Звільнення від болючого минулого: Південна Африка та Україна

Проїхавши на машині 4500 км за час мого десятиденного перебування в Південній Африці, можу з упевненістю сказати одне: дороги місцевого значення тут кращі, ніж практично всі автомагістралі в Україні. Ґрунтові дороги в Південній Африці кращі за більшість українських доріг місцевого значення, і в Україні немає нічого схожого на мережу південноафриканських автомагістралей, що сполучають різні частини цієї величезної й багатогранної країни та відіграють ключову роль в її економіці. З огляду на це мені важко зрозуміти, чому постмайданівський уряд в Україні досі не приступив до великомасштабної програми реконструкції доріг, щоб витягнути країну з тривалої економічної кризи й допомогти їй вступити у XXI століття.

Україна і ПАР мають багато подібностей: розміри території, диктаторське минуле, необхідність національного примирення, величезний розрив між багатими та бідними, а також президенти. Президент України Петро Порошенко й справді багато в чому схожий на Джейкоба Зуму, людину, яка без вагань поєднує корупцію і злодійство з красивими словами на політичних зустрічах.

Подібно до Зуми, Порошенко каже про (постмайданівські) цінності, про необхідність розбудови сильної демократії за участю всіх громадян. При цьому всі його запевнення засновані на священній вірі в християнські принципи, але водночас у кожному українському місті є щонайменше один кондитерський магазин «Рошен», а найкращі вантажівки, що розсікають Україною, — це вантажівки компанії «Рошен», які доставляють кондитерські вироби населенню, якому зараз потрібні не так солодощі, як можливість побудувати власне майбутнє. Звичайно, багатство Порошенка ґрунтується не лише на його шоколадній імперії, і можна було би припустити, що забезпечення можливості комфортабельного переїзду з Києва до Дніпра так, щоб при цьому не вискакували всі нутрощі, служить його власним інтересам.

Південна Африка на крок випереджає Україну: правляча партія — Африканський національний конгрес (АНК) — під величезним тиском свого розчарованого і розгніваного електорату змістила Зуму з поста партійного лідера, обравши кандидата, який не належить до тієї ж еліти. Вираз обличчя Зуми, коли було оголошено підсумки голосування, говорило саме за себе: результат був для нього несподіваним, тому що, як і Порошенко, він вважав, що вийде сухим з води. Можливо, відставка Зуми — це знак надії і для України: адже будь-якого лідера можливо позбутися і знайти новий, більш обнадійливий шлях у майбутнє. Єдина проблема в Україні — це відсутність реальних альтернатив.

Примирення, як і раніше, є болючим і складним питанням в країні, що виникла менш як 25 років тому після 50 років апартеїду та багатовікового англо-голландського колоніалізму. Контраст між розкішшю і багатством на південно-західному узбережжі й жахливою убогістю в тауншипах і колишніх бантустанах, територіях, що використовувалися як резервації для корінного чорного населення Південної Африки (всі вони розташовані в найбільш безплідних і посушливих частинах країни), шокує.

Подорожуючи країною і читаючи про Комісію з відновлення правди та примирення (у книжці Country of My Skull — «Країна мого черепа» — Антьє Крог, яку всім раджу прочитати), переймаєшся тим болем, від якого досі намагаються оговтатися багато спільнот у Блумфонтейні, Порт-Елізабеті, Крадоці, Пітермаріцбурзі — в містах, пов'язаних з жорстокими злочинами. Більшість з них наразі являють собою досить сонні, напівзруйновані населені пункти посеред величезних порожніх територій, що приховують жахливе минуле.

Втім, прогрес очевидний: в деяких районах тауншипи повільно змінюються новими, більш комфортними структурами. Крайня бідність у колишніх бантустанах поступово відступає. Але найбільше вражає доброта, гостинність, відсутність агресії, жадібності й прагнення заволодіти багатством білих, багато з яких взагалі ніколи не з'являться в «чорних» районах. Зрозуміло, злочинність є великою проблемою в Південній Африці — логічно, враховуючи той факт, що безробіття серед чорношкірого населення становить 40% (у порівнянні з 6,6% серед білого населення). Однак протягом подоланих мною 4500 км я не зустрічався з жодним випадком ворожості чи агресії. Навпаки, серед місцевого населення переважало почуття гордості, гордості за країну, яка нехай і повинна подолати ще чимало перешкод, але має для цього величезний потенціал. І не лише щодо доріг.

Історії двох країн порівнювати складно, оскільки вони багато в чому фундаментально різні. Проте простежуються певні подібності, а також безліч уроків, які можна використати. Гордій українській нації, можливо, буде важко погодитися з тим, що Південна Африка багато в чому випереджає Україну в своєму розвитку. Країні вдалося уникнути громадянської війни, встати на шлях примирення, рухаючись у напрямку створення воістину багатонаціональної й багаторасової нації (з одинадцятьма офіційними мовами!), і від самого початку усвідомити, що інвестиції в інфраструктуру мають першорядне значення. Сьогоднішні дороги в Південній Африці — це не залишки колишньої розкоші часів правління білої меншини. Вони є плодом нових інвестицій і допомагають країні залишатися економічною державою. Навіть якби Україна використала тільки цей невеличкий урок, їй вдалося би багато чого досягти.