Слушайте: ласточки поют. Истории украинцев за границей. Ч. 2

Співрозмовник «Ракурсу»  —  Євгеній Черняк.

Євгенію, почнімо з твого шляху за кордон. Розкажи, будь ласка, передісторію, як усе почалося.

24 лютого 2022 року я провів удома, редагував свій перший самостійний проєкт у юридичній компанії – саме початок моєї кар'єри.

Ліг спати годині о четвертій ранку, а о п’ятій вже пролунали перші постріли, я їх проспав. Вибухи ракет почув ближче до сьомої години. Почалася війна.

Перший час я фактично жив у метро, потім ми переїхали на далекий захід. 22 квітня 2022 року я перетнув кордон, але тут доведеться відкотитися назад, бо перетнути кордон я намагався впродовж цілого місяця.

Мені довелося поїздити Україною, бо на той момент я не мав потрібних документів. Їх раптом перестали видавати, і хоча за законом усе було чисто, я мав право виїхати за межі держави, на практиці довелося шукати лазівки. 

Я спілкувався з сотнею студентів, це була група, в якій ділилися інформацією щодо перетину кордону. У ній писали: я перейшов, була така-то зміна прикордонників; так виглядала людина, яка пропустила; пройшов з таким пакетом документів; час такий-то. Могли запитати, де ставив ті чи інші печатки. Після цього до вказаної зміни одразу ішов потік студентів. Я їздив у місце неподалік Львова, щоб поставити печатку. Тоді я жив на західній Україні, у Прикарпатті, біля станції Рахів, село Ясеня – за кілька зупинок до Буковелю.

Їздив поїздом до кордону о п’ятій ранку, мене зупиняли, обшукували. Я завжди був із двома сумками на будь-який випадок. Вони зі мною ночували, бачили різні кордони, різні міста.

Зазвичай було так: я їхав, отримував документ або мене грубо розвертали. Тоді я знову читав той чат і шукав інше місце, куди можна було поїхати. За таким принципом я рухався Україною. Витратив майже всі свої заощадження, але остаточно розпрощався з ними, коли купив квиток із Польщі до Відня. До речі, я ніколи до цього не був у Європі, ця подорож стала першою.

Заперечення прикордонників були, м'яко кажучи, сумнівним: у нас війна, студенти не виїжджають; ми зараз викличемо львівський ТЦК, він приїде, усіх вас забере. На львівському кордоні таке любили. Одразу давали відмову, а там написано не знати що. Усі мої напрацьовані заперечення одразу ж відметалися. Я ночував на кордоні, знайомився з випадковими людьми, ходив пішки щодня пару кілометрів від найближчого міста до кордону.

Виїхати вдалося з восьмої спроби, і все це, щоб переїхати до Відня, не маючи нічого. 

Допомогли знайомі знайомих, дали можливість пожити у себе.

Ти виїхав до Відня сам?

Я виїхав як студент, саме на цій підставі отримував документи. Навчанням я й займався, просто воно швидко закінчилося.

Ти одразу ж прибув до місця призначення? 

Спочатку я приїхав до Польщі, тоді до Австрії на автобусі за день-два, у Відні і залишився.

Тут уже була інша історія: ти приїхав, але цього замало. Тобі видають документи, але ти не маєш коштів, можливості жити, адже за цими документами можна подаватися на роботу тільки через місяць або два.

Я приїхав 23-го квітня, документи отримав пізніше. Податися на роботу не означає, що ти одразу починаєш працювати. Це означає, що роботодавець подав заяву до трудової інспекції, щоб тобі, іноземцю, дозволили працювати. Згодом цю формальність прибрали, бо через неї процес дуже розтягувався.

Був момент, коли я сидів і ридав, бо розумів, що нічого не можу зробити. Я дуже боявся, що мене виженуть. Чув, що люди, які нелегально або напівлегально влаштовувалися, навіть коли була формальна юридична помилка в оформленні документів, отримували заборону на роботу, хоча їх не виганяли з країни, бо вважалося, що є небезпека повертатися в Україну.

Як вдалося влаштуватися на роботу і чим ти зайнятий тепер?

На першу роботу за спеціальністю я влаштувався завдяки знайомствам. Крім того, я вже мав досвід роботи в Україні, тому мені було легше, ніж багатьом іншим українським студентам. Ще я працював у ресторані, цю роботу знайшов самостійно. Так минули перші два з половиною роки життя в Австрії.

Зараз працюю в компанії Philips, у місцевому філіалі. Займаюся юридичним захистом персональних даних наших клієнтів. Точніше, оскільки ми працюємо в B2B, клієнтів наших клієнтів – пацієнтів лікарів і клінік; а також Sales Back Office [Операційний відділ продажів — Ред.] та закупівлями.

З розряду фантастики, чим би займався в ідеалі, якби не було обмежень?

Не знаю, у мене вже немає таких ідей. Я не можу відповісти на це запитання.

А взагалі чим би хотілося займатися?

IT. Багато того, що я пробував у житті, не давало результатів, але я зробив однозначний висновок, що майбутнє – за технічними знаннями. За людьми, близькими до будь-яких технологій. Хай би це навіть були люди, які навчають користуватися ними, – як раніше комп'ютерні центри, де навчали бабусь і дідусів, тепер це розвинулося до application specialists, які вчать працювати з МРТ-апаратами. Це теж свого роду хай-тек. Може, не такий, як AI та екзоскелети, але подібний.

Або будь-який стартап, що змінює уявлення людей про те, як можна сприймати інформацію. Наприклад, мовна школа, але не Duolingo. Він хороший як програма, але я вважаю, як і інші викладачі, що це абсолютно марний продукт з точки зору опанування мовою. Він нічого не дає, не більше, ніж прикольний клікер, гімнастика для мозку.

Тому я вступив на другу освіту і захотів бути ближче до технічних професій, бо зрозумів, що моя проблема полягає в тому, що я надто гуманітарний. Навіть якщо знаєш мову країни, в якій перебуваєш, але ти іноземець, то повністю гуманітарна професія – це провальний вибір, якщо ми говоримо про домінацію на ринку або про якісь мега-досягнення.

Якби була можливість не працювати, нічого не робити, сидіти цілими днями, пити коктейлі – ти би скористався нею?

Я говорив про це з психологом:

мій ідеальний день — робочий.

Звісно, можливо, в цьому є щось хворобливе, але відчуваю постійну внутрішню тривогу, що кожна секунда, яку сиджу без діла, завдає шкоди моєму майбутньому, просто ще не знаю, якої саме.

Чи було щось, що здивувало в культурі Австрії?

Так, воно мене і досі дивує. Расизм. 

Я в Україні, в мононаціональній країні, сам був жорстким расистом. Мені подобалися відповідні жарти і такі погляди загалом. Але коли я зіткнувся з цим у житті, це викликало зовсім інші відчуття.

З расизмом у житті чи з мультинаціональністю?

З расизмом, бо він, на мою думку, виникає в суспільстві, в якому мультинаціональність загрожує національній ідентичності. Коли люди відчувають, що їм хтось якось загрожує. Чи то «негідні» представники інших націй, які з ними погано взаємодіють, чи то передана через покоління ненависть.

Приклад з роботи — моє ім'я погано транскрибується німецькою. Я Євгеній Черняк, читається воно як «Херняк». Ніхто не може це прочитати. Тут не було жодної людини, яка прочитала би моє ім'я вірно. Вони намагаються, але правильно ще ніхто не зумів. Здогадатися, що я Євгеній, взагалі нереально. Втім, вони не винні.

Так от була історія, яка стосувалася моєї робочої пошти. До того, як я зробив ідеальний підпис з корпоративними символами та шрифтом, на мої імейли іноді скаржилися як на «скам», в наш центр допомоги користувачам. Клієнти казали: «Якась людина видає себе за вашого співробітника, розберіться».

Окрема історія була з квартирами. Ти шукаєш, але нічого не знаходиш, тобто тебе просто ігнорують.

Крім того, американець тут може знайти англомовну роботу, його візьмуть керівником юридичного відділу. Слов'янина теж можуть взяти, але доведеться йти обхідними шляхами. Потрібно когось знати або бути просто бездоганним кандидатом.

Зрештою, з расизмом ти тут стикаєшся на кожному кроці. Кожен, хто мене не знає і починає зі мною спілкуватися, навіть після того, як ми поспілкувалися в e-mail, запитує мене: ти знаєш німецьку?

Коли ти тільки вчиш німецьку і намагаєшся спілкуватися з людьми, а вони переходять на англійську, ти відчуваєш зверхність. 

Мене, мабуть, це дивує тільки тому, що в нас мононаціональна країна, і я з цим ніколи не стикався.

Друге, що мене здивувало, – люди тут значно стриманіші. Мій стиль спілкування значно жорсткіший. Я приходжу і кажу конкретно, що і як я хочу. У більшості випадків це працює. З часом я зрозумів таку річ: якщо хтось не приймає цей стиль, найімовірніше, він з тобою не співпрацюватиме, він не зацікавлений.

Австрійці значно більш помірковані, ніж ми. Є речі, які я перейняв у них. Наприклад: якщо я отримав тисячу імейлів, я відповідатиму по черзі. Якщо мені зараз хтось телефонує – при тому, що я, наприклад, поставив беззвучний режим, я на нього навіть не подивлюся, я працюю – перетелефоную тоді, коли закінчу. Адже зараз я виконую роботу двомісячної давнини, бо в мене тоді також була тисяча імейлів. Я не можу розірватися.

Цього в Україні немає. В Україні тебе змушують: давай зараз, зараз, зараз. У нас менш здорова культура роботи, ніж тут.

І це сприймається як норма? Те, що ти маєш поступово все логічно проходити від початку до кінця, а не стрибати в різні боки?

Це очікується, вони значно раціональніші. Навіть у речах, де тебе утискають, це робиться зовсім не на порожньому місці. Наприклад, студентів і випускників університетів не беруть на роботу. Я знаю цю історію: вона повсюдна. Багато людей приїжджають з Росії, Казахстану, з СНД, українці в тому числі. Отримують тут освіту, витрачають 10, 12, 40 тисяч доларів на MBA. І потім вони не можуть знайти роботу, навіть якщо отримували хороші оцінки. Вони нікому не цікаві.

Тут такий самий робочий ринок, як в Україні, – доволі перегрітий. Фахівців через нас, до речі, стало більше, тому їх ціна зменшилася. Зарплати зростають, але вони збільшуються непропорційно до цін.

Наш досвід не релевантний для них, вищі навчальні заклади — також. Бо місцеві виші вчать значно більш глибоко, і я б сказав, навчання вимагає іншого рівня витримки. Тобто тут, при тому, що робота повільніша, вона вимагає вищого порогу входу, ніж у нас в Україні. Ти можеш на роботі складати 2 плюс 2, але в університеті розв'язуватимеш якісь п'ятиповерхові інтеграли. І всім це буде смішно, навіть професорам.

В університеті часто буває, що професор каже: «Ви що, цього не знаєте? Ну так, я розповідаю вам це вперше, але це в школі проходять». І справді, проходять. Його вимоги логічні. Крім того, він нікого не знає на ім'я, як прийнято в нас. Їм, за великим рахунком, однаково, тому в них тут високий стандарт. І коли ти приходиш на роботу, від тебе очікують, що ти шариш, а ще і маєш досвід. Нашим це важко.

Так, це виглядає як дискримінація, але вона не безпідставна. Всі мають вчитися і працювати. Австрійців-двієчників вони також будуть відсіювати. Інша річ, що австрійці все одно набагато краще ладнають один з одним.

Ти, іноземець, сидиш на співбесіді, не можеш жартувати, не розумієш половини того, що вони кажуть. Особливо на початку. Ти вчиш німецьку на курсах. Але навіть при тому, що тобі викладають австрійці, вони не вчать спілкуватися діалектом.

В університеті часто ним і спілкуються. На роботі взагалі в кожного свій діалект, бо люди з різних частин Австрії. Теоретично від тебе, звичайно, не очікують, що ти всіх будеш розуміти, але з тобою практично нікому не цікаво спілкуватися. На початку доводиться перепитувати тільки те, що необхідно зрозуміти, щоб виконати роботу, а на інше просто кивати головою, вдаючи, ніби розумієш, що вони кажуть. Потім стає значно краще. Все лікує час і практика.

А чи є в австрійській культурі, традиціях і звичаях цього суспільства те, що хотілося би додати в українську? Щось хороше, чого нам не вистачає.

Стриманості. Нам однозначно часто не вистачає стриманості. У нас, наприклад, люди сваряться відкрито, тут це роблять значно менш відкрито.

А чи є щось, у чому місцеві схожі на нас?

Хороші фахівці однакові, у всіх сильна логіка. Що об'єднує?

Навіть якщо ти погано висловив свою думку, не знаєш якихось слів, тобі треба подумати, щоб висловити щось складне або навіть просте, вони почекають. Якщо це буде логічно, з тобою погодяться, обговорять. І після того, як ти здолав високий поріг отримання довіри, тебе починають сприймати всерйоз.

У нас точно так само. Хоча ми скоріше перевіряємо людину підсвідомо, адекватна вона чи ні. Ми не думаємо про відповідність якимось нашим стандартам, я б сказав. Тут перехід від іноземця до «нормальної людини» відбувається через дуже формальні речі.

Може, були відкриття більш філософського характеру, щось глобальне довелося переосмислити після виїзду з України?

Так, з'являється цинізм. Страшний рівень цинізму, я би сказав. Може, не у всіх, але в тих, у кого якийсь час не було жодної подушки безпеки, допомоги.

В Австрії у мене було чимало історій, дуже різних, якісь були хорошими, але траплялися і погані…

я думаю, що цинізм з'являється з історій, коли тебе ніхто не може врятувати.

Або коли ти розумієш, що все, що ти думав про власне життя, про себе, своє значення в суспільстві, повагу до себе — неправильно. Ти розумієш, умовно, що твій диплом на ринку праці не потрібний, якщо в тебе немає інших необхідних документів. Усі твої практичні, теоретичні знання, кваліфікація не важливі без мови.

Говорячи про мову, усвідомлюєш, що найменші помилки роблять будь-яку твою найвдалішу думку «недоносимою». І ти розумієш, наскільки це важливо. Ти перестаєш... ти стаєш поганою людиною, я б сказав.

Просто тому, що 95% речей, через які люди звичайно непокояться, абсолютно не важливі. Був час, коли я, наприклад, мислив винятково в такій категорії: буде можливість завтра поїсти чи ні. Це не означає, що я не роблю якихось благородних вчинків, але однозначно доводиться двічі думати, перш ніж зробити щось таке.

Ось це я відкрив для себе. Цинізму значно більшає. 

Звичайно, ти виявляєш співчуття, але відчуваєш, що не настільки щирий, бо розумієш... тут тільки два варіанти.

Якщо в тебе сьогодні нервовий зрив – на перерві плачемо, а потім йдемо на зміну.

Складно ходити на роботу, навчання, на другу роботу, а потім – на курси. Але ти будеш, якщо хочеш тут залишитися. Якщо ж продовжувати нити, на жаль, нічого не зміниться, хоч я можу зрозуміти це бажання.

Рівень складності життя для іноземця настільки високий, що... якщо в цього іноземця нічого немає за душею, то не думаю, що можна залишитися абсолютно нормальною людиною після цього.

Я не кажу, що тут важче, ніж в Україні. Це за дужки виношу повністю, кажу тільки про процес асиміляції.

Що для тебе є дім?

Чудове запитання. Для мене дім більше не означає місце. Для мене дім – це люди.

У повному сенсі? Взагалі без прив'язок, крім людей?

Люди, з якими тобі добре. Інших прив'язок немає. Ти розумієш, наскільки все інше — формальність. Сьогодні ти живеш, завтра тебе вигнали, післязавтра тебе переселили. Ти так довго не належиш собі і так довго твоє життя перебуває під загрозою усього довкола – голоду, холоду, відсутності житла, документів. Ці речі стають просто формальністю. Ти тримаєшся тільки за людей.

Популярний жарт: другом стає не той, хто відповідає якимось твоїм життєвим стандартам, а той, хто говорить твоєю мовою, – принаймні, на початку.

Це згодом, тільки якщо в тебе є певний рівень комфорту в житті, починаєш замислюватися про те, що в тебе якась мононаціональна група і треба поспілкуватися з місцевими. Але ти не підходиш до людини в магазині і не кажеш: «Давайте я допоможу вам вибрати помідори». Якось намагаєшся своїм способом налагодити контакт, і це, звичайно, погано виходить. Але зрештою, рано чи пізно це вдається. Не можу говорити про інших, так було в мене.

Чи може новий дім стати кращим, ніж старий? Чи є відчуття, що хотілося би, щоб не довелось преживати все це і зазнавати таких внутрішніх змін? Суто емоційно, щоб дім асоціювався зі своєю старою квартирою, своїм старим життям, не тільки з людьми, не тільки в контексті цинізму, не тільки в контексті виживання.

Ні.

Все-таки влаштовує, не зважаючи ні на що?

Я не шкодував зусиль інвестувати в майбутнє, щоб жити добре, коли приїхав. Я продовжую не жаліти себе щодня. Тільки через це я можу сказати ні.

Якщо відповідати ірраціонально, можу додати: так, щоб не було війни, щоб на нас не напали. Це жахливо. Люди вмирають, це все жахливо. Але особисто мені в Австрії краще, ніж в Україні. І перспектива мого життя в Австрії краща, ніж в Україні. Навіть до війни.

І коли війна закінчиться, я повернуся в Україну, можливо, на старість, але на цей час я не планую там жити на постійній основі.

У контексті твоєї інтерпретації дому як людей: чи може в цьому сенсі новий дім стати кращим, ніж старий? Якщо зникнуть усі ці люди з минулого, які формують цей дім, чи може новий контекст, нове суспільство, нове знайомство стати цілком затишним і повноцінним новим домом?

Я думаю, так. Бо ти з часом стаєш як равлик. Якщо ти носиш у собі комфорт, ти принесеш його в новий дім. Якщо ні, то ні. Навіть зараз я абстрагуюсь від думки, що не можу сидіти на місці, бо мені страшно. Зізнаюся: в мене є сильний страх, але навіть з цим страхом у новому контексті я нормально живу і можу відчувати комфорт.

Як відчувається бути українцем?

Нещодавно, буквально минулого четверга, завдяки моїй дівчині я потрапив на виступ львівського театру, який приїжджав сюди і проводив захід з місцевим народним театром. Вони показали виставу «Україноманія». Прем'єра в Україні, наскільки я зрозумів, відбудеться тільки сьомого березня. 

Наприкінці виступу одна з головних акторок стояла в повній темряві впродовж кількох хвилин і дивилася на зал в абсолютній тиші. Це так і відчувається.

Життя йде далі, ти маєш свою ідентичність, але вона потрібна тільки тобі і нікому навколо ти точно не потрібний. Ось так відчувається бути українцем.

Якби ти міг стати абсолютно будь-якою твариною, істотою, навіть фантастичною, кого б ти обрав?

Несподіване запитання, кумедне. Перше, що я подумав – мені хотілося би стати пеньком.

«Фантастична тварина», тотемна – пеньок. Хоч це й не тварина.

Мені здається, що пеньок або камінь нічого не робить. Він притягує мене як протилежність. Перебуваючи в постійному русі, хочеш зупинитися; стоячи на місці, постійно думаєш про те, що ти не рухаєшся. У мене такий психотип. Хочеться туди, де мене немає.

Чи є в цьому ще й елемент міцності? Бо камінь, пеньок – це не тільки пасивність, але, можливо, твердість, стійкість?

Так, у бік стійкості, я думаю, є щось у цьому. Все-таки бути таким каменем, який омиває річка, або пеньком, який не виривається, бо в нього є коріння. Є щось у цьому, так.

Який би звір підходив тобі зараз, у тому стані, в якому ти перебуваєш?

Мені спав на думку якийсь койот, звір-падальник. Те, чим я в житті займаюся, – я шукаю можливості й методично йду далі. Плюс-мінус цим і займаються всілякі грифи.

В еміграції ти намагаєшся зробити все, по можливості, спростити собі життя, або робиш тільки перспективні речі, все неважливе відпадає.

Може, тобі хочеться поділитися чимось своїм, розповісти щось цікаве?

Кілька спостережень, мабуть. Перше: як же багато нитиків, боже, це жах.

Саме місцевих чи загалом?

Всіх, всі нитики: «Дуже все складно, дуже все неможливо». Розумію, що людина знайде привід для негативу скрізь, я сам такий, я однозначно дуже песимістична людина. Намагався завжди бути реалістом, але в реальності, я думаю, що більше йду в бік песимізму.

Я постійно... У віденській мові є таке слово, ним описують якраз віденців – Grant'ler. Це коли ти постійно сваришся на все, постійно тобі все не подобається. Буркотун. «І влада огидна, і там хтось не так припаркувався, і треба йому обов'язково про це сказати». У мене повільно виробляється озлобленість на людей, які постійно нарікають, скаржаться на щось.

Друге спостереження: у дітей, які сюди приїжджають, а я бачив тут абсолютно різних дітей і студентів, поки жив у студентському гуртожитку, відрив від батьків в іншій країні дає таку свободу, яка зачіпає кожного.

У негативному сенсі?

Ну, знаєш, у негативному, якщо життєва ціль — не витратити дарма жодної секунди. З цієї точки зору негативно. Хоча до цього можна ставитися більш філософськи, спокійніше. 

Бо ти розумієш, що спробувавши смак цього розгульного життя... Людина приїжджає сюди, і вона, навіть якщо спочатку намагається щось робити, згодом розуміє, що у житті від неї щось не залежить, а чогось вона ще ніколи не робила.

Дуже великий страх перед змінами. Кількість змін, які виникають у житті звичайної людини, яка сюди приїжджає, настільки значна і настільки великий рівень невизначеності, що мені здається, CEO величезних корпорацій позаздрять. Це така турбулентність, де ти не знаєш, що на тебе чекає, або знаєш, але абсолютно не уявляєш, як саме це станеться.

Плюс ще тут є багато процесів, у яких потрібна щоденна нудна робота. У моєму календарі, наприклад, немає дуже маленьких зустрічей. Це значно відрізняє мене від стандартного студента, бо він постійно шукає собі якесь переключення, групу, рух. І це якраз той момент, коли втрачається час. Свобода, нераціональне використання часу.

Далі, якщо ти це спробував, зрозумів, що змарнував час. Ти втратив, наприклад, рік-два свого життя. Далі думаєш, що тобі робити. І обираєш розвиток своєї особистості. Хтось кидає навчання і з головою йде в роботу – у нього страх, наприклад, тільки екзистенційний. Хтось обирає боротися за роботу і за навчання. Хтось обирає боротися за роботу, за навчання і за щось ще. А хтось відмовляється від усього минулого й живе так, як австрійці.

Я зустрічав тут людей і спілкувався зі студентами, які приїхали дуже багато років тому. Таке буває, коли вчиш право. На праві тут вчаться 7-8 років. Хоча є стандартний час навчання і є реальний. Стандартний, наприклад, на праві 5, реальний – 8-10 років.

Як це працює?

У тебе немає обмеження за часом, який ти можеш провести в університеті. Час визначається успішністю. А успішність — реальним знанням або незнанням предмета. На ім'я ніхто нікого не знає, тому можна завалити. Як готуєшся, так складаєш. Погано підготувався – завалив. Було складно – знову ж таки завалив. І все, ти залишаєшся на ще одну спробу, яка буде через місяць, можливо, два, а може – і шість.

Деякі предмети не можеш взяти одразу, а наприклад, тільки через півроку-рік. Поняття перездачі десь є, десь немає. Подекуди дурнувата організація навчання, деінде просто немає місць. У мене, наприклад, в університеті деякі предмети – по 20-30 місць. А на моєму потоці навчається 3000 осіб.

Це як серії курсів, які ти маєш закінчити, і вони не так сильно пов'язані, як у нашій системі навчання?

Вони пов'язані, але є особливості. У мене, наприклад, зараз навчання ділиться на вступну фазу – 3 іспити. Поки ти не склав 3 іспити, не можеш взяти жодного предмету далі. Складаєш ці 3 іспити, тобі відкриваються наступних 11 предметів. Ти маєш з них закрити 20 ECTS-кредитів за болонською системою, щоб відкрити третю частину навчання, і 20 кредитів плюс 3 конкретних предмети з них – базових, приміром, математика, статистика, звіти підприємств – щоб відкрити четверту частину навчання.

Я зараз, наприклад, закрив першу, з другої я повністю все склав. Але не міг скласти 3 необхідних предмети, щоб відкрити четверту частину. З третьої зробив 3 з 5 предметів. У мене залишається спеціалізація, і п'ята частина – бакалаврська робота.

Замість того, що не склав, береш якийсь новий предмет, якщо він доступний. Реєстраційні терміни абсурдні. Де-юре в тебе тиждень, де-факто в тебе 2 секунди, бо вас 5 тисяч осіб сидить і натискає кнопку, ви вмикаєте атомні годинники, щоб зареєструватися. І це тільки реєстрація на предмет. Можна ще іспит не скласти, як у мене, наприклад, відбувається регулярно.

Я половину предметів перескладав, бо в мене була огида до навчання перший рік, я менше вчився, замість цього більше працював, мав соціальне життя. З часом я, очевидно, відновився. До 2024-го знову почав серйозно вчитися, тобто почав знову ставити це нудне запитання: «Окей, а що я не розумію?».

Звичайно, завжди є варіант все проходити за допомогою AI, але, по-перше, це не завжди працює, по-друге, це індивідуально. Десь вийде, десь — однозначно ні. На іспиті з математики AI не допоможе. Формулу дисконтування вивчити доведеться. Тести тут теж не як у нас – вгадати майже нереально, там ще й мінус-пункти є. Добре, що хоч негативну оцінку не ставлять.

Сам факт того, що потрібно щось перескладати і для цього слід додатково витратити час – це в соціальному плані сприймається як норма чи ні?

Серед звичайних людей дуже мало хто складає іспити в Mindeststudienzeit, тобто мінімальний час. Такі люди є, але маємо розуміти, що вони ходять в університет як на роботу, вчаться 40-50 годин на тиждень, тоді в них є час більшість речей вивчити. Такі закінчують швидко.

Закінчують швидко також ті, хто йде в Fachhochschule – це вечірня школа, вечірній університет, але престижність таких університетів і Fachhochschule менша.

В суспільстві перездачі загалом сприймаються нормально. У TikTok, звичайно, всі ідеально все роблять, але в реальності зовсім не так, в житті всяке трапляється.

Як мені, наприклад, на роботі кажуть шефи: закінчиш, коли закінчиш, головне не відрахуватися і не сказати: «а, все, я йду в Макдональдс». Ось це цінується тут.

Тут цінуються люди, які можуть стиснути зуби й дійти до кінця, бо, на відміну від нас, вони отримують за це винагороду на все наступне життя.

Це дуже значуще?

Дуже. Нещодавно я вивчав статистику: в Австрії 80% людей після трьох семестрів кидають навчання. Це також корелює з відсотком людей, у яких взагалі є вища освіта в країні – трохи більше 20. Такі люди заробляють у 3 рази більше тих, у кого немає вищої освіти.

Тут навіть айтішникам потрібна хороша освіта. Скіли цінуються скрізь, але Австрія – одна з тих країн, у яких значно складніше потрапити в IT без освіти. Quereinsteiger – так називаються люди, які прийшли з інших сфер. У 80-х і 90-х роках скрізь до айтішників ставилися як до священних корів, тепер цього вже немає. 

В Австрії в певному значенні є культ освіти. У підписі до імейлу, до листа, а також на проїзному квитку, на деяких документах ти маєш право проставити свій освітній титул. Для цього є окреме поле. Інженер, скажімо, «Йозеф Мюллер, MBA, LLM». Кожну освіту можна дописати. Якщо отримав дві однакові за титулом освіти, але в двох різних спеціальностях, їх теж можна вказати окремо.

Для багатьох людей це важливо. І цим Австрія сильно відрізняється від Німеччини. Тут відчуття власної важливості стоїть у людей на першому місці, освіта також є підставою для підвищення статусу у власних очах і з точки зору суспільства. І не сказати, що в їхньому випадку це зовсім безпідставно.