Вища рада правосуддя: повертаючись до теми конкурсів

Надання мною згоди на участь у Конкурсній комісії при президенті України щодо добору двох кандидатів для призначення на посади членів Вищої ради правосуддя за його квотою спонукало мене до більш глибокого і детального дослідження чинного законодавства України, присвяченого такому добору.

Основною проблемою діяльності таких конкурсних комісій (враховуючи власний досвід участі в них, зокрема, з добору членів НАЗК, суддів, а також думки своїх ФБ-друзів і колег за професією з цього питання) є, на мій погляд, визначення критеріїв добору кандидатів. Саме такі критерії повинні максимально об’єктивувати ці процедури і зняти в суспільстві зайві питання щодо довіри як до членів комісій, так і до результатів їхньої роботи.

Добір кандидатів до органів влади — Вищої ради правосуддя і Вищої кваліфікаційної комісії суддів, — що у свою чергу повинні здійснювати добір та оцінювання кандидатів на посади, дисциплінарну практику покарань до вже чинних суддів і прокурорів, накладає додаткові морально-психологічні складнощі та відповідальність за ухвалення власного рішення під час роботи в Конкурсній комісії.

На моє переконання, оскільки для призначення особи на посаду судді та можливе покарання чинного судді за допущені дисциплінарні (професійно-етичні) вчинки законодавець виписав певні умови, обставини і критерії, то член органу державної влади (органу судового урядування) повинен передусім сам відповідати цим умовам, обставинам і критеріям.

Аналіз чинного законодавства з регулювання таких конкурсних доборів, на жаль, не надає чітких та однозначних відповідей на поставлене запитання. Скоріше, законодавець надає певні орієнтири щодо таких критеріїв... А конкурсні комісії, які не є органами держави, що зобов’язані діяти лише «на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (стаття 19 Конституції України), мають право і повноваження, керуючись Положеннями про свою діяльність та Регламентом такої діяльності, уточнювати і деталізувати такі критерії, умови і обставини.

Закон України «Про Вищу раду правосуддя» у статті 6 визначає лише вимоги та обмеження щодо несумісної діяльності та певних заборон для членів Вищої ради правосуддя, які є достатньо формалізованими і не розкривають повною мірою ознаки професійності, етичності та доброчесності так, як вони сформульовані для суддів у Законі України «Про судоустрій і статус суддів». Як виявилось, і цей закон заклав величезні дискреційні повноваження для ВККС і ВРП в частині методики оцінювання кандидатів на посаду судді та кваліфікаційне оцінювання самих суддів, що викликало неоднозначну реакцію суспільства та експертного середовища щодо встановлених процедур.

У статті 7 закону про ВРП зазначені лише принципи обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя: верховенства права, професійності, публічності, політичної нейтральності, — суть яких хоча начебто й зрозуміла, але повністю не розкрита. Певною мірою цю неточність нівелює значний перелік документів, вказаний у статті 8, що подаються учасником конкурсу до Конкурсної комісії, оскільки їх уважне дослідження дозволяє виявити ці самі ознаки професійності та етичності, якими володіє кандидат і які можуть бути покладені в основу його оцінювання в конкурсних процедурах.

Крім того, у статті 19 цього ж закону, присвяченій тексту присяги члена Вищої ради правосуддя, певною мірою також опосередковано йдеться про критерії, яким має відповідати не лише член ВРП, а й кандидат у члени цього органу. Разом з тим ці критерії викладені в достатньо схематично описовій формі, що не дозволяє глибоко зануритись в їхній зміст і тим більше — оцінити як складові характеру і поведінки особи.

Якщо за основу добору кандидатів на посаду члена Вищої ради правосуддя взяти вимоги і критерії, яким має відповідати кандидат на посаду судді і чинний суддя, то проблема оцінювання конкурсантів на посаду члена ВРП (ВККС) стає більш зрозумілою для її розв’язання. Разом з тим чинне Положення про конкурс не надає повних і однозначних відповідей на поставлені запитання. Таким чином, на мій погляд, їх треба намагатись максимально розв’язати у змісті Регламенту діяльності Конкурсної комісії, що, з одного боку, є внутрішнім нормативним актом, а з іншого — повинен бути оприлюднений для загального доступу конкурсантам і громадськості ще до початку конкурсних процедур.

Ще однією вагомою і складною проблемою таких конкурсів є, на мій погляд, різні умови їх проведення в залежності від того, хто їх проводить. Адже для формування Вищої ради правосуддя задіяні декілька суб’єктів: суддівський корпус, Верховна Рада, президент держави, адвокатура, прокуратура, науковці. І для кожного суб’єкта законодавець виписав свої, відмінні одна від іншої процедури їх участі у формуванні ВРП, що, на мій погляд, не створює реально однакові можливості для однозначного, прозорого і зрозумілого добору членів ВРП за одними й тими самими критеріями.

Якщо суб’єкти проведення цих конкурсів та їх конкурсні процедури будуть зберігатись у майбутньому, то, на мій погляд, законодавцю і суб’єктам добору треба обов’язково уніфікувати конкурсні процедури, визначити набір критеріїв, яким має відповідати майбутній член Вищої ради правосуддя чи ВККС та прозору і зрозумілу для всіх методику оцінювання конкурсантів. Інакше ми кожного разу будемо повертатись до сумнівів у легітимності таких конкурсів, недовіри як до членів конкурсних комісій, так і до суб’єктів призначення на посади.

На моє переконання, всі процедури добору та методики оцінювання конкурсантів повинні бути закладені в законодавстві та відповідних положеннях (для умов України — це вкрай актуально!), а повноваження самих конкурсних комісій та Вищої ради правосуддя і ВККС мають бути максимально формалізовані і зведені до мінімуму в контексті духу статті 19 Конституції України.