Призрачность вероятного, или кое-что о выборах в условиях военного положения

Привид блукає Україною, привид начебто вже недалеких виборів. Про це віщує і прокидання політиків, яких давненько не було чути, і репресивна активність влади щодо підзабутих акторів політичної сцени. А бурхливий зондаж громадських настроїв соціологами? А чи то заперечення цього дійства, чи то нагадування про нього з усіх прасок? Утім, ідеться про можливість/неможливість проведення президентських виборів за умов воєнного стану. Бо ж ніхто не ставить під сумнів необхідність виборів у мирний час. 

Що ж до парламентських виборів, то формулювання ч.4 ст.83 Конституції України є недвозначним: «У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стану». 

Стосовно ж президентських виборів відповідного конституційного положення немає, а припинення воєнного стану видається навіть більш віддаленим, аніж припинення бойових дій. Тож багатьом і кортить приміряти президентську булаву, не відкладаючи це на потім.

Ретроспективний досвід

Українцям частенько за ініціативою та безпосередньою участю впливових посадовців попередньої американської адміністрації підкидали тезу про можливість і навіть необхідність виборів під час війни з посиланнями на зарубіжну практику. Зараз, начебто, становище змінилося — спецпредставник президента США Кіт Келлог, говорячи про необхідність виборів, одночасно підкреслив, що вони мають бути проведені відповідно до чинного українського законодавства і не в умовах воєнного стану. Втім, точка зору й представника президента, і самого президента може змінитись, тож потрібно подивитися, а чи справді в умовах війни проводилися вибори?

Серед розвинених і, як вони самі себе вважають, цивілізованих країн, вибори проводили під час війни хіба що в США. Але ж там уже забули, коли на їхній території велися бойові дії. Навіть під час світових війн воювала частинка (і не така вже й велика) американських громадян. А от в інших розвинених країнах прикладів таких виборів не знайдемо. 

Якщо звернутися до історії країн менш розвинених, то найближчий в часі приклад — президентські вибори в Сирії. Під час громадянської війни двічі (у 2014 і 2021 рр.) успішно переобирався Башар Асад. На останніх виборах його підтримали аж 95% виборців, за явки у 78%. Блискуча перемога! Втім, як зʼясувалося наприкінці минулого року, вона чомусь йому зовсім не допомогла.

Або вибори у також охопленому громадянською війною Афганістані. Вони були достатньо специфічними, бо ж відбувалися за умов воєнної присутності (окупації?) багатонаціонального військового контингенту під орудою США. Та й волевиявлення мало особливості в тому розумінні, що за представника етнічної більшості пуштуна Хаміда Карзая і проголосувала більшість (понад 55%) виборців. Його опоненти — таджик Юнус Кануні, хазареєць Мохамед Мохакик, узбек Абдул-Рашид Дустум — також здобули переконливу перемогу, але … винятково в регіонах компактного проживання відповідних етнічних меншин. Карзай переміг і на наступних виборах. Ашраф Гані, який його замінив, також двічі обирався на загальних виборах. Другі вибори мали, щоправда, непоказний вигляд: мізерна явка — менше 19% виборців, тривалий підрахунок із великою кількістю скандалів, але ж врешті-решт перемога в понад 50% голосів. Та менше ніж за два роки обраному президентові під тиском Талібану довелося забиратися геть.

Найбільше українцям ставили в приклад президентські вибори під час війни в Кореї у 1952 році. Замовчуючи деталі, з яких і визирав диявол. Бо вибори проходили в умовах фактичної окупації країни миротворчими силами ООН (так формально називалися війська США та їх союзників). Це були перші загальні вибори, тому що в 1948 р. Лі Син Мана було обрано в парламенті, але в 1952 р. у нього банально не було шансів на успіх. Тож до конституції було внесено корективи, задля чого тих парламентарів, які чинили опір новаціям, відправили до буцегарні. Всенародне голосування дало бажаний результат — 75% учасників підтримали президента.

Для кращого розуміння джерел перемоги треба сказати, що Лі Син Ман переміг на виборах 1956 р. (70%), а на виборах 1960 р. взагалі одержав 100% (!) голосів (щоправда, тоді кожен девʼятий бюлетень виявився зіпсованим). Та ледь встигли оголосити результати, як переможець був знесений революцією, настільки масовим виявилося суспільне невдоволення тотальною фальсифікацією результатів. З огляду на це, результат 1952 р. виглядає не таким вже й успішним. 

Тож говорити про наявність переконливих прикладів успішного проведення скільки-небудь демократичних президентських виборів в умовах війни не доводиться. 

Манівцями законодавчого регулювання

Як уже зазначалося, Конституція України не передбачає проведення парламентських виборів в умовах воєнного та надзвичайного стану. Тоді як щодо президентських виборів подібне положення відсутнє. Відмінність у конституційному регулюванні видається зумовленою передусім умовами прийняття Основного Закону. На той час у суспільстві неодноразово виникали (вкидалися?) пропозиції щодо введення надзвичайного стану внаслідок поглиблення економічної кризи. У цьому неважко переконатися, звернувшись до публікацій середини 90-х років. Тож, маючи справу з малопрогнозованим Леонідом Кучмою, народні депутати у такий спосіб намагалися убезпечити власну діяльність. Тоді як постійність здійснення повноважень глави держави гарантується ч.1 ст. 108 Конституції України: «Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України». Вичерпний перелік винятків з цього правила встановлено у ч. 2 цієї ж статті. 

Формальні перешкоди для проведення виборів президента України в умовах воєнного стану виглядають таким чином. Передусім вибори передбачають реалізацію політичних прав і свобод, які за ч. 2 ст. 64 Конституції України можуть бути обмежені в умовах воєнного або надзвичайного стану. Слід підкреслити, що йдеться саме про можливість встановлення окремих обмежень «прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень». Диспозитивність викладу цієї норми конституцієдавцем дає суб’єктам введення воєнного (або надзвичайного) стану певний простір для вибору варіанту дій. 

В Указі Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 64/2022, затвердженому Законом України № 2102-IX, йдеться про можливість обмеження не всіх політичних прав і свобод, які могли б бути обмежені. Зокрема, це не стосується конституційного права громадян «на свободу обʼєднання у політичні партії та громадські організації» (ст.ст. 36, 37). Однак в указі вказано на можливість обмеження прав, визначених у ст.38 Конституції України, де йдеться про право громадян «вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування».

При цьому свідомо чи з недогляду розробників до указу з Конституції перенесено диспозитивне формулювання «можуть обмежуватися конституційні права і свободи» (ким, коли, в яких випадках, на яких умовах, на який строк — запитання без відповідей), тоді як більше пасувало б імперативне «обмежуються». Тож на сьогодні затверджений законом указ про введення воєнного стану не містить імперативної заборони громадянам вільно обирати та бути обраними.

Втім, така імперативна заборона встановлена Виборчим кодексом України (ч. 3 ст. 20) та Законом України «Про правовий режим воєнного стану» (ч.1 ст. 19). Однак суттєва вада такої заборони полягає в тому, що вона є абсолютною. Заборона не передбачає можливості проведення виборів у випадку загибелі або тяжкого поранення глави держави. Між тим, в умовах широкомасштабних бойових дій виключити таке не можна. Принаймні відомий випадок, коли український президент і грецький прем’єр під час відвідин Одеси розминулися з російською ракетою на якісь півгодини. 

У випадку ж дострокового припинення повноважень президента Конституція відводить на проведення виборів 90 днів (ч.5 ст. 103). Себто за виникнення вакансії вибори президента мають бути призначені практично негайно. Голова Верховної Ради України виконує повноваження президента відповідно до ст. 

112 Конституції тільки тимчасово (на період до обрання нового глави держави) і з суттєвими обмеженнями (зокрема, не може здійснювати внесення подань про призначення міністрів оборони й закордонних справ, присвоєння вищих військових звань, відзначення державними нагородами). Тож із метою забезпечення точної й неухильної реалізації положень Конституції України є практична потреба найскорішого внесення до Виборчого кодексу України та Закону України «Про правовий режим воєнного стану» змін, які і передбачили би можливість проведення за певних обставин виборів глави держави в умовах воєнного стану, і врегулювали особливості їх проведення. Бути чи не бути президентським виборам в умовах воєнного стану — вирішують Верховна Рада України, приймаючи закони, і Президент України, підписуючи й оприлюднюючи їх. Чи то за власною ініціативою, чи то за побажаннями. 

Перегони з бар’єрами

Однак подолання формально-юридичних перешкод видається дрібничкою порівняно із перешкодами фактичними. Бо ж вибори — не акт голосування (як це декому ввижається), а вельми складний і тривалий процес, який завершується остаточним визначенням переможця. 

Передусім виникає запитання — кого обирати? А навколо кого концентрується суспільна увага в умовах ведення бойових дій? Звісно, навколо військових. 

Незалежно від того, чи вставляють їхні прізвища соціологи в опитувальники, чи ні. Однак у військових, особливо тих, хто провів все життя у війську, вельми специфічне сприйняття суспільних реалій. Саме тому й виникло таке поняття, як демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією держави. Військовий у ролі Верховного головнокомандувача під час війни — зовні виглядає непогано. Однак для успішного ведення бойових дій потрібно багато речей, які не мають нічого спільного з воєнним мистецтвом і з неба не падають (а зараз з’ясовується, що й від зарубіжних партнерів за першою вимогою не надходять). Як би то не було, а суспільний вибір істотно звужується самими умовами воєнного стану. І йдеться навіть не стільки про звуження вибору персоналій, скільки про звуження вибору альтернатив розвитку суспільства.

Надзвичайно суттєвим є питання — що обирати?

Себто кандидати мали би презентувати не тільки себе як гарну людину, а також певний варіант суспільного розвитку. А презентувати — це довести до відома виборців. Як засвідчує досвід вітчизняних виборчих кампаній (а надто останньої!), претенденти на пост глави держави більше зосереджуються на критиці чинного президента. Аж до нагадування, що весна — найсприятливіший час для посадок. І як це має виглядати в умовах воєнного стану? Як нищівна критика Верховного головнокомандувача? А чи це не свідомий підрив обороноздатності української держави?

Проблематичним є використання звичних для мирного часу форм і методів агітаційної роботи в умовах правового режиму воєнного стану. Зокрема, немає телеканалів, які формували б альтернативні точки зору, натомість є єдиний (!) телемарафон. Тож про змагання різних позицій говорити не доводиться, хоч таке змагання є надзвичайно важливим для забезпечення свідомого волевиявлення виборців.

А кому обирати в умовах воєнного стану? Виборцям? Але на сьогоднішній день мільйони українських виборців опинилися за кордоном. Формально принцип рівності громадян (ч.2 ст. 24 Конституції України) вимагає, щоб їм були створені належні умови для реалізації їх конституційного права обирати і бути обраним. З іншого боку, існує фактична відмінність. Громадяни України за кордоном керуються законодавством країни перебування. Законодавством України керуються ті громадяни, які перебувають на її національній території. Тож чи не вийде так, що обраний голосами біженців (мігрантів, а можливо, вже й емігрантів) президент буде брати найактивнішу участь у формуванні законодавства, обов’язкового для тих, хто здебільшого його не підтримав? А йдеться про усього-на-всього мільйони голосів, тоді як доля виборів може визначитись одним голосом.

Здавалося би, процес цифровізації суспільства дозволяє вирішити всі технічні питання, забезпечивши участь у голосуванні як мігрантів, так і військовослужбовців на передньому краї. Та чи можна унеможливити зовнішнє втручання у процес подачі голосів? У нас то невідомі, але нездоланні хакери влізають до «Дії», то валяться державні реєстри… Та ж це тільки зовнішнє втручання. Але державні інституції, які опікуються цими питаннями, належать до органів виконавчої влади, то хто може гарантувати їхню неупередженість? А тоді в чому сенс голосування на звичайній виборчій дільниці, якщо можливою є масштабна фальсифікація внаслідок використання електронної системи подачі голосів?

І це лише ключові позиції. Ба більше, саме формування виборчих комісій (головне ж не голосувати, а рахувати!) може породити безліч проблем. Тому аж ніяк не доводиться говорити про те, що в умовах воєнного стану можна провести бодай трохи демократичні вибори. Вибори — можна, а от демократичні — навряд. 

Легітимність навпаки?

Однією з причин термінового проведення президентських виборів називають необхідність забезпечення легітимності української влади. Тут проблема винятково в тому, що є ч.1 ст. 108 Конституції України, яку б не стільки протлумачити (у системному зв’язку із положеннями ч. 1 і 5 ст. 103), скільки процитувати (т. зв. буквальне тлумачення) мав би Конституційний суд України. Оскільки команда Володимира Зеленського вирішила, що це зайвина, то відсутність такого тлумачення стала зброєю проти президента не лише всередині держави (на що можна було б і не зважати), але й зовні. Тож  Кремль раз у раз наголошує, що він не збирається підписувати міжнародно-правові акти з нелегітимним президентом.

Однак сьогодні в Україні є президент, обраний відповідно до конституційних та законодавчих вимог. Зовсім інакше виглядатиме президент, обраний в умовах воєнного стану. Навіть якщо це буде все той же Володимир Зеленський. От тут можуть виникнути неабиякі сумніви щодо його легітимності.

Зазначені фактичні обставини — неможливість вільної конкуренції, склад учасників і специфіка проведення голосування — цілком можуть поставити результати виборів під сумнів. Україна — держава, яка має значний досвід сумнівів у чесності виборів. Можна пригадати, що 2004 році в другому турі голосування президентом був обраний Віктор Янукович. Але результати було скасовано, виборче законодавство — змінено (суттєвий момент, бо волевиявлення в третьому турі відбувалося за інших правил, аніж у другому), і президентом за результатами ніде не передбаченого третього туру голосування став Віктор Ющенко. Так там йшлося винятково про голосування і підрахунок голосів. А тут ідеться про вибори в цілому. 

Звісно, не слід очікувати після оголошення результатів (знову ж таки із урахуванням умов воєнного стану) масових акцій протесту, громадянської непокори тощо. Але збурення в українському суспільстві буде неабияким, бо ж результати, напевно, всіх не задовольнять.

Тим більше це стосується можливих партнерів по перемовинах. Якщо вони зараз сумніваються в легітимності президента чинного, то поставити під  сумнів легітимність обраного в умовах воєнного стану буде значно простіше. 

Тільки сьогодні Кремль спирається на власне специфічне тлумачення Конституції України, а то ж можна буде звертатися до власного ж таки бачення перебігу і результатів виборів. Просте запитання: чи змогли реалізувати себе в якості кандидатів ті, хто дотримуються, скажімо так, альтернативних поглядів на дії українського політичного керівництва? Ті, хто, належить не до умовної партії війни, а до такої ж умовної партії миру. Не змогли? Так який тоді сенс Москві визнавати результати таких виборів? Навіть якщо на них у кожному кутку буде спостерігач із ЄС. 

Тож поспіхом із виборами в умовах воєнного стану навряд чи можна вирішити проблему легітимації української влади. Так що претендентам на булаву варто почекати. Як би не кортіло вхопитися за неї якнайшвидше. Принаймні до скасування воєнного стану. І пошукати ґрунтовні відповіді стосовно того, що вони зможуть запропонувати суспільству на майбутнє.