Документ епохи УНР як відображення нашої історії

«Хліб — усьому голова» — говорить старовинне українське прислів’я. Зі стародавніх часів саме хліб був символом життя, добробуту й багатства. Це повною мірою стосується і сучасної України. Цього року наша держава відзначатиме тридцятиріччя своєї незалежності. І нам, її громадянам, дуже важливо усвідомити, хто ми є сьогодні, чого досягли. А це неможливо з’ясувати без історичного аналізу епохи існування Української Народної Республіки. На мій погляд, дослідження будь-якої епохи є цікавим через призму відповідних документів тієї доби. При цьому аналізується документ як щодо епохи, так і щодо пересічного громадянина, котрий жив у ті роки і користувався відповідними документами того періоду.

9 (22) січня 1918 року ІV універсалом Центральної Ради було проголошено державну незалежність Української Народної Республіки. За умовами Брестського миру, вона була визнана Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною та Росією.

При цьому відповідно до статті VІІ цього документа Росія взяла на себе зобов’язання негайно укласти мирний договір з УНР, негайно звільнити її територію від російських військ і російської червоної гвардії, а також припинити всіляку агітацію та пропаганду відносно державних і громадських установ УНР. Проте, як відомо, Росія, незважаючи на ратифікацію Брестського миру, в односторонньому порядку розірвала його.

Саме тому Рада народних міністрів УНР звернулася до Німеччини із проханням надати військову допомогу. Домовленості про прихід німецької та австро-угорської армій було досягнуто на переговорах, які завершилися 9 лютого 1918 року підписанням так званого хлібного миру. 12 лютого 1918-го уряд УНР звернувся до німецької сторони з проханням про введення на територію України німецьких військ, з допомогою яких він сподівався витіснити більшовиків, які на той час окупували більшу частину Наддніпрянської України. Внаслідок цього австро-німецькі війська встановили контроль над територією суверенної Української республіки.

Таким чином, Українська Народна Республіка як суб’єкт міжнародного права отримувала військову допомогу для зміцнення своєї державності. УНР зобов’язалася постачати Центральним державам «надлишки» промислової та сільськогосподарської продукції. Згідно з договором німецькі та австро-угорські війська мали зайняти всю Україну, допомогти відновити владу Центральної Ради. Разом із німецькими союзниками війська Центральної Ради ввійшли в Київ 2 березня. За надання військової допомоги УНР зобов’язалася до 31 липня 1918 року поставити Німеччині близько 1 млн т зерна (60 млн пудів), 44 тис. т м’яса, 600 тис. т залізної руди, 400 млн штук яєць, забезпечувати салом, крупами… Кожний німецький солдат мав право щоденно надсилати поштою додому посилку вагою до 12 фунтів (близько 5 кг).

Уже до кінця квітня 1918 року вся територія України опинилась під контролем іноземних військ. Австро-угорці відповідали за Волинську, Подільську, Херсонську, Катеринославську губернії, Миколаїв, Маріуполь та Одесу. Німцям дісталася решта території, Крим і Київ. Фактично відбулась окупація України іноземними військами.

За даними українських джерел, загальна кількість іноземного контингенту включно із українськими частинами січовиків становила 450 тисяч солдатів.

На початку окупації німецька воєнна влада не втручалась у внутрішнє життя населення і запевняла його, що німецька армія прийшла в Україну з метою звільнити її від більшовиків, а також допомогти українському народові налагодити мирне життя.

Оскільки влада в Києві в період з 1917-го по 1920 рік змінювалася 14 разів, прибуття німецьких військ після більшовицького свавілля, погромів було сприйнято населенням (особливо єврейським) позитивно. Із приходом німців у Києві миттєво встановився порядок, зменшилася кількість випадків вуличного криміналу. У Києві на Софійській площі та в інших містах України в дусі прусських військових традицій відбувалися військові паради.

Проте ситуація почала змінюватися наприкінці квітня 1918 року, коли німецьке командування, чітко усвідомлюючи слабкість української влади, на свій розсуд почало видавати накази про засівання полів, а також про створення військово-польових судів. «План» реквізиції продовольства на користь Німеччини та Австро-Угорщини у повному обсязі не виконувався.

Українські селяни обурювались і бунтували. Німці та австро-угорці за законами воєнного часу карали українських селян публічними стратами і погрожували спаленням сіл. Зокрема, відомо про випадок публічної страти трьох українських селян в Умані через повішання. Для посилення ефекту залякування шибениці з тілами повішених тримали на міській площі кілька днів.

На той час між німецьким та австро-угорським командуванням і владою УНР уже назріли серйозні конфлікти. 29 квітня за безпосередньої участі німців відбувся державний заколот, унаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський.

Центральну Раду було розігнано і проголошено про створення Української Держави, приязної до Німеччини. Наприкінці травня гетьман Скоропадський дозволив вільну торгівлю хлібом та іншими продуктами. Але невдовзі було видано наказ Міністерства продовольчих справ, в якому зазначалося, що вільна торгівля хлібом не скасовує державної монополії на нього і що будь-які закупівлі хліба без Державного хлібного бюро не дозволяються. У липні Рада міністрів прийняла закон про хлібну повинність в Українській Державі. Відповідно до нього все продовольче та фуражне зерно врожаю 1918 року, за винятком запасу, визначеного міністром продовольчих справ для продовольчих і господарських потреб, надходило у розпорядження держави і могло продаватися лише державними продовольчими установами. На першу вимогу органів влади власник хліба був зобов’язаний повідомити про наявність запасів зерна, що зберігалося в нього, а також про кількість осіб, які мали харчуватися за рахунок його господарства, та про кількість власної худоби. Усі «надлишки» власник мусив здати державі у визначений для нього строк за твердими цінами. У тих, хто ухилявся від здачі хліба, його реквізували за ціною, нижчою від встановленої на 30%, а в тих, хто приховував, — на 50% дешевше. За неналежне зберігання власних запасів зерна його власника могли притягнути до кримінальної відповідальності. Селянинові на рік для харчування залишалося 140 кг пшениці та 48 кг крупів із розрахунку на одну особу. При цьому щоденна норма споживання однією особою становила 660 г пшениці та 130 г крупів.

Відповідно до протоколу засідання Ради народних міністрів від 19 квітня 1918 року Міністерство продовольчих справ для виконання зобов’язань перед Центральними державами повинно було закуповувати «залишки» зерна виключно через Державне хлібне бюро, що було його структурним підрозділом і мало свої представництва (контори) по всій території держави. Уповноваженим на закупівлю хліба в інтересах держави територіальні підрозділи (контори) видавали відповідні посвідчення, які в народі називалися «хлібними». Власник такого посвідчення міг здійснювати купівлю хліба в чітко визначеному районі, зазначеному в посвідченні, а потім був зобов’язаний здавати придбаний хліб на станціях (пристанях), визначених у посвідченні. «Хлібне» посвідчення видавалось як додаток до дозволу, що його мав відповідний член Державного хлібного бюро, прізвище якого також зазначалось у посвідченні.

Пропонуємо читачеві проаналізувати посвідчення №5, видане 9 липня 1918 року Волинською конторою Державного хлібного бюро.

(Посвідчення з колекції автора) 

Це посвідчення було додатком до дозволу №6 від 9 липня 2018 року, виданого члену державного хлібного бюро Б.С. Дербаремдікеру, орендатору Полонського млина. Відповідно до цього посвідчення Еля Король мав право купувати хлібні продукти для Державного хлібного бюро в Миропільському районі Новоград-Волинського повіту. Прикріплена фотографія перекриває напис «місто Житомир», що вказує на розміщення Волинської контори Хлібного бюро.

Відповідно до перепису населення 1897 року, у згаданому повіті проживало 348 950 чоловік. З них українці становили 65,5%, євреї — 15,6%, німці — 10,9%, поляки — 5,2%, росіяни — 2,4%. Тому недивно, що певні посади в Державному хлібному бюро тієї місцевості обіймали саме євреї, які становили значну частину населення, порівнянну за кількістю з німцями, поляками чи росіянами. Саме тому на 100-гривневій купюрі часів УНР містяться написи українською, російською, польською та єврейською (ідиш) мовами. Це була перша в світі купюра, на якій був напис єврейською мовою. 

Посвідчення було дуже важливим документом того часу. Про це свідчать його особливості. Воно містить підпис двох посадових осіб — керуючого конторою та секретаря. З метою надійного захисту та унеможливлення підробки посвідчення фотографія його власника Елі Короля не наклеєна, а пришита до посвідчення спеціальними нитками. Зі зворотного боку посвідчення нитки, якими пришито фото, скріплено сургучевою печаткою. Вона містить відбиток державного герба тризуба і написи: «Державне Хлібне Бюро, Волинь, КО». На посвідченні є також аналогічний чорнильний відбиток печатки. Враховуючи наведене і деталі, можна впевнено стверджувати, що такий документ належить до категорії найбільш захищених від підробки документів, які видавалися за часів УНР та Української Держави.

Наприкінці жовтня — у листопаді 2018 року німецько-австрійські війська внаслідок поразки у Першій світовій війні припинили окупацію України.

14 грудня 1918-го в результаті антигетьманського повстання було відновлено УНР, а 22 січня 1919 року відбулось її об’єднання із Західноукраїнською Народною Республікою. Літній наступ Червоної армії 1920 року фактично призвів до захоплення території України більшовиками. За результатами Ризького договору 1921 року між Польщею, РСФРР (яка діяла також за повноваженнями від БСРР) та Українською СРР колишню територію УНР поділили між собою Українська Соціалістична Радянська Республіка та Польща, до якої відійшла більша частина Волині, третина Полісся (Гродненський повіт) і частина території інших повітів Російської імперії. Територію ЗУНР було розділено між Польщею (Східна Галиція), Чехословаччиною (Закарпаття) та Румунією (Західна Буковина).

За умовами цього договору, радянська сторона погодилася повернути Польщі військові трофеї, всі наукові й культурні цінності, що були вивезені з території Царства Польського починаючи з 1 січня 1772 року, і зобов’язалася виплатити їй 30 млн золотих карбованців і передати майна на 18 млн золотих карбованців. Польська Республіка була звільнена від будь-яких зобов’язань перед колишньою Російською імперією.

Такі історичні події світового масштабу відбувалися на території УНР (Української Держави).

А тепер спробуємо проаналізувати прізвища тих осіб, які згадаються у посвідченні, в аспекті тогочасних історичних подій.

Прізвища Король і Дербаремдікер є досить цікавими в історичному аспекті. Євреям Російської імперії прізвища почали давати наприкінці XVIIIсторіччя, за часів правління Катерини ІІ, після приєднання до Російської імперії західних областей Білорусії, України та Прибалтики внаслідок поділу Польщі. Це було зумовлено необхідністю провести перепис населення, оскільки без цього неможливо було здійснювати оподаткування населення та забезпечувати призов на військову службу.

Єврейське ім’я Еля походить як варіант від Елі, що означає «мій Бог», «піднесення». Прізвище Король є похідним від російського слова «король». Певно, що нащадок згаданого прізвища міг перебувати при дворі короля. На території колишнього Польського Королівства проживала велика кількість євреїв, вигнаних з інших країн Європи, у тому числі з Німеччини (1346), Франції (1394), Австрії (1420), Іспанії (1492), Португалії (1497), Угорщини (1349–1526 і 1686–1740). У 1334 році Казимир ІІІ Великий вважався покровителем євреїв у Польщі. Він вивів євреїв з-під юрисдикції німецького права, і вони стали перебувати під юрисдикцією королівського суду. Тож цілком імовірно, що Еля Король був нащадком одного з польських євреїв. Виходячи з того, що чоловік обіймав відповідальну посаду у Державному хлібному бюро, він був на той час освіченою людиною. Про це також свідчить його фотографія, на якій він зображений у білій сорочці з краваткою та у костюмі.

Прізвище Дербаремдікер належить до групи єврейських прізвищ, які вказують на особисті якості, характер чи звички його носія. В перекладі з ідиш воно означає «милосердний». Це прізвище отримали нащадки відомого хасидського рабина — бердичівського рабі Леві Ісаак бен-Меір з Бердичева (1740–1810). Мартин (Мордехай) Бубер (єврейський філософ, релігійний мислитель і письменник, перший президент Академії наук Ізраїлю) описав, як воно було отримано.На запитання царського чиновника про прізвище рабина він почув перші слова молитви на ідиш, звернення до Бога «дер баремдікер». Це і було вписано у документи як прізвище. Таким чином, Б.С. Дербаремдікер, який фігурує у посвідченні 1918 року, є прямим нащадком бердичівського рабі Леві Ісаак бен-Меір з Бердичева. Його нащадки на сьогодні живуть у різних країнах, у тому числі в Україні. Один із відомих нащадків — Марк Львович Дербаремдікер (1920–2007), винахідник, кандидат хімічних наук, автор понад 80 винаходів, «кращий винахідник легкої промисловості СРСР», був одним із засновників Єврейського Соломонова університету.

Отже, хлібне посвідчення є маленькою часткою історії нашої держави.