Як працює поліграф і чому його не визнає більшість судів

Правда про детектори брехні полягає в тому, що всі хочуть, щоб вони працювали. Було б набагато легше, якби поліція, зіткнувшись з двома суперечливими версіями однієї події, могла вдатися до допомоги машини, що визначить, яка зі сторін каже правду.

Саме цього і прагнули творці сучасного поліграфа, але... Наукова спільнота небезпідставно критикує так званий детектор брехні, ефективність якого піддають сумніву в усьому світі.

Неслужбовий винахід

У 1921 році Джон Ларсон працював поліцейським на півставки в Берклі, штат Каліфорнія. Кримінолог-початківець з докторським ступенем у фізіології Ларсон хотів, щоби поліцейські розслідування стали більш науковими і менше залежали від інтуїтивних здогадок і інформації, отриманої в ході допитів «третього ступеня».

Спираючись на роботу Вільяма Моултона Марстона, Ларсон вважав, що акт обману супроводжується фізіологічними проявами. Брехня, розмірковував він, змушує людей нервувати, і це можна визначити завдяки зміні дихання і артеріального тиску. Вимірювання цих показників у режимі реального часу могло б служити надійним способом виявлення брехні.

Удосконалюючи розроблені раніше технології, Ларсон створив пристрій, який одночасно фіксував зміни дихання, кров'яного тиску і пульсу. Прилад пізніше доопрацював його молодший колега Леонард Кілер, який зробив його швидшим, надійнішим, портативнішим і додав тест на потовиділення.

Кілька місяців по тому місцева газета переконала Ларсона публічно перевірити свій винахід на людині, підозрюваній у вбивстві священика. Апарат Ларсона, який він назвав кардіо-пневмо психограмою, підтвердив провину підозрюваного, після чого преса охрестила прилад детектором брехні.

Попри загальне схвалення Ларсон почав скептично ставитися до здатності своєї машини виявляти обман — особливо це стосувалося методів Кілера, які він вважав «психологічним третім ступенем». Його турбував той факт, що поліграф так і не став чимось більшим, ніж просто прославлений детектор стресу. Ларсон вважав, що американське суспільство надмірно повірило в його пристрій. Під кінець свого життя він називав його «монстром Франкенштейна, на боротьбу з яким я витратив понад 40 років».

Однак Кілер, який запатентував машину, був налаштований значно оптимістичніше і мріяв побачити, як прилад почне широко застосовуватися для боротьби зі злочинністю. У 1935 році результати тесту на детекторі брехні Кілера були вперше визнані доказом у суді за участю присяжних засідателів і стали основою для обвинувального вироку.

Як це працює

У своєму нинішньому вигляді тест на детекторі брехні фіксує зміни дихання, потовиділення і частоти серцевих скорочень. Датчики кріпляться до пальців, руки і грудей людини і передають показники в режимі реального часу при допиті. Різке коливання цих параметрів свідчить про те, що допитуваний нервує, і потенційно вказує на брехню.

З метою знизити ймовірність неправдивого позитивного результату тест бере за основу реакцію при відповіді на контрольні запитання.

При розслідуванні вбивства підозрюваному ставлять відповідні запитання, наприклад: «Ви знали жертву?» або «Ви бачили її в ніч убивства?». Але йому також буде поставлено розлогі контрольні запитання про загальні проступки, що мають викликати занепокоєння: «Ви колись брали щось, що вам не належить?» або «Ви коли-небудь брехали другові?».

Контрольні запитання не повинні бути конкретними, їхня мета — змусити невинуватого хвилюватися (хто з нас ніколи не брехав другові?). Тим часом винуватий більше переживатиме під час відповідей на запитання, що стосуються злочину.

У цій різниці і полягає вся суть тесту на поліграфі. Фахівці Американської психологічної асоціації кажуть, що більш виражена реакція на конкретні запитання за темою в порівнянні з загальними контрольними запитаннями веде до діагнозу брехня. «Більшість психологів згодні з думкою, що існує мало доказів того, що тест на поліграфі може достовірно визначити обман», — заявляють в асоціації.

Однак діагноз обман не обов'язково означає, що людина збрехала. Тест на детекторі брехні практично не виявляє обман, а лише показує рівень стресу. Ось чому Ларсон був проти того, щоб його винахід називали детектором брехні.

У тестувальників є безліч способів зробити висновок щодо обману (наприклад, використовуючи контрольні запитання), проте, згідно з думкою Американської психологічної асоціації, процес цей «структурований, але не стандартизований» і не повинен називатися визначенням брехні.

Таким чином, правдивість результатів залишається предметом дискусій. Залежно від конкретної людини надійність тесту варіюється від «майже точно» до «підкинути монетку». Американська асоціація поліграфологів стверджує, що точність тесту сягає майже 90%. Але багато психологів — і навіть дехто з поліцейських — визнають, що поліграф орієнтований на пошук брехунів і шанс отримати хибнопозитивний результат і звинуватити невинуватого становить 50%.

Не зовсім як відбитки пальців

Більшість країн традиційно скептично ставляться до тесту на детекторі брехні, і лише деякі включили його у свою правову систему. Найбільшу популярність він має у Сполучених Штатах, де багато поліцейських управлінь використовують його для отримання зізнань від підозрюваних. (У 1978 році колишній директор ЦРУ Річард Хелмс пояснював це тим, що «американці не дуже добре вміють брехати».)

За минулі роки Верховний суд США ухвалив чимало постанов щодо застосування поліграфа як доказ у кримінальному процесі. До винаходу Ларсона суди з підозрою ставилися до тестів на виявлення брехні. У справі 1922 року суддя заборонив представляти в суді результати перевірки на подібному апараті не лише через сумнівну правдивість, а й з побоювань, що це може вчинити необґрунтований вплив на думку присяжних.

Потім після того, як перевірка на поліграфі стала підставою для винесення вироку в 1935 році (за попередньою згодою захисту і звинувачення), Кілер — протеже Ларсона — заявив, що «результати тесту на детекторі брехні можуть використовуватися в суді так само, як відбитки пальців».

Однак численні судові постанови показали, що це не так. Хоча технологія допиту на детекторі брехні продовжувала вдосконалюватися, а сам процес став ще більш систематизованим і стандартизованим, вчені і юристи, як і раніше, не могли дійти єдиної думки щодо ефективності пристрою.

Верховний суд у своїй постанові від 1998 року зробив висновок про те, що ризик хибнопозитивних результатів допиту є занадто високим. На думку суду, тест на поліграфі має «ауру непогрішності», попри те, що «немає єдиної думки про надійність поліграфічних доказів». Проходження тесту, ухвалив суд, не може розглядатися як доказ невинуватості. Відповідно, проходження тесту має залишатися добровільним, а його результати ніколи не повинні бути представлені як остаточні.

І найголовніше: суд залишив на розсуд штатів вирішувати, чи можуть результати тесту взагалі бути представлені в суді. На сьогодні 23 штати допускають тестування на поліграфі як доказ у судовому процесі, і в багатьох з цих штатів необхідна згода обох сторін.

Критики детектора брехні стверджують, що навіть у штатах, де тест не може бути визнаний доказом провини, правоохоронці часто використовують його для залякування підозрюваних з метою отримати свідчення, які згодом можуть бути прийняті.

«Це лякає людей і змушує зізнатися, хоча сам по собі тест не може виявити брехню», — каже Джеф Банн, професор психології в Міському університеті Манчестера.

Але попри критику — і появу цілої індустрії навчання, як пройти тест, — поліграф досі використовується вельми широко, головним чином при прийомі на роботу і перевірках безпеки.