Приватний детектив: із «корочкою» і зв’язаними руками

17 лютого Верховна Рада прийняла в першому читанні законопроєкт «Про приватну детективну діяльність». Чи зможе він стати законом — побачимо. Річ у тім, що доля законопроєктів, прийнятих у першому читанні, може виявитися, м'яко кажучи, непередбачуваною.

Згадайте, як у квітні 2016 року в багатьох ЗМІ промайнула новина про те, що в Україні, мовляв, «ухвалено закон про приватних детективів». Ну прийняли його в першому читанні, а потім президент запропонував поправки, і закінчилося все президентським вето, подолати яке не вдалося. І в грудні 2018-го законопроєкт «Про приватну детективну (розшукову) діяльність» благополучно припинив існувати.

Та, припустімо, історія із законопроєктом №3010, за який днями проголосували парламентарії, закінчиться хепі-ендом, і він у результаті стане законом. Чи означає це, що приватні детективи зможуть ефективно працювати в правовому полі? А оце навряд чи.

Закон  про детективну діяльність - занадто багато хотіли?

У законопроєкті, підготовленому шість років тому, п'ятого президента Порошенка збентежило, приміром, те, що дозволи приватним детективам повинен був видавати Мін'юст, а розшук — це те, чим займаються органи внутрішніх справ. І взагалі той законопроєкт дозволяв детективам занадто багато незрозумілих речей, зокрема збирати відомості, які могли б слугувати доказами в суді. А як же Кримінальний процесуальний кодекс України? Згідно з ним повноцінні докази мають збирати із дотриманням вимог цього самого КПК. Або от хоча б стеження — це теж справа компетентних органів. Питання були і зі збором інформації: з якого дива дозволяти приватним особам, нехай і детективам, її збирати? Отже, нічого тут діяти на власний розсуд, отримуйте вето.

Цього тижня повинні були слухати аж два нові «детективні» законопроєкти: один авторства депутатів від «Слуги народу», інший — плід спільної творчості законодавців від «Батьківщини» і ОПЗЖ. Вгадайте, який із них пройшов? Зрозуміло, перший, тож на ньому зупинимося детальніше.

Однак одразу скажемо, що принципових відмінностей між законопроєктами №3010 і 3010-1 небагато, і не такі вже вони й принципові. Наприклад, в одному використовується поняття «детективне агентство», в іншому це називається «об'єднання». Відповідно до одного, контролювати приватних детективів повинен якийсь «уповноважений орган», згідно з іншим — МВС.

Спільне в них одне: можливості приватного детектива настільки невеликі, що, їй-бо, не варто заради ліцензії так сильно старатися.

«Щось» є, а слова немає

Увесь цей час, поки не було закону, приватних сищиків у нашій країні начебто теж немає. Тим часом варто лише задати пошуковий запит на цю тему, як на того, хто шукає, обрушується вал реклами приватних агентств і окремо практикуючих професіоналів. Навіть на ресурсі OLX разом із рекламою породистих кішок і старих велосипедів, виявляється, повнісінько оголошень, що пропонують послуги приватного розшуку. І, між іншим, поряд із звичайними пропозиціями — знайти загублену річ, скласти досьє на ділового партнера або потенційного співробітника чи простежити за другою половинкою, зустрічаються й пропозиції досить екзотичних послуг. Наприклад, перевірити потенційного партнера на поліграфі. Або от іще цікаве — провокація зради. Перевірка одного з подружжя на вірність в деякому агентстві обійдеться, наприклад, у 5 тис. грн і вище. До вашої половинки підкотить привабливий партнер, і якщо половинка клюне, процес залицяння і, хто знає, може, й гріхопадіння (за окрему плату) буде документально зафіксовано.

Що цікаво, до законопроєкту №3010-1 авторства нардепів із «Батьківщини» та ОПЗЖ додавалася пояснювальна записка, що дуже змістовно описує ситуацію з детективними послугами в світі й Україні. Наприклад, у Британії, сказано в ній, чисельність персоналу приватних охоронних і детективних фірм удвічі перевищує кількість співробітників поліції. А в США бюджет приватних служб безпеки вдвічі більший за бюджет державної поліції, і трудяться в них понад мільйон співробітників. У маленькому Ізраїлі з населенням трохи більше 5 мільйонів (для порівняння, в одному Києві проживають близько 3 мільйонів чоловік) працюють понад дві тисячі детективних та охоронних компаній. А заснована 1925 року Всесвітня асоціація детективів об'єднує професіоналів із більш як 60 країн світу.

Та бог із ними, з іншими країнами. У пояснювальній записці до законопроєкту від «слуг» аргументи більш приземлені, але не менш вагомі. Виявляється, в Класифікаторі професій України є затверджені вимоги для надання детективних послуг і навіть відповідний КВЕД для «діяльності охоронних служб та проведення розслідувань».

А от закону, що регламентує діяльність фізосіб-підприємців, які вирішили зайнятися розслідуваннями, немає. Ситуація, як у дитячій пісеньці про відому частину тіла, — «щось» є, а слова немає.

Хто може стати детективом

Отже, коротко пройдемося законопроєктом №3010, прийнятим у першому читанні. Приватним детективом може бути «фізична особа, яка має громадянство України, повну вищу юридичну освіту або вищу освіту за спеціальністю «правоохоронна діяльність», володіє державною мовою», має стаж роботи в галузі права або правоохоронної діяльності три роки, пройшла відповідне навчання та отримала свідоцтво про право займатися приватною детективною діяльністю. Не можна бути детективом, маючи непогашену судимість, душевні розлади, проблеми з алкоголем або наркотиками і працюючи в судових, правоохоронних і державних органах.

Детектив може працювати як самотній вовк, чи то пак ФОП, а може створити юрособу — детективне агентство. Дані про детективів заносяться до Єдиного реєстру суб'єктів приватної детективної діяльності.

Приватний детектив - лише з письмового дозволу

Найцікавіша частина — сфера діяльності та права приватного детектива. Можна шукати у відкритих джерелах дані про людей, можна з'ясовувати біографічні дані — з письмового дозволу об'єкта. Можна шукати зниклих людей, тварин і речі, спостерігати за дітьми і недієздатними людьми та інвалідами на замовлення їхніх законних представників. Можна виявляти і викривати незаконне стеження, шукати і знаходити випадки плагіату і крадіжки інтелектуальної власності. Можна навіть шукати боржників.

А от дані, необхідні для розгляду судових справ, дозволено шукати лише в тому разі, якщо договір укладено з однією із сторін процесу.

Та й узагалі з правами приватного детектива справи так собі. Можна, наприклад, звертатися із запитами до органів державної влади та місцевого самоврядування, — але ж це будь-хто може. Можна знайомитися з документами підприємств, оглядати територію, але тільки маючи дозвіл підприємств. Будь-які матеріали і документи вивчати — лише з дозволу власника. Усне опитування — теж тільки з дозволу опитуваних. Заборонено збирати дані, пов'язані з особистим життям, політичними або релігійними переконаннями людей, без письмової згоди цих людей. (Уявіть, що якесь інформаційне агентство вирішило найняти детективів для проведення незалежного розслідування. А от і ні: з'ясовувати найцікавіші речі, виявляється, незаконно.)

Список заборон і дозволів, прописаних у законопроєкті, досить довгий, а його суть можна звести до однієї фрази: приватному детективу дозволено те ж саме, що й звичайному громадянину, не більше. Правда, якщо детектив щось накопав, це «щось» охороняється детективною таємницею. І на тому дякуємо.

Постає резонне запитання: а навіщо взагалі детективу заявляти привселюдно про те, що він — детектив? Для того щоб заплатити за ліцензію, щоб його взяв «під ковпак» відповідний орган, придуманий авторами законопроєкту?

...Ах, так, ще й для того, аби отримати спеціальну підготовку. Програми розробляються «центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері освіти і науки». Той, хто вивчився на приватного детектива (платно, ясна річ), отримує «документ закладу вищої освіти встановленого зразка». Диплом детектива, простіше кажучи.

...Резюмуємо. Закон про приватних детективів потрібен. Проєкт закону «Про приватну детективну діяльність» спрямований, швидше, на те, щоб вивести з «тіні» тих, хто пропонує на OLX провокації подружніх зрад і розшук домашніх тварин. Але за таких умов їм простіше і надалі працювати в «тіні».

А прийнятий у першому читанні законопроєкт — це, повторимося, ще не закон.