Слушайте: ласточки поют. Истории украинцев за границей

Співрозмовниця «Ракурсу» — Галина Псярівська, вчитель вищої категорії, вчитель-методист, викладач англійської мови, педагогічний стаж — 39 років. Призер конкурсу «Учитель року — 2009» (1 місце в Печерському районі, друге по Києву). Засновниця і директорка навчально-розвивального центру «Країна успішних людей».

Перший кордон

Галино Іванівно, в яких країнах вам довелося жити через війну і що запам’яталося найбільше?

Передусім це Польща, де ми з дітьми були три місяці. Мене вразило, як поляки зустрічали нас на кордоні. Це було невимовно тепло, з повним розумінням і бажанням допомогти. Найбільше на кордоні, звичайно, було поляків, але були також французи, німці. Всі вони намагалися допомогти: надавали місце для відпочинку, дарували рюкзаки з необхідними речами. 

Важко переповісти ту обстановку. Я просто плакала, бо це було абсолютно неочікувано. Люди справді переймалися нашими проблемами. Ця зустріч нас приємно вразила. Це було сьоме березня, дуже холодно. Нас розмістили у великому наметі з буржуйкою. Там нас годували, а ми чекали, поки приїдуть наші волонтери.

Всі люди, хто траплявся нам у Польщі, були готові допомогти. Буквально всі, без жодних винятків. 

У Польщі ми жили у квартирі-студії. Нас було шестеро, потім ще приєднався чоловік моєї доньки. Спали на підлозі, мали певні труднощі. Загалом усе було добре, втім, ми відчули, що Польща – не та країна, де ми хотіли би залишитися довше. Спочатку ми думали, що перебудемо тут якийсь час і повернемося до України. Згодом побачили, що навряд чи це вийде.

Вирушили до Німеччини. Ми вважали, що там більше можливостей і більша державна допомога. Усе-таки у нас троє дітей, слід було думати, як їх забезпечити. 

В Німеччині ситуація була подібною до Польщі. Нас прийняли якнайкраще. Там уже жила моя двоюрідна сестра, в якої ми зупинились на кілька днів. Вона винаймала житло в німців і вони дозволили побути нам у них. 

Потім нас запросили до церкви менонітів. І хоча за нашими уявленнями церквою це не назвати, там було чудове місце для проживання. Нас оточили увагою і любов'ю. Надавали всю необхідну допомогу. Допомагали ненав’язливо, делікатно. Звісно, нам не хотілося, як то кажуть, сидіти в людей на голові, і ми вирішили винайняти житло. 

Платив оренду місцевий німецький уряд, держава також надавала допомогу на житло і харчування. Ми всі відвідували школу німецької мови. Це також було безкоштовно для нас. 

Щодо вражень від медицини, то я зіткнулася з нею, бо мала проблеми з тиском. Не можу сказати, що німецька медицина погана, водночас є тривалі терміни, на які всі нарікають, тобто коли ти записуєшся до лікаря-кардіолога й інколи мусиш чекати півроку. Якщо ти маєш проблеми з серцем, навряд чи можеш очікувати так довго. Не скажу, що була дуже задоволена тамтешньою медициною, а от усе інше було дуже добре. 

Потім я натрапила у Фейсбуці на програму U4U — допомога українцям у США. Заповнила анкету з цікавості. Не те щоб я мріяла про це, втім, справді було би цікаво пожити якийсь час у Сполучених Штатах. На диво, мені перезвонили наступного дня і повідомили, що готові допомогти, сприяти моєму переселенню до США. Я сказала, що не хочу їхати без своєї родини, але мені пояснили, що я в даному випадку – одна родина, мої діти – інша. А вони можуть працювати лише з однією родиною. Тоді я подякувала і відмовилася. Запропонувала дочці спробувати податися.

Дочка заповнила анкету, і знову ж таки, нам пощастило, тому що їй також перезвонили, провели велику низку інтерв'ю. Вона зібрала матеріали, їх затвердили. Одразу дали гарантію, що забезпечать родину житлом, а дочку роботою як апліканта, заявника. Так мої діти опинилися у США.

Ви кажете, що загалом враження від Німеччини було цілком позитивним, крім деяких моментів, що не стосувалися людей, а державного, системного рівня. Я так розумію, вони не були критичними…

Однозначно не були, однозначно.

Цікаво, бо, наприклад, мені психологічно було би важко зважитися на новий переїзд. Якщо я перебуваю в країні, де мені подобається, я би, скоріше за все, втратив готовність змінювати місце проживання знову, навіть якби це було раціонально. Мабуть, проігнорував би оголошення про можливість переїхати до іншої країни, якщо після стількох поневірянь нібито знайшов якийсь прихисток. Чи були у вас якісь додаткові стимули переїжджати?

Справа в тому, що в Німеччині мені потрібно було пройти дуже-дуже довгий шлях для того, щоб дістати можливість займатися своєю справою. Я вже не в тому віці, щоб можна було дозволити собі 3-4 роки підготовки аби стати, наприклад, помічником вчителя. Зокрема, для цього потрібно було скласти іспит з німецької мови на рівні B2. Я на той час закінчила лише B1. 

Після того мені потрібно було пройти ще курси перекваліфікації на систему німецької освіти. Це тривало би приблизно півтора року. Потім ще певний період, здається, півроку, я мала би стажуватися при школі, аби стати помічником вчителя. Це було не зовсім те, чого я хотіла. 

Звісно, я проводила онлайн-уроки з моїми студентами, які залишились в Україні, і з тими, кого війна розкидала по світу. Але все-таки хотілося би мати стабільну, постійну роботу. Я відчувала, що можу працювати і бути корисною. 

Можливо, рішення потрапити до Штатів було пов’язане саме з цим. Щодо рішення моїх дітей, якоюсь мірою, воно, мабуть, було більш емоційним. Існує цей стереотип, що США – країна можливостей. Здавалося, що наші діти зможуть краще розкрити себе там, матимуть більший потенціал для розвитку.

Як правильно назвати вашу професійну діяльність?

Я хотіла бути вчителем англійської мови.

В Німеччині ви думали про те, щоб дістати можливість працювати вчителем?

Я хотіла викладати англійську мову в Німеччині. 

Але для цього був потрібен ще рівень німецької…

Так.

Навіть В1 могло бути недостатньо. Хіба що в разі підтвердження моїх дипломів, можливо, B2 і вистачило би. Але якщо щось не так, могла би виникнути потреба проходити німецький С1, аби мати право викладати в їхніх закладах. 

Тобто в будь-якому разі ці етапи треба було пройти. Незалежно від того, чи закінчила я народний університет, де вивчала мову, щоб бути викладачем, чи це школа, садочок або коледж. 

Я хотіла займатися тим, що я вмію, знаю і люблю.

Атлантика

Отже, наступним пунктом вашої історії стали США.

Америка стала історією моїх дітей. Тому що коли їм схвалили в'їзд, я зрозуміла, що в Німеччині сама залишатися не буду. Тому повернулася в Україну, де проживала протягом року. Думала, що так уже і буде. Я знову ж таки проводила онлайн-уроки у своєму дачному будиночку, відкрила ФОП, щоб платити податки. Важко було, як всім українцям, це нам не потрібно розповідати: обстріли, перебої зі світлом, не завжди є інтернет, але все-таки це було можливо. 

За рік я адаптувалася і почала оформляти туристичну візу, щоб мати можливість відвідувати своїх дітей у Штатах. Але моя донька не сиділа, склавши руки. Вона подалася на мого спонсора, щоб мені дозволили приїзд як приєднання до родини. Її заявку схвалили. 

Не скажу, що я мріяла бути в США постійно. Думала, що буду навідуватись до дітей, адже туристична віза дає можливість перебувати у країні протягом трьох місяців, а за півроку можна повернутися знову. Мене це більш ніж влаштовувало, аби тільки були фінанси. 

Коли донька все оформила, я вирушила. Я так само прибула сюди по програмі U4U. Мені було набагато легше, тому що моя Ірина вже все знала і допомагала мені, тож особливих проблем не було.

Протягом першого року одна організація надавала мені фінансову допомогу. Від держави я рік отримувала картки на купівлю продуктів. 

Роботи я не маю не тому, що не хочу працювати, а тому, що потрібна родині вдома.

Дітей потрібно доглянути, слід приготувати їжу, щоб дочка і зять, які дуже багато працюють, могли приїхати додому і не мати цього клопоту. А от свої онлайн уроки я веду далі. 

Отримую медичне страхування. Мене це дуже влаштовує, тому що воно компенсує всі мої медичні витрати, а ще і проїзд до лікаря. Всі аналізи і ліки є безкоштовними для мене. І якщо порівнювати медицину в Німеччині і тут, то

я просто в захваті від американської медицини. 

Я вирішила багато своїх проблем зі здоров'ям. Вважала себе гіпертоніком майже 30 років. Тут ця проблема відпала: провели ретельне обстеження, знайшли причину, призначили лікування. І дякувати Богові, ситуація поліпшилась. 

Одним із факторів, що спричиняли мою гіпертонію, вказали, як вони тут називають, рівень тривожності. Це було і до війни, а під час неї, звісно, набуло загрозливих масштабів: тиск був дуже високий, гіпертонічні кризи траплялися дуже часто. Тепер я цієї проблеми не маю. 

Надають вчасну допомогу. Щомісяця я відвідую свого лікаря. Якщо не можу приїхати, ми зідзвонюємося в режимі онлайн конференції. Я прикріплена до певної аптеки, яка забезпечує ліками і контролює їхню дію. 

Без жодних проблем можна безкоштовно зробити щеплення від грипу, ковіду. 

Якби була можливість, чи повернулися би ви до викладання? Можливо, ви хотіли би викладати в США?

Я дуже часто думаю про це. Поки що не маю планів влаштовуватись на роботу. Не тому, що я не хочу, просто не бачу великої користі від вчителя англійської мови в англомовному середовищі. 

Звісно, є центри, де можна займатися підготовкою людей, навчанням тих, хто приїхав сюди з інших країн. Але брати гроші з таких же знедолених, як я, хто вимушено живе на чужині, я вважаю, не зовсім правильно. 

Єдине що, якби я не мала своїх учнів, яких не можу залишити, бо вони мої, і якби родина не потребувала скільки часу, я би залюбки займалася благодійністю, проводила безкоштовні уроки. У нас є організація, яка чимало робить для українців, і для нас особисто зробила дуже багато. Я їм сказала, щоб вони повідомили, якщо буде можливість проводити уроки онлайн. 

Я залюбки проводитиму уроки безкоштовно, суто як знак подяки за те, що для нас тут роблять.

І щоб допомогти іншим людям інтегруватися в англомовне середовище. 

Зараз влаштовуватись на роботу, забирати цей час від родини мені би не дуже хотілося. А от знайти щодня кілька годин на онлайн урок я би могла. 

Тобто все ж таки є бажання професійної реалізації? 

Однозначно, незважаючи на свій вік, я маю достатній потенціал і енергію для того, щоб робити свою справу. Не відчуваю, що втомилась від цього. Я достатньо заряжена і справді могла би працювати. Єдине що, хочеться все-таки виконувати роботу, яка справді є корисною. Я не готова йти, наприклад, до когось додому куховарити чи доглядати за старшими людьми. Не тому, що я зла, погана, просто я вважаю, що моя кваліфікація могла би принести більше користі на іншому рівні. 

Я б не робила чогось, де не можу гарантувати хороший результат.

Що найбільше дивувало в кожній із країн, в яких ви були вимушені проживати через війну?

Треба, мабуть, виходити з того, що ми приїхали в інше середовище. Польща давала нам певні причини для подиву, тому що ми прибули з України. Ми жили своїм життям, і воно було дуже насиченим. В Польщі вразив спокій, який для мене межував із повною розслабленістю людей. Не скажу, що вони не працювали, але це було якось так… дуже легко. Ми жили в невеличкому містечку. Субота і неділя — місто «вимирає», люди відпочивають. Для нас це було дивно. Ми працювали рівно стільки, скільки треба було, скільки був запит, була робота. 

Я викладала там англійську мову в навчальному центрі. І коли ти йдеш ввечері після занять додому, думаєш: «О, зайду в цей магазинчик, дорогою на роботу бачила в них дуже гарну випічку, візьму щось до чаю». Заходиш, сидить продавчиня, я кажу: «Ой, а що, нічого?» «Ніц нема, все розібрали». 

Тобто подумати про те, що хтось може ще щось захоче — ні. А навіщо брати більше? А потім що з ним робити? Такий, я б навіть не сказала, що раціональний, а якийсь дуже простий підхід. Я не бачила бажання заробити гроші, поліпшити своє життя. 

Що ще мене вразило в Польщі. Я розпитувала своїх студентів, віком від 10 до 19 років, про їхні улюблені activities [Розваги, заняття — Ред]. 

Тобто що їм подобається робити у вільний час, як вони відзначають свята, наприклад, Великдень чи Різдво. Все, що я чула, — це зустріч за столом з родичами і похід до церкви. 

І коли я їх запитувала, а ось, наприклад, Великдень, гарна погода, ви плануєте з друзями якийсь пікнік, щось таке, аби добре провести час, вони дивилися на мене здивовано. Я проводила паралель із своїми онуками, які не могли жити, якщо в них не було друзів, якогось «хенгінг-аут» [Проводити час, «тусуватися», наприклад, з друзями — Ред]. Я розумію, що ми були в невеличкому містечку. Можливо, у великих містах, як Вроцлав, Краків, Варшава живуть іншим життям.

В Німеччині я навпаки позбулася деяких стереотипів, адже вважала німців педантами, які знають тільки певні правила і живуть дуже нудне життя. Але побачила зовсім інше. Так, вони багато працюють, але не настільки, щоби не мати часу на себе і свою родину. Ті, хто працює на заводах чи підприємствах, починають роботу дуже рано, о 6-6.30, але о 14-15-й годині вони вже вільні і мають час на приватне життя. 

А коли настає вихідний чи свято, бачиш, як ці люди вміють відпочивати. Так, вони п'ють багато пива, мабуть ще щось. У вихідний день кафешки виносять столики просто вулиці, на тротуар, там сидять і пенсіонери, і молодь, всі в переміжку, грає жива музика і танцюють всі! Підводиться пенсіонер — танцює, іде жінка вулицею, чує музику, зупиняється — танцює, а тоді йде далі. 

В німців є якась жага до свят, розваг. Деякі свята дивні. Наприклад, коли вони вбираються в якісь сороміцькі костюми. Але це їхня культура, і ми сприймали це нормально. 

В невеликих містах в неділю магазини не працювали, але ти враховуєш це і закуповуєшся необхідним заздалегідь.

Ми не стикалися з людьми, які би там на когось, як то кажуть, «капали», не знаю, може, це тому, що ми завжди намагалися бути з усіма коректними. 

Нам всі допомагали. Дочка займалась благодійністю, безкоштовно проводила заняття в спеціальному центрі для діточок: і для німців, і для тих, хто приїхав, як ми, також там було багато албанців, турків. 

В принципі, ми змогли би справді асимілюватися там, налаштуватись на їхній лад. 

Коли ми прибули до США, всі мої діти: онуки, дочка і зять сказали, що це було неправильне рішення, в Німеччині було би краще і до цього часу ми би вже змогли організувати там невеликий власний бізнес. І Україна була поряд, завжди можна було би поїхати додому, відвідати своїх… 

Вже почали думати про від'їзд, але в цей час значно пожорсткішали правила і ми би сильно ризикували. До того ж, якась база тут уже все-таки була, тому ми залишилися. 

Щодо США можна сказати, що ці люди живуть кожен своє життя, багато працюють. В них заведено так: сів у машину, поїхав на роботу, з роботи заїхав в магазин, повернувся додому і все. Такий тут дуже розмірений ритм.

Що вражає — немає звичної нам соціалізації, вони більш індивідуалістичні. Якщо німці могли з незнайомими людьми просто вулиці танцювати разом чи співати пісень, тут такого немає. В них не заведено так, щоб були локації, де ти можеш просто сісти з кимось поспілкуватися. Інколи заходиш до якоїсь кав’ярні, як я їх називаю за Ніколаєм Носовим, «піщєзаправочної станції»: люди зайшли, взяли їжу, швидко з'їли або забрали з собою, пішли. Немає нашої культури споживання їжі і отримання насолоди від цього. 

Пам'ятаю, як ми з донькою могли під час годинної перерви вийти, наприклад, в Нювей, неподалік нашого центру, взяти смачну львівську каву, цукерки і просто посидіти, поговорити, насолодитися цією кавою, провести час. Тут так не заведено.

Тим більше, що всі люди на колесах. Пішки мало кого зустрінеш, і тут тебе зрозуміють, хіба що якщо ти йдеш з палицями для скандинавської ходьби. Тобто немає так, щоб як у нас the corner shop [Магазин на розі, магазинчик — Ред.], вийшов собі і купив щось там. Є великі торговельні центри або супермаркети з великими возами, де ти «затарюєшся» так, щоб забити продукцією всі свої склади. Ось чого нам тут трохи не вистачає. 

А от що мене напружує: в багатьох місцях відчутний запах марихуани. Навіть коли їдеш по highway, трасою, тебе обганяє машина і ти чуєш цей запах. Дякувати Богові, нам пощастило, ми проживаємо в Лексингтоні, що вважається місцем для заможних, і тут ми не чуємо цього запаху, не бачимо людей, яких хочеться обійти стороною. В Бостоні цей запах скрізь.

Хоча Бостон – неймовірне місто, справді красиве, тут дуже багато культурних закладів, музеїв, театри.

Ми були на «Лускунчику» перед Новим роком. Це неймовірно, дуже класно, вони вміють це робити. Але все-таки відчувається, що, на відміну від Німеччини, тут я не можу «розчинитися», незважаючи на мову, яка мені добре знайома. Є певна нещирість в самих людях. Вони тобі усміхаються, але можуть зробити якусь неприємність за спиною. Вони всі з широкою посмішкою кажуть тобі: «Hi, how are you? Good luck!» [«Привіт, як твої справи? Щасти!» — Ред.] таке інше. Ти розумієш, що тобі слід так само посміхатися, показувати зуби, казати те саме, але усвідомлювати, що це не ті люди, на яких можна покластися, і їх слід остерігатися. Такі висновки ми зробили.

Пані Гражина

В Німеччині, Польщі інакше відчувалося, якщо говорити про місцевих? Не така відстань між людьми?

Так, однозначно. І звичайно, люди більше між собою спілкуються. Хтось в бібліотеці, хтось у церкві. Вони створюють якісь свої хаби [Центр, вузол, осередок — Ред.] поза роботою і навчанням. Вони справді проводять час разом, люблять займатися благодійністю. 

Ще один цікавий момент. В Україні ми все-таки відчували якусь турботу. Там люди допомагають один одному. Пишуть: «У мене є вода, привозьте дітей, кого треба викупати». Це нормально для українців, ми такі і це круто.

Польща була такою самою, принаймні для нас. Вони готові були поділитися всім. Тобто все-таки ми до них ближче і територіально, і культурно. До нас в Польщі приходили незнайомі люди і казали: «Ми дізналися, що тут є сім’я з України. Кажіть, що вам потрібно?». Дають гроші. Кажу: «Дякую, у нас усе є, будь ласка, не треба». «Пішли разом до склєпу [магазин — Ред.], купимо, що вам треба». Кажу: «Дякую! Дивіться, в нас все є, нас усім забезпечили». 

Ну що нам потрібно було? Головне, щоб над головою не літало, не вибухала ракета, як це трапилось на дачі. Тому кажу: «Все добре». Жінка не відступає: «Я не піду, поки ти не скажеш, що тобі треба». Я кажу: «Ну, нам фен треба». Вона пішла, купила фен, ще рази три приходила, домашній пиріг приносила, намагалася дати гроші. І це незнайома людина.

Я так шкодую, що знаю лише її ім’я — Гражина.

Як багато було таких людей! Незнайомих людей, які стали частинкою нашої душі. 

Німці допомагали. Вони тобі кажуть: «От у церкві скажіть, що вам потрібно, і ми, по мірі можливостей, вам це надамо». Вони допомагали. Це було не так, як в Польщі. Німці були більш раціональні, прагматичні. І коли ми казали: «Ось там у нас проблема», — то якщо вони не могли вирішити, то і не бралися. Вони казали: «Так, тут вам слід самим. Нам шкода, але з таким багато хто стикається». Тобто вони не няньчили. 

А в Штатах взагалі на такому рівні ніхто тобі нічого робити не буде. Кожен сам за себе. Тільки якщо ти будеш стукати у всі інстанції, як це робить моя донька, зможеш чогось досягти. Чим далі ми від України, тим менше цієї душевної щедрості, чи як це назвати.

Коли ми були в Польщі, я казала доньці: «Іро, ти знаєш, мені інколи буває соромно. Тому що я не впевнена, що якби ми жили в Україні нашим звичайним життям, ми були б настільки щедрі й гостинні, щоб безкоштовно надати власну квартиру незнайомим людям». Більше того, польська держава давала цій людині за квартиру якісь кошти, компенсацію, так вона віддала все нам. Взяла хіба оплату за воду й електроенергію. 

Німеччина допомагала тверезо. Без обіймів та поцілунків, як це було в Польщі. Наприклад, ми поїхали до Ченстохова, там дуже гарний монастир. Ми хотіли взяти кави, але мали тільки картки. А розрахуватися там можна було лише готівкою. Підходить якась жінка і каже: «Пішли, я візьму вам усе, що потрібно».

Ми кажемо: «Та ні, не треба, ми зараз десь знімемо гроші, просто кави хотіли випити». Вона розплакалася, давай нас обнімати, купила напої, ласощі дітям і нам, ще й гроші тицяла, але ми просто не могли їх взяти. 

Не знаю, можливо, поляки відчували цей запах війни і думали, що з ними може бути те саме, чи якась… я не знаю, може, генетична пам'ять, адже вони також багато страждали. Але вони інші, справді інші.

Говорячи про емоційні моменти, який день за цей період поза межами України ви могли би назвати найкращим і чому?

Щиро кажучи, таких днів, мабуть, було чимало. Можливо тому, що починаєш порівнювати, співставляти плюси і мінуси. Я така людина, яка не плакатиме, коли щось погано, я буду думати, що могло бути ще гірше, і знаходитиму позитив у всьому. Тому виділити, мабуть, можна хіба що мій приліт до Бостона. Коли я дісталася туди після року, що я не бачила моїх дітей. 

Дорога була дуже важкою, потім усі ці всі перевірки, подвійні, потрійні, вже в Бостоні в аеропорту… це нелегко психологічно і фізично дуже важко після перельотів. Але коли я побачила своїх дітей, мабуть, це було найемоційніше, найщасливіше, бо я була з ними. І для мене, певне, це є ключовим фактором, мені добре, коли я бачу їх, можу їм чимось допомогти, коли вони мене підтримують, допомагають. Оце, мабуть, таке… найемоційніше, я відчула… щастя. Але річ у тім, що

коли у твоїй країні така біда, відчувати повне щастя неможливо. 

Ти знаєш, що там твоя мама, вона доглянута, з нею її брати, сестри. Звичайно, я їй звідси допомагаю фінансово. Але коли ти розумієш, що там люди мерзнуть, в будь-яку хвилину може бути приліт, то і будучи далеко від цього, в чужій країні відчувати повне щастя неможливо. Я не знаю, що повинно змусити іммігранта, вимушеного переселенця відчути себе щасливим на повну. Ні. Це просто можуть бути такі миті радості, в порівнянні з якимись іншими моментами. 

Розуміння того, що відбувається на твоїй рідній землі, не дає по-справжньому відчути це. Я дивлюсь на своїх дітей, на онуку… вона тебе обіймає, і це вже щастя. Але ж воно було і в Україні, ми ж могли так само жити щасливо, правда? І тоді ти справді був щасливим на повну, хоча можливо, і не усвідомлював цього. 

А якби, наприклад, вся ваша сім'я була навколо вас, за кордоном, можливо, в Німеччині, чи могли би ви сказати, що це ваш новий дім, чи міг би він стати кращим за попередній?

В Європі гадаю, що так. Знову ж таки, беручи до уваги близькість до України. З роками відчуваєш оту банальну прив'язаність до коріння. Раніше я і не замислювалася над цим.

Та хто замислювався? Ми жили собі в рідній країні, подорожували, мріяли, можливо, відвідати якісь інші країни. Може, були навіть якісь мрії десь жити деінде.

Але тепер розумієш, що де б ти не був, який би статус не мав, ти все одно чужа людина в цій країні. Бо твоя рідна земля – це твоя рідна земля. 

Розумію, це звучить банально, але це саме те, що я відчуваю. Я знаю всі проблеми, коли була в Україні, бачила все це. Звичайно, я вже дивилась іншими очима після Німеччини, коли ти навіть приїжджаєш до Києва, лівий берег, наприклад, та частина, де станція метро «Лісова», «Чернігівська» чи «Дарниця». Коли ти порівнюєш з Гайдельбергом чи іншими містами, розумієш, наскільки Київ програє. Але це твій Київ. 

Ти вийшов на Майдан, вдихнув дух твоєї країни, боротьби за твою країну. Ти пам'ятаєш це все, і там себе почуваєш удома. Навіть не так у місті, де я народилася, як у Києві. Київ – моє серце. Все-таки більша, основна активна фаза мого життя – це Київ. І наразі я не сприймаю його просто як місце, де в мене є житло. Для мене це місце, де є родина, друзі, учні, їхні сім'ї. Тому що всі мої учні і їхні сім'ї – це моя сім'я.

Тому кожного разу, коли я читаю, що десь там був приліт, я одразу думаю: треба написати льошиній мамі, що там у них, треба ромчиковій мамі написати. Всі вони – моя родина. Тому Київ для мене – це місце, де була моя душа, та вона, мабуть, і досі там.

Кролик і ластівка

Галино Іванівно, чи були у вас переосмислення філософського, глобального характеру після того, як ви залишили Україну? 

Важко сказати, адже я людина, яка любить відкривати щось нове. Я любила подорожувати і до війни, бачити щось нове. Але просто як у тому прислів'ї, краще там, де нас немає. Тобто один висновок, який ти робиш: немає ідеального місця, куди ти приїдеш і дістанеш свій рай земний. Є місце, де тобі комфортніше, де ти почуваєшся вдома, є місце, де можеш заробити гроші або знайти друзів. Але не варто обманювати себе тим, що десь краще. Є свій дім, і якби ми всі це усвідомлювали, можливо, ми б і не рвалися хто куди, а все-таки відтворювали би своє, рідну культуру, яка в нас справді дуже багата.

Тому що зараз сидіти за тисячі кілометрів від України і постити новини про те, яка Україна класна, — чудово, бо ти даєш комусь ці знання. Але це зовсім не те, що ми могли би робити, якби свого часу усвідомлювали, що ось земля, може, не така, як якась інша, але вона наша, і треба її поліпшувати.

А якщо зібрати увесь цей ваш досвід українця за кордоном в різних країнах, у щось одне, якби ви відповіли на запитання, як відчувається бути українцем?

Мені добре. Я пишаюсь тим, що я українка, і знову ж таки, це не просто пафос.

Коли запитують, звідки ти, відповідаєш, що з України, і робиш це з гордістю, де б ти не був.

Я розумію, що, можливо, це через війну, тому що більшість людей все-таки підтримують Україну в цій божевільні з війною, і, можливо, тому мені приємно це казати. По-друге, за кордоном більшість українців все-таки показує себе з кращої сторони. І навіть американці, за словами таксиста, з яким ми їхали, вже навчилися розрізняти українців і росіян. Навіть якщо українці розмовляють російською. Це зовсім інша культура, інша подача себе в соціумі, це не бажання від когось щось отримати або поскаржитись, а прагнення самому щось зробити, і допомогти, і подякувати. Тому я справді завжди кажу з гордістю, що я українка, і немає такого, що говориш це пошепки. 

Як, наприклад, знайомі росіяни, які виїхали саме через війну на знак протесту. Почали протестувати з перших днів війни, їм пригрозили. Продали свій будинок у Краснодарському краї за копійки, і всіма правдами й неправдами дісталися сюди. Вони говорять про те, що вони росіяни, пошепки.

При тому, що це люди, які не за війну. Анатолій каже, що якби його призвали до російської армії, він одразу перейшов би на бік українців. І це він заявляв, і це справді щиро, тому що він був справжнім противником цього всього.

Можливо, несподіване запитання: якби ви могли стати твариною, навіть фантастичною, яку би ви обрали?

Мабуть, це таки щось із птахів, якогось сильного, витривалого птаха, але не хижака. Ластівка, соловейко, який міг би літати і споглядати все це? Не знаю. Мабуть, так. Хочеться трішки цього простору над собою.

А якщо говорити про ваш стан прямо зараз, як ви думаєте, яка тварина найбільше підійшла би?

Мабуть, кролик, що у нас там бігає. Тому що ми, як ті кролики, шукаємо їжу і шукаємо нору, де можна було би розташувати своє потомство і піклуватись про нього.