Новини
Ракурс
Фото: pxhere.com

Турецько-дорожня справа на порозі фіналу

20 вересня у Київському апеляційному господарському суді має відбутися розгляд справи, історія якої, напевне, увійде до навчальних посібників про те, як іноземним інвесторам, котрі наважаться робити бізнес в Україні, слід боронитися від місцевих аферистів. Йдеться про багаторічний конфлікт турецької акціонерної компанії «Гюльсан» і українського ТОВ «Бауком Україна», в ході якого в порядку господарського судочинства було ухвалено аж п’ять судових рішень, а ціна питання — 100 млн грн.

Почалося все в далекому 2006 році, коли між Україною і Європейським банком реконструкції та розвитку було підписано кредитну угоду про фінансування інфраструктурного проекту під назвою «Ремонт автомобільної дороги Київ — Чоп», яка, до речі, була ратифікована спеціальним Законом України від 13 квітня 2007 року. Для цього сам ЄБРР виділив 200 млн євро, ще стільки ж поклав на кін Європейський інвестиційний банк, а уряд України зі свого боку виділив 172 млн, тож разом вийшло 572 млн євро. Угоду було розділено на шість контрактів, кожен з яких передбачав ремонтно-будівельні роботи на певному відрізку магістралі, і один з них, довжиною 54 км і вартістю 80 млн євро, виграла згадана вище турецька фірма «Гюльсан».

Варто зазначити, що відбір претендентів, конкурс і якість виконання робіт перебували під пильним міжнародним наглядом, тож на цьому етапі ймовірність махінацій була практично зведена до нуля. Через це турецькі автодорожники не очікували жодної капості з боку української сторони, а тому, напевне, надміру розслабилися й втратили пильність. І даремно, бо халепа на них чекала саме тоді, коли, здавалося, все вже позаду, бо всі роботи виконані й без зауважень прийняті представниками Державної служби автомобільних доріг України і відповідних міжнародних організацій. Саме в цей момент українські аферисти вирішили здерти з них чималий шмат.

 

Отже, в лютому 2011 року таке собі ТОВ «Бауком» подало до Господарського суду Житомирської області позовну заяву про те, що у 2009 році «Гюльсан» узяла в них в оренду 24 одиниці транспортних засобів та спеціальної техніки (вантажівки, екскаватори, бульдозери, грейдери, асфальтоукладачі тощо) — і все це з розрахунку 2,5 млн грн на місяць. Користувалася ними, мовляв, чотири місяці, а заплатила тільки за два. Тож несплаченими нібито лишилися 5 млн грн, а якщо порахувати з пенею, річними, інфляційними та іншими «хвостами», то відповідач йому винен 28 млн грн, які позивач просить стягнути в судовому порядку.

«Гюльсан» у відповідь надала докази, що вказане майно вона в позивача дійсно брала, тільки не в оренду, а в суборенду, оскільки той виступав лише у ролі посередника (бо сам «Бауком» являє собою напівфіктивну структуру, в якої гроша за душею немає). І користувалася ним не чотири місяці, а два, після чого сповна за все заплатила, що й підтверджується відповідними документами. Проте у впливових осіб, які руками «Баукома» подали позовну заяву, були непогані зв’язки в судовій системі, а тому суддя Микола Алексєєв своїм рішенням від 13 травня 2011 року задовольнив цей позов. Щоправда, частково — замість 28 млн грн присудив до сплати лише 7 млн. Це рішення підозріло швидко й благополучно пройшло через другу інстанцію, бо 20 червня того ж року постановою Рівненського апеляційного господарського суду його було залишено без змін. Але суддів Вищого господарського суду України в цьому випадку плутягам підкупити не вдалося, тож постановою ВГСУ від 13 вересня 2011 року всі попередні вердикти було скасовано, а справу повернуто на новий розгляд.

Цього разу Господарський суд Житомирської області повівся більш пристойно та відповідально й рішенням від 29 листопада 2011 року відмовив ТОВ «Бауком Україна» в задоволенні його позовних вимог. В подальшому це рішення було залишено без змін судами наступних інстанцій, і турецькі автодорожники, подумавши, що з усіма неприємностями покінчено, знову розслабилися. Але біда нагадала про себе аж у середині 2015 року. Цього разу махінатори намалювали позов так, ніби «Гюльсан» користувався технікою «Баукома» в кількості тих самих 24 одиниць вже не два й не чотири, а цілих десять місяців. А тому буцімто винен йому вже не 7 і не 28, а цілих 100 млн грн. А для того, щоб надати своїм позовним вимогам вигляд солідності, підшили до матеріалів заяви сфабрикований акт звірки взаєморозрахунків від 7 лютого 2011 року, з якого витікало, що «Гюльсан» нібито дійсно 10 місяців користувався майном позивача й сам це визнає.

Зрозуміло, після того, як «Бауком» осоромився з першим позовом, жоден суддя Господарського суду Житомирської області не набрався б нахабства вирішити справу на його користь. У зв’язку з цим йому необхідно було за будь-які вуха притягнути обставини справи до якогось іншого регіону, де плутягам вдалося б домовитися з суддями. Зокрема, до Господарського суду Києва. І тоді вони вдалися до відвертої маніпуляції: підробили договір поруки, який начебто було укладено 24 березня 2015 року між ТОВ «Бауком» і якимсь ТОВ «Торговий дім «Лайт Інвест». Згідно з цим договором останнє буцімто брало на себе роль поручителя за договором суборенди майна, укладеним між «Баукомом» і «Гюльсаном» ще 30 липня 2009 року — тим самим договором, за яким турки одержали в тимчасове користування 24 одиниці техніки. У разі невиконання ними своїх зобов’язань «Лайт Інвест» як поручитель зобов’язувався сплатити «Баукому» як кредитору 100 тис. грн.

З погляду здорового глузду це виглядає дурницею, яка на голову не налазить, але якщо припустити, що судді в долі, то це вже може видатися не нісенітницею, а хитрим трюком. Оскільки відповідно до реєстру ТОВ «ТД «Лайт Інвест» було розташоване в Києві, то позов як до нього, так і до іншого відповідача у справі — АК «Гюльсан» — можна було подавати до Господарського суду Києва. А вже тамтешній суддя Артем Привалов 6 жовтня 2015 року ухвалив рішення частково задовольнити позов і стягнути на користь позивача з турецьких автодорожників 84 млн грн, а з «Лайт Інвесту» — 100 тис. грн. Як це не дивно, але попри таку відверто сфабриковану доказову базу це рішення було залишено без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 18 січня 2016 року і Вищого господарського суду України від 12 квітня 2016 року.

Як виявилося, махінатори зовсім не збиралися стягувати з ТОВ «ТД «Лайт Інвест» ці 100 тис. грн — вони лише використали його ім’я для своїх маніпуляцій, але не потикалися туди з виконавчим листом і взагалі не мали наміру його турбувати. Натомість його потурбували юристи «Гюльсана», які довели, що насправді ця невеличка фірмочка, яка займалася своїм скромним бізнесом, жодних договорів поруки не укладала та й взагалі ні сном ні духом не знала ані про «Бауком», ані про «Гюльсан». З приводу підроблення документів від імені «Лайт Інвесту» нині, до речі, розслідується кримінальне провадження, а сам він разом з «Гюльсаном» подав до Господарського суду Києва позов про визнання недійсним цього самого договору поруки, який і було задоволено 24 травня 2017 року рішенням судді Максима Лиськова. А 12 липня того ж року це рішення було залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду, тобто набрало законної сили, що й дало «Гюльсану» підстави звернутися до суду з позовною заявою про перегляд справи про 100 млн грн за нововиявленими обставинами.


В ході чергового процесу було встановлено, що всі надані «Баукомом» докази не варті виїденого яйця. Так, наприклад, згаданий вище акт звірки взаєморозрахунків від 7 лютого 2011 року (з якого нібито витікало, що «Гюльсан» 10 місяців користувався майном позивача) з боку «Баукома» підписала людина, яка не перебувала ні в його штаті, ні навіть у трудових відносинах з ним. Саме тому суддя Господарського суду Києва Наталя Плотницька спочатку скасувала рішення А. Привалова від 2015 року, а потім 14 червня 2018 року відмовила «Баукому» в задоволенні усіх його позовних вимог.

Тепер своє слово має сказати Київський апеляційний господарський суд, куди плутяги звернулися з апеляційною скаргою. І саме від його рішення залежатиме тепер не просто завершення цієї конкретної історії. Від нього певною мірою залежатиме значно більше — чи почне потрохи теплішати суворий інвестиційний клімат нашої країни, в якому, незважаючи на привітні запрошення перших осіб держави вкладати гроші в Україну, вона залишається зоною надто ризикованого підприємництва. Головним чином через небезпідставні сумніви інвесторів у тому, що свої законні права тут можна реально захистити в незалежному, професійному, неупередженому суді.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.