Беспрецедентное право и прецеденты от кассационной инстанции

Історія загалом і рішення Верховного суду від 22 жовтня 2024 року у справі підприємців Г. та Щ., зокрема, стали не лише кульмінацією чотирирічної боротьби, а гучним сигналом, що відлунює далеко за межі судових зал. 

Суди визнають договір недійсним на тій підставі, що пан Г. не мав повноважень підписувати його від імені юридичної особи. Хоча з самого тексту договору очевидно випливає, що пан Г. підписав договір не від імені юридичної особи, а як фізична особа від власного імені. Він особисто, від свого імені є позивачем у справі, а також у супутньому кримінальному провадженні. А згадана в судовому рішенні юридична особа не є і ніколи не була стороною договору та спору, що обов’язково в такому випадку.

Фактично створюється вражаючий прецедент, коли сторона, що не є учасником справи, стає нею… заочно.

Судова вертикаль і найвища судова інстанція, покликані стояти на сторожі Закону, дружно підтримали цей маневр, освятивши його своїми рішеннями. І це не просто перемога одного бізнесмена. Такий прецедент – дороговказ і відкрита брама для тих, хто воліє грати поза межами правил. Суд, легалізувавши цей алгоритм, фактично видав індульгенцію для подібних дій. Виглядає так, що будь-хто може від свого власного імені укласти договір, скористатися його результатами, а потім заявити: «Я не мав на те повноважень від третьої особи», навіть не залучивши цю третю особу стороною або хоча б учасником спору – і вийти сухим із води, ще й з грошима, які заплатив за повністю отримані послуги. Щоправда, зауважимо в дужках, не будь-хто, а тільки той, хто має впевненість, що система прикриє.

Підприємець Г. – відома особа в бізнесових колах України. Член наглядової ради Української ради бізнесу, людина, яка впродовж років вибудовувала свій авторитет у світі ділових угод і стратегічних рішень.

Його опонентка – пані Щ., співвласниця мережі шкіл, досвідчена підприємиця із зарубіжною освітою, один із напрямків діяльності якої – галузь освіти.

У 2020 році їхні шляхи перетнулися і укладена угода обіцяла вигоду обом. 

Але замість цього розгорнулася… чотирирічна судова епопея, яка ще матиме продовження і наслідки не лише для безпосередніх учасників.

Угода, що обіцяла успіх, але скотилася до  сумнозвісної практики 90-х

Засновники мережі шкіл підшуковували нерухомість для розширення свого бізнесу у столиці. У жовтні 2020-го зупинились на будівлі за адресою: вул Єлизавети Чавдар, 11А. Переговори велися з власником будівлі, яким представився пан Г. Втім, з’ясувалося, що він не планує здавати будівлю в оренду, натомість хоче терміново продати об'єкт з фінансових причин. 

Переговори вів сам пан Г. від свого імені як власник будівлі, що підтверджено матеріалами справи і його показами. В підсумку було підписано договір про надання агентських послуг між Г. і  Щ., однією із засновників школи, позаяк вести таку діяльність дозволяв її КВЕД.

За запитом Г. пані Щ. мала допомогти йому знайти покупців на будівлю по вулиці Єлизавети Чавдар. Пан Г. підтвердив оплату агентської винагороди за сприяння у продажу.

Вже 25 листопада 2020 року будівлю продали покупцю, який був знайдений за сприяння пані Щ. Паном Г. було передано пані Щ. 135 000 доларів США як обумовлену винагороду.

Здавалося би, це і є щасливий фінал взаємовигідного співробітництва.

Перший акт: раптове залучення правоохоронців через півроку після виконання договору

Під час підписання договору пан Г. мимохідь попросив пані Щ. порвати договір після отримання коштів. І через півроку з’ясувалось, чому.

Виявилось, що пан Г., ясна річ, достеменно знаючи про наявність договірних відносин, власною рукою і від свого імені підписавши договір, звернувся до правоохоронних органів із повідомленням про скоєне щодо нього шахрайство співробітниками мережі. Оскільки в описуваному випадку наявність договору виключає кримінальну відповідальність, пан Г. факт його підписання від слідства приховав, що змушує думати про завідомо неправдиве повідомлення про злочин з розрахунком на те, що договору не існує.

Втім, пані Щ. договір надання послуг не знищила, оскільки таке прохання виглядало дивним і суперечило професійній етиці.

Згодом, після того, як договір був переданий пані Щ. слідчому, на перехресному допиті під камеру Г. підтвердив, що таки підписував документ від власного імені.

Тоді Г. не зупинився і для повернення коштів вирішив звернутися до послуг судової системи. 

Якщо судити з матеріалів справи і виступів сторін в судових засіданнях, саме так був створений довготривалий конфлікт.

У вересні 2021 року Г. звернувся до Печерського районного суду Києва з позовом, вимагаючи визнати договір недійсним і повернути 135 000 доларів США на тій підставі, що стороною договору він начебто не є.  Нібито діяв він від імені належної йому юридичної особи ТОВ «Акцент-Новотел». Він наполягав, що не мав повноважень від ТОВ «Акцент-Новотел», якому належала продана будівля, а перша сторінка договору – фальшивка, адже спочатку йшлося про оренду, а не про продаж. Втім, під час експертизи договору, наданого Щ., з'ясувалося, що це не так, а своєї копії іншого (за його твердженнями) договору пан Г. не надав.

Згодом справа перейшла в господарську юрисдикцію, де суд першої інстанції «філософськи» поставився до того факту, що підписантом договору був саме пан Г. Він підписав договір від власного імені, він же особисто є позивачем у справі і у кримінальному провадженні. Належне йому ТОВ «Акцент-Новотел» не є стороною договору та, відповідно, стороною жодного спору. Втім, для судді це виявилося несуттєвим. Одним махом, в одному судовому засіданні суддя Мандичев визнав договір про надання агентських послуг недійсним. Підстава – відсутність у пана Г. повноважень для підписання договору від імені ТОВ «Акцент-Новотел», хоча Г. договір від імені ТОВ «Акцент-Новотел» і не підписував.

Отже, Г. уже як потерпілий стверджує, що будучи власником ТОВ «Акцент Новотел», прийняв рішення продати належне цьому товариству приміщення, а 135 000 доларів США були передані ним пані Щ. для сплати орендної плати новому власнику та проведення ремонту. Натомість, за його словами, пані Щ нічого з переліченого не зробила і не повернула йому ці кошти. Ще за кілька місяців Г. звернувся до суду із позовом про визнання недійсним договору про надання агентських послуг.

Але такої редакції договору, яку переповідали в суді представники пана Г., в очі так ніхто і не побачив – ні опоненти, ні суд. Цікаво і показово, що суд витребовував-витребовував, виписуючи відповідну ухвалу, але так «фантомний» документ від Г. і не отримав, та і махнув рукою – на «ні» і суду немає.

Шкода, бо, можливо, варіант договору в редакції, яку переповідає пан Г. і його представники, дав би відповідь на запитання – а що ж це взагалі  за 135 тис доларів, на їх думку? Якщо вони не є агентською винагородою, то що це? Позика? Подарунок? Гонорар? Доброчинність? Певне, саме відсутність адекватної відповіді на це запитання і заважала «знайти» той договір…

Тут ще варто звернути увагу на кілька моментів. По-перше, компанія «Акцент-Новотел» належить пану Г., що він сам вказував під час допиту в кримінальному провадженні. Формально у 2020 році компанія належала йому не весь час – власники змінювались, проте невдовзі після того і до 2024 року саме він значився в реєстрі як кінцевий бенефіціарний власник.

Віднедавна ж він знову власником не є. Щоправда, власниками ТОВ «Акцент-Новотел» значаться дві жінки з його прізвищем – Ольга Валеріївна і Катерина Олександрівна. Така вражаюча «метаморфоза» структури власності...

І ще один цікавий момент. Г. діяв від власного імені, а не від імені ТОВ «Акцент-Новотел», хоча і в інтересах цього товариства. А навіть людині, не обтяженій спеціальними знаннями з галузі юриспруденції, зрозуміло, що «від імені» та «в інтересах» – це не одне і те саме. То як можна говорити про відсутність повноважень діяти від імені товариства, якщо стороною договору товариство не є? Стороною договору є сам пан Г. 

Апеляція та боротьба без правил

14 лютого 2024 року суд таки виніс рішення: договір недійсний. Маючи в справі договір на одному аркуші та інші докази, суд «не побачив» переконливих доказів того, що Г. діяв від власного імені, є власноручним підписантом договору про надання агентських послуг, який долучений до справи, та є стороною в усіх спорах від власного імені. 

Щ. не здалася й подала апеляцію до Північного апеляційного господарського суду. Її позиція була твердою: Г. діяв від себе (як і зазначено в оспорюваному договорі), а не від компанії, і продаж будівлі залученому нею покупцю – прямий доказ її роботи. «Я виконала договір, чому це не враховують?» – наголошує вона. Адже підтвердженням належного виконання Щ своїх зобов’язань за договором є факт укладення угоди про відчуження об’єкту з покупцем, засвідчує документ.

Представники пані Щ. констатують підміну умов паном Г., але наполягають: результат є, і це головне. Г. тим часом стоїть на своєму: без повноважень договір – ніщо, а його наміри спотворили. От тільки цікаво, якщо сам Г. стверджує, що заплатив не агентську винагороду, а надав гроші, щоб вона сплатила орендну плату новому власнику приміщення та провела ремонт в ньому, а недійсним визнали саме агентський договір, то чому пані Щ. має повертати ці гроші в наступній справі про реституцію?

4 червня 2024 року апеляція залишила рішення без змін. Суд наголосив: Г. не мав повноважень, угода від 25 листопада не пов’язана з ним, актів про послуги немає. Тобто що би не було вказано в договорі, сам беззаперечний факт продажу об’єкта – ніщо, позаяк… немає акта.

Третій акт: Касація і прецедент

Щ. дійшла до Верховного суду, подавши касаційну скаргу. Вона апелювала до суду щодо неправильного застосування норм, ігнорування фактів. Скаржниця заперечувала, що стороною оспорюваного договору є ТОВ «Акцент-Новотел», а не пан Г. особисто. Він підписав договір від власного імені, своїм прізвищем, а ТОВ не є ні стороною договору, ні позивачем або учасником справи, тож не має до неї жодного відношення.

Сухою юридичною мовою, м’яко кажучи, суперечлива поведінка пана Г. виглядає так:

1) Позивач уклав із відповідачем оспорюваний договір від власного імені, факт підписання якого позивач не заперечував і на виконання якого власноруч передав відповідачу 135 000 доларів США.

 2) Після повного виконання умов оспорюваного договору відповідачем та сплати відповідачу коштів на його виконання, позивач звернувся в правоохоронні органи із заявою про злочин, що в нього нібито виманили кошти. Коли під час слідчих дій з’ясувалося, що кошти ніхто не виманював, а вони були передані за договором, пред’явив відповідачеві позов про визнання недійсним договору та почав стверджувати, що стороною договору є не він, а третя особа, яка не долучена до справи.

Як на підставу позову Г. послався на те, що оспорюваний договір укладений ним з перевищенням повноважень, а також без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим правочином. Красномовні констатації, що трохи скидається на явку з повинною, чи не так?

Вся суддівська вертикаль прийняла, без перебільшення, безпрецедентне рішення: договір визнано недійсним з однієї і тієї ж підстави – відсутність у Г. повноважень діяти від імені ТОВ, хоча він діяв від свого імені, а ТОВ не є ані стороною оспорюваного договору, ані стороною або учасником справи.

Реституція, судові шахи та приховані мотиви

Важливо, що у своєму рішенні касаційний суд зазначив: «76. Факт передачі грошових коштів…. у розмірі 135 000 доларів США сторонами не заперечується, проте матеріали справи не містять доказів підтвердження того, що грошові кошти передані саме у виконання договору від 06.11.2020 № 01/2020-11 за тими умовами, що визначені у наданій суду фотокопії, здійсненій під час проведення допиту в кримінальному провадженні № 42021102100000097 від 10.06.2021…органу досудового розслідування».

Це означає, що аби стягнути кошти саме з підстави недійсності цього договору (застосування реституції недійсності правочину), Г. має довести, що кошти були передані саме за цим договором. Але ж він сам послідовно і настійливо це заперечує!

І тут судове свавілля заходить на нове коло. Знову перша інстанція і знову – суддя Мандичев. Після  визнання договору недійсним Г. подав позов про стягнення коштів (реституція) на підставі рішень першої інстанції. Зі сторони Щ. був поданий зустрічний позов відповідно до статті ст. 216 ЦК України –подвійна реституція.

Ігноруючи рішення касаційного суду в частині, де йдеться про те, що Г. не надав доказів підтвердження передачі коштів по визнаному недійсним договору (ще і стверджував, що існує інша версія договору, яку жодного разу не була представлена ним суду), служитель Феміди Мандичев виносить позитивне рішення на користь Г. про стягнення коштів. Уже традиційно – знову в одне засідання, без оцінки доказів.

А от позову про подвійну реституцію (ч. 1 ст. 216 ЦК України) – зась. 

Суддя відмовляє Щ. у зустрічному позові повністю в тому ж таки одному засіданні. Показово, що докази для встановлення обставин справи в засіданні не досліджувалися.

22 жовтня 2024 року касація підтвердила: договір недійсний. Суд визнав, що Г. не мав повноважень, а продаж не залежав від його дій. З точки зору пані Щ. рішення виглядає, м’яко кажучи, дивним: «Вони залучили до справи сторону, якої у справі не було. Це безпрецедентно, такого не буває без чийогось впливу». Її юристи логічно назвали те, що відбувається, свавіллям.

20 листопада 2024 року суд в справі про реституцію на підставі недійсності договору, задовольнив позов Г., зобов’язавши Щ. повернути 5 474 317,50 грн. При цьому зустрічний позов пані Щ. про правомірне і логічне в таких випадках застосування подвійної реституції результату не мав: як уже зазначалося, суд не побачив (насправді не дослідив взагалі) доказів її роботи для Г…

Нині Щ. має повернути Г. 5,5 мільйона гривень, але планує оскаржувати рішення в апеляції та, якщо доведеться, знову в касації.

А ми – слідкуємо далі.

P. S. Редакція звернулася до обох сторін конфлікту з пропозицією надати свої коментарі. На момент публікації статті відповіді від представника пана Г. ми не отримали.