводу з виробництва азотних мінеральних добрив, чим і пояснюється його інтерес та участь у долі таких підприємств за кордоном, зокрема й в Україні. Що й спонукає його до дій, які з точки зору Кремля можна було би кваліфікувати як непатріотичні.


Заметили ошибку?
Выделите и нажмите Ctrl / Cmd + Enter



.