Понимать и умнеть: к новым американским подходам без эмоций

Динаміка суспільних настроїв в Україні останніх тижнів виявила, що дії нової американської адміністрації, які значною мірою анонсувалися ще до виборів, стали чомусь несподіванкою для пересічних і не дуже  українців.  Причина — у вельми дивному, як для громадян незалежної держави, очікуванні зовнішнього патерналізму: хтось має нами опікуватись, про нас турбуватися, щось неодмінно давати…

Якби ж ми вчилися так, як треба, то знали би, що, попри гарні слова про демократію, свободу, інші цінності, держави зазвичай егоїстично керуються позицією лорда Пальмерстона (на тлі постаті якого Борис Джонсон виглядає мізерним): «У нас немає вічних союзників, і у нас немає вічних ворогів. Наші інтереси вічні і постійні, і слідувати цим інтересам — наш обов’язок». Приміром, Дональд Трамп обіцяв своєму народу «чесно виконувати обов’язки президента Сполучених Штатів Америки і по мірі своїх сил оберігати, захищати і підтримувати Конституцію Сполучених Штатів». І нічого більше. Тож ставлення американців до України визначалося і визначається винятково інтересами США, реалізація яких пристосовується до швидкоплинних обставин.

В лещатах реальності

В очах нової адміністрації головною вадою діяльності військово-політичного керівництва України є передусім відсутність значущих результатів, попри достатньо істотну фінансову і військову підтримки Заходу упродовж трьох років. Гроші витрачено – де результат?

Якби зараз українське вйсько стояло на околицях Курська, Білгорода, Луганська та на Перекопі, від Калінінграда до Владивостока вирували антипутінські мітинги, а за бакс давали б тисячу рублів, то Дональд Трамп щоденно наголошував би, що саме за його першого президентства розпочалося постачання до України летальної зброї, що зруйнована Росія завдячуючи його зусиллям не може бути надійним союзником Китаю тощо.

Однак реальність зовсім інша. Тому із заяв керманичів західних держав щезли слова про необхідність визначення результату російського українського протистояння на полі бою, якими вони щедро розкидалися якихось рік-півтора тому. Натомість визнається, що антиросійські санкції завдали чималої шкоди передусім тим, хто їх запроваджував. І не тільки економічної. Дії колективного Заходу суттєво зміцнили російсько-китайський альянс, що аж ніяк не відповідає стратегічним інтересам США. 

Себто немає ніякого раптового переходу Дональда Трампа на російський бік, на чому подекуди наголошується і в українських пабліках, і особами, наближеними до військово-політичного керівництва України. Скоріше, сама перемога Трампа на виборах відображає внутрішній запит американського суспільства на зміну зовнішньополітичних підходів. А надмірно емоційні заяви неспроможні змінити ставлення США до президента України в кращий бік, але можуть істотно (і навряд чи позитивно) позначитися на американсько-українських відносинах. 

Варто взяти до уваги те, чому Дональд Трамп виявив бажання стати миротворцем, на відміну від попередника, який посилено підкидав дровенят у вогонь війни. Певною мірою, це зумовлено внутрішньополітичними обставинами. Справді, попередня адміністрація зробила наголос на збройній підтримці України з метою поразки РФ, а відсутність поступу у вирішенні цього завдання зробила Байдена об’єктом нищівної критики. Оскільки ж ця критика була надто голосною, то тепер президент Трамп став заручником власної передвиборної позиції. Утім, не все так просто.

Проблема полягає у тому, що спроби українського війська чинити опір російській армії видаються американцям, м'яко кажучи, не дуже результативними. Натякання на необхідність підвищення призовного віку в Україні з боку не тільки представників попередньої адміністрації, але й теперішньої були скоріше своєрідним тестом на бажання влади і народу продовжувати війну. Особливо за умов, коли десь із осені 2022 р. помітно зростають чисельність, рівень підготовки та озброєння російських військ. 

На воєнні рейки перейшла (чи все ще переходить) економіка, збільшуючи кількість і якість суто військової продукції. Внаслідок цього російська воєнна машина набула вельми загрозливого масштабу і темпів просування. 

Тут питання не у тому, скільки квадратних кілометрів за який проміжок часу захоплюється російською армією, а у здатності ЗСУ тримати фронт за умов скорочення резервів. Панівні кола США мають власні джерела інформації про стан справ і вони, ймовірно, вельми стурбовані можливістю обвалу фронту, коли російська армія посуне до Дніпра, Миколаєва, Одеси, Харкова, Сум. А от арсенал засобів впливу на Кремль практично вичерпався: що зроблять нові нехай тисячі санкцій на додачу до 30 тис. вже запроваджених? Лобовий конфлікт з Росією не входить у плани Білого дому, бо може швидко закінчитися термоядерною катастрофою. Що зробиш, боягузливі американці дивляться на ці речі інакше, аніж відважні естонці.

Тому дії Дональда Трампа – не капітулянтство, а скоріше спроба перебравши на себе роль миротворця зупинити небажане і для США подальше просування російських військ, яке цілком може не обмежуватися вже анексованими регіонами України. З воєнною поразкою України (приміром, від марсіан) американці змирилися б, але ж не з посиленням Росії, що звело б нанівець усі їхні здобутки після розпаду СРСР. 

Прокрустове ложе президента Трампа

США були, а ймовірно й надалі залишатимуться не налаштованими на стрімку переорієнтацію своїх позицій в українському питанні. Принаймні публічно висловлене представниками теперішньої адміністрації бачення перспектив врегулювання російсько-українського конфлікту не дає жодних підстав для тверджень про їхню готовність капітулювати.

У цьому відношенні доволі правомовистими є висловлювання Марко Рубіо за підсумками робочої зустрічі в Ер-Ріяді. Держсекретар США наголосив, що ніякого форсованого просування до утвердження миру і припинення війни в Україні не буде і бути не може. Він звернув увагу на те, що досягнення миру передбачає дотримання кількох умов, серед яких взаємна згода всіх сторін, необхідність взаємних поступок всіх сторін, прийнятність умов мирної угоди, справедливе і тому розраховане на незворотність (тут він послався на Дональда Трампа) завершення війни. 

Усі ці висловлювання є надто двозначними, тому що розуміння і справедливості, і взаємних поступок суттєво відрізняються в РФ, Україні і США. Приміром, Росія анексувала шість українських регіонів, у т.ч. і ті, які не повністю окуповані російськими військами. Відмова від анексії (бодай часткова) стала би для Кремля публічним визнанням своєї поразки. Досягнення взаємної згоди за таких обставин видається вельми проблематичним. Ймовірно, саме тому російський учасник перемовин Юрій Ушаков дипломатично сказав, що поки що складно побачити зближення позицій сторін. 

За результатами перемовин вимальовувалася така модель політичної поведінки США: одержати пропозиції щодо укладення мирної угоди від кожної сторони, провести щось середньо зважене між ними, і сказати, ось вам компроміс, обурюйтеся ним, але приймайте. Але такий підхід є надто вразливим, бо кожна з сторін може відмовитися від наданих пропозицій, що дискредитує саму ідею американського посередництва. Та є й сумніви, що росіяни визнають за американцями роль посередників.

Промовистим є і затишшя в американсько-російському діалозі стосовно війни. Поки що йдеться про нормалізацію двосторонніх відносин. Власне, головний результат перемовин в Ер-Ріяді якраз і полягає у тому, що сторони домовилися домовлятися.

Навіть після оголошення про припинення фінансової допомоги США чинна американська адміністрація навряд чи перебуває за межами непрямого протистояння з РФ. Нещодавна заява Дональда Трампа про відсутність воєнної допомоги Україні не дуже відрізняється  від … багатьох його інших заяв. 

Вже задекларовано готовність США постачати Україні зброю, але … винятково за європейські кошти. І в таких випадках американський ВПК зазвичай вимагає передоплату, часто-густо із значною відстрочкою терміну постачання зброї. 

Значний пласт американсько-українського військового співробітництва перебуває поза межами публічного обговорення. Приміром, допомога розвідувальною інформацією. Україна не має засобів ефективної розвідки – супутників та літаків-розвідників. Сумнівно, що британці, французи, може, німці спроможні компенсувати американські можливості. Заяви про ймовірне відключення Старлінку (ще одна критична позиція) Україні  спростував сам Ілон Маск. Оскільки значна частина іноземної військової техніки є американською, то не виключено, що там без особливого розголосу задіяні відповідні фахівці.

Тож стосовно змін політики США вітчизняна політтусовка поки що галасує даремно. Нова американська адміністрація безумовно прагне до порозуміння з Кремлем, але …. не за будь-яку ціну. Американські інтереси, звісно, понад усе, і посилення Росії (та ще й в дуеті з Китаєм) цим інтересам не відповідає. 

Європейський вимір Америки

Серед можливих (і не дуже) варіантів перебігу подій ймовірним є (в усякому разі він обговорюється в медійних ресурсах) – усунення США з конфлікту взагалі. З передачею усієї відповідальності за те, що буде відбуватися в Україні, на своїх європейських чи то союзників, чи то вже тільки партнерів. Певні натяки на це робилися, Марко Рубіо навіть заявляв про можливість використання європейських військ для підтримання миру у випадку припинення російсько-українського збройного конфлікту. Це також пролунало під час недавнього заокеанського вояжу  президента Франції.

У чому переваги цього варіанту для американців? Медійно Дональд Трамп може обґрунтувати це тим, що внаслідок недоговороздатності української сторони (а скоріше – обох сторін відразу), він позбавлений можливості укласти мир обіцяним шляхом особистого діалогу російського та українського лідерів. 

Оскільки навкруги США – океан, то турбота про європейську безпеку – справа європейців. З усіма ймовірними фінансовими, технічними і воєнними наслідками для тих, хто візьме на себе тягар російсько-українського протистояння. Вдалося б, принаймні, уникнути звинувачень, подібних тим, які виникли після ганебної втечі американців з Афганістану. Та й для чого брати собі на карб проблему, у виникненні якої неодноразово (і небезпідставно) звинувачено адміністрацію Байдена?

Однак, залишивши долю України на розсуд матінки-Європи, неможливо сказати, чи зможуть її дії забезпечити скільки-небудь прийнятний для американської сторони результат. Коли справа доходить до реалізації войовничих закликів європейців, то надто швидко виявляється, що грошей немає, снарядів немає, війська немає, а все, що пропонується – це політати трішки над Україною з баз, розташованих у Польщі (і то за умови, якщо Кремль це дозволить). Тому передати Європі, яка зараз перебуває не в найкращому (з усіх точок зору) стані, українське питання – це ймовірно приректи Україну на військово-політичну поразку. І американська адміністрація буде до цього причетні вже самим фактом передачі долі конфлікту у надто непевні руки. 

Суттєвим є також те, що у випадку самоусунення США постає наївне запитання: хто буде гарантувати прилюдно заявлені американські інтереси в Україні? Мова йде не тільки про гучну угоду чи то про рідкоземельні метали (де ж їх узяти, коли за обсягами розвіданих покладів Україна не перебуває навіть в першій двадцятці країн світу?), чи то взагалі про усе, що має таку-сяку ліквідність.

Ця угода, скоріше, відповідь на надмірну активність європейців на українських теренах – як вони посміли випередити американців? Однак окрім угоди є ще й не настільки афішовані інтереси багатьох американських компаній, якими також має опікуватися  адміністрація Трампа. Європейці ж, ймовірно, будуть намагатися дбати (і вже дбають, якщо згадати британців) винятково про свої інтереси. Президент США захопився ідеєю здерти з України хоч щось (якщо півтрильона доларів – це щось) в порядку компенсації попередніх витрат. Тож треба буде прилюдно визнати міфічність розрахунків на повернення американських коштів?

Тому не дуже віриться, що США перестануть тримати руку на пульсі української політики. Питання у засобах впливу. 

Чи міняти коней на переправі

Відвертий тиск особисто на Володимира Зеленського може як відображати сумніви заокеанських партнерів у тому, що чинний глава держави спроможний діяти в руслі американських інтересів, так і тільки підштовхувати його до дій у належному напрямі. Якби на сьогоднішній день в Україні знайшлася постать, спроможна перехопити кермо і почати впевнено спрямовувати українського човна хвилями воєнного протистояння, то американці, можливо, дещо і змінили би свою риторику. Претендентів на гетьманську булаву в Україні ніколи не бракувало. Проблема у тому, що немає зрозумілої та привабливої для США альтернативи.

Стосовно ймовірних наступників забагато висловлювань на тему можливої їхньої лояльності до окремих держав. Видається, що можливості Сполучених Штатів Америки достатні, щоб будь-яку, чи пробританську, чи проізраїльську, та хоч пропанамську креатуру зробити цілком проамериканською. Вже просування того чи іншого українського політика на владний Олімп вимагає значних зусиль і ресурсів. Починаючи із звільнення цього Олімпу для наступника. І тут ніякі внутрішні можливості (натяки на майдани і тому подібне) неспроможні зрівнятися з можливостями зовнішніми. 

Тож саме таке просування зробить будь-якого незговірливого політика певною мірою зобов'язаним тим, хто цьому посприяв. А попередні уподобання майбутнього лідера – річ другорядна. 

Питання винятково у тому, чи виявиться обрана постать ефективно діючою в умовах всебічної кризи, у яку Україна, на жаль, буде занурюватися все глибше і глибше. Безвідносно того, чи продовжаться бойові дії, чи настане очікуваний мир. Поки що чутки про можливий мир аж ніяк не позначаються на темпах і масштабах руйнації українського тилу.

А от щодо персоналій і можливого механізму транзиту влади сьогодні визначитися сутужно. Навряд чи варто здійснювати пошук наступника в оточенні діючого президента, навіть якщо хтось там такі сподівання плекає. 

Замало помітних і популярних публічних постатей та ще й із формальним статусом. Внаслідок особливої ролі Верховної Ради України у забезпеченні наступності держави не виключається загострення міжособистісного суперництва у парламенті. Там цілком може відбутись те, що відбувалося одинадцять років тому, коли головою Верховної Ради був Володимир Рибак. Стрімка ротація – і вже Олександр Турчинов став спікером параменту, а відтак і виконуючим обов’язки президента.

Виконання обов’язків може стати неабияким трампліном для обрання всенародним голосуванням. Те, що Турчинов не зміг цим скористатися – не показник. Амбітні парламентарі у нас є, от тільки популярних серед них замало…

Щодо претендентів з числа військовиків потрібно розуміти, що суспільний попит на них може стрімко впасти за умов мирного часу. Найбільша їхня перевага – можливість спертися на реальну силу у бурхливих умовах повоєнної України, чого немає у жодного цивільного політика. Але знову ж таки – за відсутності жорсткої внутрішньої конкуренції серед самих людей з погонами.

Оцей значний ступінь невизначеності щодо ймовірних і ефективних наступників діючого президента України може зумовити те, що команда Трампа змушена буде таки підтримувати Володимира Зеленського на посту глави держави. Якщо його усунення не є складною справою, враховуючи натяки на можливу компрометацію, то чи не простіше домовитися, не пускаючи уявний чи реальний компромат в обіг.

За відомою формулою Аврама Лінкольна на виборах 1864 р. – коней на переправі не міняють. Принаймні, до того часу, доки вони не скидаються на зовсім загнаних. Утім, якими б міркуваннями не керувалася адміністрація президента Трампа, вона буде обстоювати інтереси тільки і винятково США. Тож українцям варто навчитися виокремлювати власні інтереси і усвідомлювати їхню відмінність від інтересів інших держав. Бо ж надто не те, що великою, а страшною є ціна цього навчання.