Новости
Ракурс

Частное постановление суда — для «частных дел»?

1 фев 2013, 16:25

Чи означає це, що суд зможе навести лад у державі? Бо ж відомо, коли не знаєш як діяти — дій по закону. Або все ж таки йдеться, як казав Остап Бендер, про «відносно законний спосіб» використання суду у певних інтересах?

Суд у цивільних справах приймає рішення у двох формах: рішення і ухвали. А одним із різновидів ухвал є окрема ухвала суду.

Процесуальний інститут окремих ухвал існував ще за радянських часів і був передбачений як у цивільному процесуальному законодавстві, так і в господарському та кримінальному процесах. Аналогічними функціями наділялися також слідчі і прокурори.

Зазначений правовий інститут не відображає, власне, основного завдання судочинства — здійснювати правосуддя, а є за своєю суттю функцією з підвищення правопорядку та правосвідомості. Скажімо так, невластивою судам функцією.

Та чи виконує він на сьогодні цю функцію, і як визначити законодавчі межі її застосування судом?

Щоб дати відповідь на це запитання, проаналізуємо чинне процесуальне законодавство.

Відповідно до статті 208 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) ухвала — це форма судового рішення. Отже, під час її постановлення суд повинен керуватись основними закріпленими процесуальним законодавством принципами, серед яких є також принцип диспозитивності. Цей принцип передбачає розгляд справи судом не інакше як за зверненням фізичної чи юридичної особи та в межах заявлених ними вимог. Очевидно, що під час постановлення окремої ухвали суд також повинен дотримуватися цього принципу.

Утім, стаття 211 чинного ЦПК України містить доволі широкі повноваження суду щодо реагування на виявлені порушення. Передбачається, що суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів з усунення цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження тексту окремої ухвали має бути повідомлено суд, який її постановив.

Отже, зміст цієї правової норми полягає в тому, що суду надається право звернути увагу на порушення закону та інші недоліки — причини й умови, що сприяли порушенню у діяльності підприємств, установ, організацій, причому не тільки тих, що беруть участь у спорі, а й будь-яких інших. Направляти окрему ухвалу також дозволяється особам і органам, які не обов’язково повинні бути учасниками процесу. У наведеній нормі передбачено лише право на оскарження цієї ухвали особами, яких вона стосується.

Історія питання

Стаття 211 ЦПК еволюціонувала із статті 235 вже скасованого Цивільного процесуального кодексу України 1964 року. Зазначена правова норма була значно ширшою.

По-перше, вказувалося, що суд, виявивши при розгляді цивільної справи порушення законності окремими службовими особами чи громадянами або порушення встановленого порядку розгляду скарг, заяв, звернень державними, громадськими органами, органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, установами, організаціями, підприємствами та їх об’єднаннями, іншими юридичними особами чи інші істотні недоліки в їх діяльності, постановляє окрему ухвалу і надсилає її цим чи відповідним службовим особам, органам, установам, організаціям вищого рівня відносно тих, що допустили порушення законності, або трудовим колективам.

По-друге, службова особа, державний або громадський орган, орган місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємство, установа, організація, інша юридична особа, трудовий колектив зобов’язані вжити заходів із виконання окремої ухвали і повідомити про це суд у місячний строк.

По-третє, якщо при розгляді цивільної справи суд виявить у діях сторони або іншої особи ознаки злочину, він повідомляє про це прокурора або порушує кримінальну справу.

По-четверте, залишення відповідною службовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів з усунення зазначених у ній порушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнули за собою відповідальність згідно із статтею 1856 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Сьогодні вже ні за ЦПК (2004 року), ні за КПК (2012 року) судді не мають права порушувати кримінальні справи.  Хоча раніше у кримінальному процесі, відповідно до статті 97 старого Кримінально-процесуального кодексу України, суддя також мав право порушити кримінальну справу. Більше того, він був зобов’язаний прийняти повідомлення або заяву про вчинений чи підготовлюваний злочин і протягом трьох днів порушити кримінальну справу, відмовити  у її порушенні або відправити матеріали за належністю.

Саме ця норма КПК породила гучний та незабутній скандал, і саме він, здається, надовго, якщо не назавжди відбив у влади бажання надавати суддям право вирішувати такі питання на власний розсуд.

Нагадаємо, як у розпал акції «Україна без Кучми», спричиненої зникненням журналіста Георгія Гонгадзе, відомий суддя апеляційного суду (наразі у відставці) Юрій Василенко порушив за заявами народних депутатів України дві кримінальні справи проти діючого на той час президента України Леоніда Кучми. Приводом для порушення тих кримінальних справ стало непідписання Л.Кучмою законів про Кабінет міністрів України та про тимчасові слідчі комісії Верховної Ради, а також за фактами зловживання службовим становищем, отримання хабарів і вчинення злочинів проти життя людини — загалом ще по 11 статтях Кримінального кодексу.

Тож суддя (за старим законом про «Статус суддів» ще «носія судової влади», а за новим законом «Про судоустрій і статус суддів» професійного судді, який «реалізовує судову владу» — як то кажуть, відчуйте різницю) мав  право за власним переконанням порушити кримінальну справу і у цивільному, і у кримінальному провадженні.

Однак Юрія Василенка було піддано не лише публічному осуду, а й процедурі притягнення Вищою радою юстиції до відповідальності за порушення присяги. Таким чином, влада відбила усім сміливим бажання надалі застосовувати ці норми. А згодом вони взагалі зникли з кодексів.

Переважною сферою застосування цієї норми стали вказівки суддям нижчої інстанції на недоліки при ухваленні рішень.

Але у ситуації, коли у країні відомий лише один суддя, що застосував свої процесуальні  права проти посадовця високого рівня, а суди та судді остерігаються приймати самостійні рішення у політично важливих справах, стало зрозуміло, що зазначену норму кодексу можна дуже легко використовувати у певних інтересах.

Втім, кілька гучних справ довели, що суди дедалі ширше починають застосовувати статтю 211 ЦПК, особливо у випадках, коли на іншому боці судового процесу є інтереси влади. Так би мовити, реалізують судову владу…

Практика застосування: неоднозначна, але промовиста

Для прикладу розглянемо окрему ухвалу, постановлену 21 травня 2012 року Красноармійським міськрайонним судом Донецької області у справі за позовом фізичної особи до кредитної спілки про стягнення заборгованості за кредитним договором. У цій справі суд досліджував порядок дотримання спілкою фінансової дисципліни і, встановивши факти порушення (зберігання коштів у касі спілки вище встановленого ліміту), направив її для відповідного реагування міжрайонному прокурору, не вказавши при цьому, яких заходів він має вжити з приводу викладених в окремій ухвалі обставин.

При цьому контроль за діяльністю кредитних спілок (фінансових установ, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, передбачених законом) належить до виключної компетенції Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг. Саме комісія в межах своїх повноважень здійснює державне регулювання та нагляд за наданням фінансових послуг і дотриманням законодавства у відповідній сфері (положення про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, затверджене указом президента України від 23 листопада 2011 року № 1070/2011).

Отже, в цьому випадку суд, фактично втрутившись у фінансову діяльність самостійної юридичної особи, перебрав на себе контрольні функції, що належать відповідній національній комісії, та зробив певні висновки лише на підставі пояснень і документів, які надав позивач, хоча для таких висновків, очевидно, потрібна комплексна перевірка.

Чи не означає це, що мав місце приватний конфлікт, і прокурору лише потрібен був привід, аби втрутитися у ситуацію?

Неоднозначність окремої ухвали суду свідчить не на користь судового рішення, яке, очевидно, має бути переконливим і вирішувати суспільні конфлікти, а не плодити нові, виходячи далеко за межі суті справи.

Згадаймо лише широко висвітлену у засобах масової інформації окрему ухвалу Печерського районного суду м. Києва, що стосувалася голови Вищої ради юстиції В. Колесниченка. Нагадаємо, йшлося про позов цієї посадової особи до газети щодо захисту честі, гідності та ділової репутації. Суд, що мав розглядати справу в межах захисту інтересів особи, яка звернулася по такий захист, натомість «знайшов порушення в організації документообігу». Він вказав голові ВРЮ на неналежну організацію роботи секретаріату (!) організації, який дозволив реєстрацію довідки, нібито оформленої не відповідно до наказу Держспоживстандарту від 7 квітня 2003 року № 55 «Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003». До відома читачів: це стосується лише тендерної документації… У позові, як сказано вище, про це не йшлося. Тендерна документація не досліджувалася. Але суд чомусь раптом так глибоко копнув… І ще вказав позивачу, що його позов переписано зі студентського реферату (тільки не зрозуміло, чи й це забороняється законом?).

Суддя Печерського районного суду м. Києва В. Бортницька відмовила позивачеві у задоволенні позову. Потім зазначену ухвалу донесла до відома широкого загалу газета «Закон і Бізнес», що її приписують соратникам політичного опонента голови ВРЮ Андрія Портнова.

Згодом розгорнулася відома історія навколо установчого з’їзду адвокатів, про що «Ракурс» докладно писав. Його підготовка також не обійшлася без судових рішень. І знову гучна окрема ухвала, цього разу щодо В. Висоцького. Нагадаю, що Ужгородський міськрайонний суд від 26 листопада 2012 року в справі за позовом В. Висоцького до П. Немеш та інших про захист честі, гідності та ділової репутації постановив окрему ухвалу, в якій абсолютно правомірно Вищій кваліфікаційно-дисциплінарній комісії адвокатів України вказано на низку виявлених порушень із боку її екс-голови з метою вжити заходів для усунення причин та умов, які призвели до виникнення порушень.

Поява окремих ухвал, які поширюються на політичну сферу, насторожує. Бо в обох випадках у процесі обговорення цих справ у юридичній пресі фігурує прізвище радника президента В. Януковича. В обох простежуються інтереси влади на користь однієї із сторін судового спору. То чи був суд об’єктивним і цілком самостійним у постановленні цих окремих ухвал? І чи не означає це, що суд може бути використано у подальшому для легітимізації тих або інших не зовсім законних намірів чи «бажань» влади і впливових посадових осіб?

Тим паче, що стаття 211 Цивільного процесуального кодексу вказує, що «може». Суд, так би мовити, «може» вирішувати зазначене питання за своїм внутрішнім переконанням (стаття 212 ЦПК). Тобто суд може реагувати, а може й ігнорувати виявлені порушення закону. За таких обставин внутрішнє переконання судді стає заручником інших чинників, у тому числі й телефонних дзвінків посадових осіб або просто знайомих, друзів, партнерів. Вони ж теж «можуть» бути… коли йдеться про серйозні справи.

Таке «внутрішнє переконання» у формі окремої ухвали може використовуватись і як засіб тиску у разі особистої неприязні до учасників процесу.

Показовим прикладом цієї тези є окрема постанова судді Шевченківського районного суду м. Запоріжжя у кримінальній справі за обвинуваченням громадянина С. у скоєнні злочину, передбаченого частиною третьою статті 286 Кримінального кодексу України. У ній суд довів до відома Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатів (питання розглядалося на останньому засіданні, 18 січня 2013 року) факти щодо неналежного здійснення адвокатом Б. захисту підсудного. На думку суду, він «обрав тактику захисту шляхом звинувачення загиблого громадянина Н., незважаючи на протилежні докази експерта».

Отже, попри те, що відповідно до закріпленого законом принципу оцінки доказів, коли жоден доказ не має навіть для суду наперед встановленого значення, попри те, що адвокат має певний статус і права, ігноруючи навіть приписи постанови пленуму Верховного суду України від 28 березня 2008 року «Про практику винесення судами окремих ухвал (постанов) у кримінальних справах» про недопустимість винесення судом окремих ухвал щодо правової позиції адвоката, суд «взяв на себе цей важкий обов’язок з контролю над роботою захисника». І що цікаво, у цьому випадку (адже зачіпаються інтереси адвокатів) ВКДКА вирішила поскаржиться на дії судді до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України!

Усі ці факти свідчать про існування певного інтересу можновладців до інституту окремої ухвали та її широкого потенціалу. І за відносно закритої судової системи контроль над застосуванням цього механізму з боку громадськості досить обмежений. Не кажучи вже про можливість громадян скористатися перевагами цього виду судових рішень для спонукання влади діяти в інтересах закону та права.

Бо чи чув хтось із нас про випадки постановлення судом окремих ухвал, наприклад, у питанні багатотисячних соціальних спорів? Чи вказав суд Кабінету міністрів на цю системну проблему невиконання законів, адже це Кабмін сформував бюджет у такий спосіб, що проігнорував прямі норми закону щодо соціальних пільг певним категоріям громадян? Чи зобов’язав суд окремими ухвалами протягом місяця місцеві відділення Пенсійного фонду України прозвітувати про невиконання десятків тисяч рішень судів щодо соціальних пільг чорнобильцям, дітям війни та іншим категоріям? Чи зобов’язав суд своїм рішенням Кабінет міністрів привести закон про державний бюджет у відповідність до рішення Конституційного суду України, яким заборонено законом про держбюджет скасовувати дію норм законів?

Нині, як відомо, ці ухвалені судами рішення просто ігноруються владою, і кошти не виплачуються… Але це вже окрема історія, яку згадую лише для розуміння того, що суд швидше стає на бік влади, ніж на бік справедливості.

Хоча завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що відображено у статті 1 ЦПК України.

Важливо замислитися, що в цій ситуації є гіршим для суспільства та авторитета судової влади в цілому: коли наявність значної неврегульованості спричиняє недієвість інституту окремої ухвали чи коли через це має місце хибна позиція як учасників процесу, так і суддів під час застосування зазначеної норми закону, аж до можливого свавілля із боку судді?


Заметили ошибку?
Выделите и нажмите Ctrl / Cmd + Enter