ВАКС: «ликбез» для судьи

Не часто буває, щоб захист вчиняв подібний інтенсивний сеанс «ліквідації неписьменності» судді, як це нещодавно зробили відомі у правовому середовищі адвокати Володимир Моргун, Олег Поповченко і Микола ДІдик.

Авторові цих рядків ще не доводилося чути, щоби ціле засідання було присвячене претензіям захисту до головуючого судді. Слід зазначити, претензіям обґрунтованим. Їх у захисту накопичилося стільки, що можна видавати окремою брошурою як посібник для майбутніх суддів «Про те, як не слід…». Але поки що обмежилися клопотанням про забезпечення права на захист, належну реалізацію  конституційних принципів змагальності сторін,  індивідуалізації кримінальної відповідальності та презумпції невинуватості у процесі судового розгляду справи.  

Ці події розгорталися не будь-де, а у Вищому антикорупційному суді і адресувалися претензії його голові – Вірі Михайленко, головуючій у справі, яку докладно висвітлює «Ракурс».

Отже, слово захисту.

«Шепіт... Ніжний звук зітхання...» А. Фет (переклад М. Рильського)

За словами захисників, у процесі судового розгляду цієї справи намітилась стійка тенденція обмеження судом конституційного права обвинувачених на захист, ігнорування конституційних принципів індивідуалізації кримінальної відповідальності та презумпції невинуватості, порушення основних засад судочинства та загальних засад кримінального провадження, зокрема – змагальності сторін.

Головуюча суддя Віра Михайленко не оголошувала в судовому засіданні досліджувані документи, як того вимагають імперативні приписи ст. 358 Кримінального процесуального кодексу України. Як варіант – оголошення здійснювалося у спосіб, що не забезпечував доведення змісту досліджуваних документів до учасників кримінального провадження (зокрема, тихим та нерозбірливим озвучуванням частини змісту документів). 

Значною мірою повернути голос допомогли неодноразові клопотання обвинувачених та їхніх захисників. 

«Короче, Склифосовский!» 

Захист наголошує, що головуюча позбавляє можливості обвинувачених та їхніх захисників належним чином аргументувати в судовому засіданні свої клопотання стосовно допустимості досліджуваних доказів.  Декларована мета – економія процесуального часу. Справа, ясна річ, непогана, але шляхом такої економії можна дозаощаджуватися до того, що надані обвинуваченням докази будуть автоматично сприйматися як істина в останній інстанції, і певні непоодинокі передвісники цього у вказаній справі вже є. 

Позиція захисту:

Практика дослідження доказів, наданих суду стороною обвинувачення, свідчить про недотримання в цьому процесі основних засад судочинства та загальних засад кримінального провадження. Йдеться, зокрема, про змагальність сторін та свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Так стороною обвинувачення було надано «перший блок» доказів, який в повному обсязі було прийнято судом для дослідження. 

При цьому практично по всіх наданих документах сторона обвинувачення не доводила перед судом їх переконливості як доказів. Прокурор просто надала суду кіпу документів, не те що не доводячи їх переконливості як доказів (а цього  вимагає Конституція і закон), але взагалі не пояснюючи суду, що вони доводять. 

Виникали ситуації, коли сторона захисту оспорювала допустимість тих чи інших документів як доказів, але прокурор, яка підтримує державне обвинувачення заявляла, що ці документи не є доказами (?!), а тому стосовно них не може вирішуватися питання щодо допустимості або недопустимості. Захист висловлював здивування: а що ж тоді сторона обвинувачення надає суду на стадії дослідження доказів, якщо не докази?  

За словами захисників і враженням спостерігачів, суддя також позбавляє можливості обвинувачених і захисників аргументовано висловити свою позицію стосовно клопотань захисників інших обвинувачених. 

Мотив простий – один із обвинувачених чи його захисник уже подав і аргументував відповідне клопотання, так що немає чого воду в ступі товкти, заслуховуючи позицію інших обвинувачених. Їм та їхнім захисникам дозволено одне – великий палець догори чи вниз, максимум одним словом  – «підтримую» або «не підтримую» клопотання іншого учасника.

«Мовчи і нічого не кажи, я знаю сама»

Захист наголошує, що суддя постійно робить зауваження захисникам обвинувачених щодо недоцільності використання ними відповідних приписів Конституції та законів України при обґрунтуванні свого клопотання або висловлення своєї позиції стосовно досліджуваних документів. Це «зайве», бо «суд знає закон», «це відомо», «немає потреби цитувати закон та посилатися на нього» тощо. 

Виступи щодо досліджуваних документів (доказів) – зокрема, стосовно визнання їх недопустимими через порушення належної правової процедури їх отримання також перериваються з посиланням на те,  що це не має ніякого відношення до прав та свобод людини. Хоча, як заперечує сторона захисту, відповідно до Конституції та КПК, а також Європейської конвенції з прав людини кожен має право на належну процедуру розгляду його справи. Тому навіть цього уже достатньо, аби визнавати недопустимим доказ, отриманий з порушенням передбаченої законом процедури. А за порушенням процедури, як правило, слідує порушення засад кримінального провадження, права на захист тощо. Понад те, захист доводив, що дотримання належної правової процедури (як при здобутті доказів, так і їх дослідженні судом) корелюється з дотриманням принципу верховенства права.

Суддя зупиняє виступи обвинувачених та їхніх захисників при обґрунтуванні ними клопотань та висловленні позиції щодо тих чи інших питань, посилаючись на те, що це обґрунтування «зайве». 

Така практика дослідження документів, як і розгляду справи загалом,  суперечить конституційним принципам, основним засадам судочинства, загальним засадам кримінального провадження та визначеного законом порядку дослідження судом доказів. 

Забезпечення права на захист передбачає, що підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК України (ст. 20).

Кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

Безпосередність дослідження показань, речей і документів як загальна засада кримінального провадження передбачає, що: суд досліджує докази безпосередньо; показання учасників кримінального провадження суд отримує усно; не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених КПК.  

Відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. 

Водночас висловлення стороною своєї позиції, подання клопотання без посилання на відповідні правові норми роблять судове провадження юридично беззмістовним, наполягає захист. Адже неможливо обґрунтувати незаконність доказу, як і незаконність будь–якого процесуального рішення, слідчої чи іншої процесуальної дії слідчого, прокурора, суду без посилання на відповідні припису закону.

Відтак, якщо сторони не будуть обґрунтовувати свої позиції посиланням на закон, то судовий процес перетвориться на банальну говорильню. 

Захист неодноразово наголошував на прихильності суду до сторони обвинувачення і на тому, що суд підміняє собою сторону обвинувачення. Адже у процесі реалізації стороною захисту права на висловлення своєї позиції нерідко виникає полеміка із головуючою суддею стосовно допустимості певних матеріалів та/чи речей як доказів. При цьому сторона обвинувачення залишається осторонь судового процесу, не виконуючи передбачений законом обов’язок доводити перед судом переконливість наданих нею доказів. У юридичному сенсі це можна розцінити як відсутність сторони обвинувачення у кримінальному провадженні: де-факто прокурор присутній на судовому засіданні, але де-юре його можна вважати відсутнім, оскільки він у вказаній частині не виконує функцію підтримання державного обвинувачення у суді.   

Сторона захисту вважає, що за таких обставин судовий процес перетворюється на змагальність стосовно вирішення питання про допустимість доказів між стороною захисту та судом. У таких випадках суд вільно чи невільно починає виконувати функцію обвинувачення замість сторони обвинувачення, яка у цей час є нібито стороннім спостерігачем за таким процесом. Адже суду доводиться замість сторони обвинувачення брати функцію доведення переконливості наданих стороною обвинувачення доказів на себе, чим порушується неупередженість суду. 

При цьому захист послався на зовсім свіже рішення ЄСПЛ у справі «Гайдашевський проти України» від 6 лютого 2025 року, у якому констатовано, що виконання судом ролі сторони обвинувачення порушує вимоги безсторонності суду. 

Про різницю між обвинуваченими і трьома мушкетерами

Статтею 61 Конституції України встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

У кримінальному провадженні, з-поміж іншого, підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження (ст. 91 КПК України).

Закони України виключають підхід, за яким кримінальна відповідальність настає за принципом «один за всіх» чи «всі за одного». У разі визначення  судом порядку, за яким позицію щодо певного питання може висловити лише один обвинувачений чи його захисник, і таким чином вважається, що цю позицію висловити усі троє обвинувачених та їхні захисники, є грубим порушенням права на захист та конституційного принципу індивідуалізації юридичної відповідальності. 

Обвинувальним актом у кримінальному провадженні № 52023000000000358 прокурором висунуто обвинувачення трьом особам – С. Копистирі, А. Сушон, О. Татаренку. Обвинувальний акт містить формулювання обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення кожному обвинуваченому. 

Тобто кожному з обвинувачених прокурором висунуто своє індивідуальне обвинувачення. 

Отже, кожен обвинувачених має право повною мірою використовувати для свого захисту весь арсенал правових заходів, наданих йому Конституцією та КПК України. Жоден з обвинувачених не може бути обмежений судом в належній реалізації своїх конституційних та процесуальних прав з посиланням на те, що інший обвинувачений у цій справі чи його захисники уже заявили клопотання чи в інший спосіб висловили свою позицію з певного питання, у т. ч. стосовно конкретного досліджуваного судом доказу.

Статтею 89 КПК України встановлено, що сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право під час судового розгляду подавати клопотання про визнання доказів недопустимими, а також наводити заперечення проти визнання доказів недопустимими.

Стороною кримінального провадження з боку захисту є, зокрема, обвинувачений (підсудний) та його захисники. Закон надає обвинуваченому та його захиснику право висловлювати в судовому засіданні свою думку щодо клопотань інших учасників судового провадження. За змістом засад судочинства та кримінального провадження, прав обвинуваченого, встановленого законом порядку дослідження доказів таке висловлення своєї думки не може обмежуватися озвученням слів «підтримую» або «не підтримую» стосовно клопотання іншого учасника кримінального провадження.

Суд не вправі ототожнювати усіх трьох обвинувачених, вислуховувати позицію лише одного із них і позбавляти права інших обвинувачених повноцінно висловити свою позиції з тієї причини, що один із трьох уже висловився з певного питання. Адже кожен із обвинувачених у цій справі реалізує своє право на захист самостійно, окремо, на власний розсуд використовуючи надані йому законом можливості. 

У підсумку адвокати просять суд про належну реалізацію права на захист, конституційних принципів індивідуалізації кримінальної відповідальності, презумпції невинуватості та змагальності сторін при дослідженні доказів.

Складається стійке враження, що надані прокурором матеріали відразу сприймаються судом як належні та допустимі докази, які без їхнього належного дослідження та оцінки у встановленому законом порядку мають... доказове значення та не можуть ставитися під сумнів стосовно їхньої належності та допустимості. 

В умовах правової держави (щоправда наявність якої у нашій країні нещодавно поставив під сумнів відомий дисидент та правозахисник Семен Глузман) хотілося б іншого враження від суду – об’єктивності, безсторонності та справедливості. Інакше суд – не суд.