Люстрація, що плавно переходить у лінчування

Я абсолютно не горіла бажанням вставати рано-вранці в неділю, 6 квітня, і йти на засідання Ради суддів господарських судів. Крім того, на той самий день було призначено і продовження перерваної 19 березня конференції суддів господарських судів України, і все це могло затягнутися до вечора. Вихідний, який раптово став робочим днем, обіцяв бути насиченим, але буденним. Щодо останнього, як з'ясувалося пізніше, я помилялася.

Біля входу до ВГСУ щільним ланцюгом стояли бійці самооборони Майдану. У провулку — наряд міліції. У вестибюлі суду — озброєна охорона. Паспорт у мене перевірили двічі. Такі підвищені заходи безпеки викликали легку тривогу, але жодних явних ознак назрівання «чогось там» не спостерігалося. У залі засідань — декілька суддів і знайомі журналісти з юридичних ЗМІ. Атмосфера звичайна — спокійна, навіть нуднувата.

Першим питанням засідання стало затвердження декількох додаткових пунктів до порядку денного конференції. Я для себе відзначила, що на конференції слід буде уважно послухати розроблену госпсудами «Концепцію справді незалежної судової влади та підвищення довіри до суддів». Цей свіжий пункт порядку денного конференції, прямо пов'язаний із самоочищенням системи, і з «моєю» рідною темою люстрації, був мені близький і цікавий, як і новий пункт про подальшу долю суддів Криму і Севастополя. Після недавніх подій навіть згадка про Крим викликає ком у горлі і на очі навертаються сльози. Не стільки від почуття втрати — моря, Херсонеса, реліктових дерев і інших красот, скільки від болю за українських громадян, які раптово стали небажаними іноземцями на рідній землі.

Рада суддів проголосувала за нові пункти порядку денного конференції та взялася до розгляду наступного питання — про звернення судді Господарського суду Києва Алли Пригунової.

Акт перший

Ось тут і почалося те, заради чого варто було прокинутися рано-вранці в неділю. До зали засідань увійшла молода брюнетка в супроводі трьох осіб — худорлявої дівчини в яскраво-рожевому довгому жакеті і двох чоловіків. Молода брюнетка, як ви, напевно, вже здогадалися, і є суддя Алла Пригунова, а в її супроводі — судді Господарського суду м. Києва.

Головуючий Артур Ємельянов, пояснивши, що звернення судді Пригунової стосується його особисто, попросив свого заступника Юрія Власова вести засідання далі. Суддя Власов пояснив присутнім, що Алла Борисівна 12 лютого ц.р. подала скаргу до ВРЮ, до Ради суддів України, а також на ім'я президента України щодо неправомірних дій заступника голови ВГСУ, голови Ради суддів господарських судів А. Ємельянова при проведення наради в Господарському суді м. Києва 7 лютого 2014 року.

У своїй скарзі суддя Пригунова звинувачує Ємельянова в тому, що він погрожував суддівській незалежності і чинив «шалений тиск» (цитата).

Вказану скаргу Рада суддів України, як це зазвичай і відбувається в держструктурах, спустила в нижчу інстанцію — Раду суддів господарських судів України, аніскільки не хвилюючись, що очолює цю структуру той, на кого, власне, і подано скаргу.

В Раді суддів госпсудів було створено робочу групу, яка вивчивши це питання, вирішила скаргу не розглядати, а повернути для розгляду по суті до Ради суддів України, оскільки це все-таки його компетенція. Тим паче, що сама автор звернення цього й добивалася.

Як з'ясувалося, на засіданні цієї робочої групи при розгляді вказаного питання була присутня і сама А. Пригунова, проте тоді вона відмовилася давати будь-які пояснення. Конкретних фактів чинення тиску або посягання на свою судову незалежність не навела Алла Борисівна і на цьому засіданні. Зате дуже виразно, практично з інтонаціями Юлії Володимирівни, прочитала з папірця заздалегідь заготовану промову, в якій (цитата) «повідомила про дійсний стан справ у судовій системі України». Гнівна промова рясніла журналістськими штампами і узагальненнями: «Сьогодні довіру суспільства до судів остаточно втрачено, бо судді ухвалювали величезну кількість резонансних рішень. Самі судді неодноразово пояснювали це тиском на них з боку керівників судів». Себе Алла Борисівна назвала «яскравим прикладом того, що відбувається з тими сумлінними суддями, які відмовляються ухвалювати неправосудні рішення під тиском керівництва суду».

Що саме відбувається з такими суддями (і зокрема з самою Аллою Борисівною) так і не стало зрозуміло. Як не прояснилося і те, яким чином відбувався вищезазначений тиск. Зате присутні змогли зайвий раз насолодитися такими чудовими словосполученнями, як «донецьке правосуддя», «апофеоз юридичного абсурду», «зоряний шлях до вимріяної посади», «кишеньковий суддя Олександра Януковича» і т. д.

На думку Алли Борисівни, «тисячі порядних людей завдяки Артуру Ємельянову втратили свій бізнес і роботу і пішли відстоювати справедливість на Майдані». Тому вона запропонувала Ємельянову «добровільно піти у відставку, а не ганебно чекати на люстрацію».

Також А. Пригунова повідомила, що після публікації її статті на сайті «Главком» їй погрожували, а тому просить у разі вбивства її або членів її сім'ї, самогубства, нещасного випадку і т. д. вважати винним саме А. Ємельянова. Свою промову суддя попросила вважати офіційним зверненням до Генпрокуратури, СБУ та МВС.

«Ви, Артуре Станіславовичу, замість того, щоб погрожувати чесним суддям, зобов'язані були б упасти перед ними на коліна», — з почуттям, уже не з папірця, а від душі заявила Алла Борисівна. Після чого згадала Майдан і Небесну сотню, а наприкінці промови суддя вигукнула традиційне «Слава Україні!».

Ємельянов вирішив не відповідати на пафосний спіч молодої судді, зауваживши лише, що йому є що сказати з цього приводу, але з огляду на те, що в цьому засіданні було вирішено не розглядати питання по суті, він утримається від дискусії. На запитання журналістів, які оточили його після засідання, він сказав: «Я сподіваюся, що мене запросять на засідання Ради суддів України і дадуть можливість виступити зі своїми доводами і поясненнями, коли буде розгляд цього питання по суті. А зараз я не бачив сенсу щось говорити. Це був дуже емоційний виступ, а що можна відповісти на емоції? На щастя, у вказаний день, коли я нібито на когось тиснув, самі ж судді вели аудіозапис наради. Є цей запис, є розшифровка. Якщо Алла Борисівна стверджує, що я на неї тиснув, хай покаже в цій розшифровці мої слова, що свідчать про це. Таких слів там немає і бути не може».

Акт другий

А ось як насправді відбувається тиск на суддів, присутні журналісти побачили в другій частині цього трагіфарсу — на конференції. На 12 годину біля суду стало спекотно — навколо зібрався натовп обуреної громадськості, що вимагала люстрації. О 13.00 стало спекотно і в самому актовому залі ВГСУ, де з'явилися представники цієї самої громадськості на чолі з представником «Правого сектора». Вирішено було пустити також журналістів, які раніше не були акредитовані на захід.

На конференцію пройшли також А. Пригунова і судді з її супроводу. Першим виступив молодий суддя Господарського суду м. Києва Ковтун, який запропонував конференцію не відкривати, а перенести, з огляду на те, що порядок денний не було видано за 15 днів, як того вимагає закон. А концепція, яку зібралися приймати на конференції, хоч і дуже актуальна, але вимагає ретельного вивчення та аналізу. Та й про саме проведення конференції делегати дізналися пізно, що є порушенням процедури. Він також згадав Майдан і Небесну сотню, зірвавши рідкі оплески. Його «повністю і цілком» підтримав колега з Господарського суду Київської області Павло Горбасенко, який висловив упевненість, що це і є думка більшості суддів, а також суддя з Дніпропетровська Олег Васильєв.

Раптом на ноги підхопився великий, дуже коротко стрижений чоловік з гламурною щетиною в червоно-чорній хустині на шиї. «Мене звуть Борислав Береза, я керівник інформаційної служби «Правого сектора». Якщо шановні судді не заперечують, я візьму слово». Судді заперечували, але це вже не мало значення. Пан Береза повідав присутнім, що до «Правого сектора» весь час звертаються прості громадяни, чиї права зневажено, а ось недавно до них «масово стали звертатися за допомогою судді». «Вони нас попросили, щоб ми допомогли їм ухвалити рішення, яке вони самі вважають неправильним, а їх змушують, змушують 25 років», — дуже артистично, співучо, роблячи потрібні наголоси в потрібних місцях, вимовив представник «Правого сектора». Цю фразу не потрібно аналізувати на предмет логіки, головне, що звучала вона, як пісня. Відчувається, що товариш набив руку в сценічній мові (все-таки якийсь час трудився на телебаченні). І далі пан Береза продовжував демонструвати пріоритет форми над змістом. Схоже, він не зовсім розумів, в якому саме суді перебуває, але своє завдання знав чітко — домогтися скасування конференції. Спочатку волав до громадянської самосвідомості присутніх. Тут знову було згадано Небесну сотню, а суддям було запропоновано протягнути руку громадянському суспільству. Потім оратор брав зал «на слабо». До речі, розмовляв виключно російською.

Градус пафосу збив молодий суддя з Донецька (а ось він, як не дивно, розмовляв українською), який заявив, що зауваги про процедурні порушення не зовсім коректні, тому що нинішня конференція не є новою, вона — продовження старої, відкритої ще 19 березня. Порядок денний було прийнято до відкриття «першої частини» конференції, тоді як зараз з'явилися нові, животрепетні питання, які потребують негайного вирішення. Тому до порядку денного було внесено і їх. «Давайте хоча б вирішимо питання по кримських суддях, адже йдеться про їхню особисту безпеку. Невже одного цього не достатньо, щоб відкинути формалізм і поставитися до питання професійно і не поверхово? А щодо концепції оновлення судової системи, то хотів би нагадати, що минулого разу ми оголосили перерву саме через те, що в нас ця концепція не була розроблена. Делегати висловили своє небажання голосувати за абстрактні пропозиції. Зараз ця пропозиція не є абстрактною. Концепція буде озвучена, ми зможемо її обговорити. Ми й самі хочемо оновлення системи. Саме так ми зможемо піти назустріч побажанням суспільства».

Головуючий спробував поставити на голосування питання про продовження конференції. «Ну що, панове судді, пшонківщину розводимо? Я хочу побачити щось інше!» — суворим голосом, переходячи на крик, промовив революціонер Борислав. І ось тут почалося...

Не буду детально переказувати все, що відбувалося протягом наступної години, але на цей спектакль варто було би продавати квитки. У залі ледь не почалася бійка, оператори вже підхопили свої триноги, щоб зі зручнішої відстані зняти те, що відбувається.

Але, на щастя, мордобою вдалося уникнути: підвівся дуже інтеліґентний суддя Валерій Картере, який зумів доброзичливо і мудро погасити вируючі пристрасті. Він попросив присутніх бути конструктивними: «Дуже легко або обсвистати якесь зібрання, або провести його під загальний «одобрямс». Давайте не впадати в крайнощі. Якщо стільки людей у свій вихідний все-таки зібралися, дісталися з інших міст, давайте вирішимо наболілі питання, які просто не можна відкладати. Ми зараз не повинні вирішувати кадрові питання. У нас є основна проблема — недовіра суспільства. Давайте її обговоримо, давайте подумаємо, як відновити цю довіру, що для цього потрібно зробити. Це потрібно і нам, і суспільству».

Бажання помахати кулаками, мабуть, пішло. Проте бажання негайно люструвати всіх і вся у громадських активістів та декількох суддів-правдорубів все-таки лишилося. На трибуну зразу повернувся невгамовний Береза і зайняв місце поруч з суддею Картере, який ще виступав. Гість почав висувати вимоги від імені обуреної громадськості — перенести конференцію, щоб на ній не вирішувалися кадрові питання.

«Але ми й не збираємося їх вирішувати», — пояснював В. Картере. Але його голос потонув у гулі, усі говорили одночасно кожен про своє, ніхто нікого не слухав і не чув. Театр абсурду Семюела Беккета. Актори, глядачі та клакери. У загальній какофонії голосів дзвенів високий жіночий голос: «Учіться слухати правду. Ваше право на правду вже було. Ми його вже чули! А тепер послухайте нашу правду!».

Знову зайняв трибуну Ковтун, який відкрив присутнім конспірологічний зміст того, що відбувається: судді, які обіймають адміністративні посади, прагнуть зберегти статус-кво. Тому хочуть будь-якою ціною провести конференцію, щоб у понеділок відбувся з'їзд суддів, на якому обиратимуть суддів Конституційного суду, лояльних до ставлеників колишньої влади. «Вони і далі будуть руйнувати країну і поширювати сепаратизм не тільки в судовій системі, а й у всій країні. Панове судді, згадайте присягу, яку ви давали на вірність народу України, не висувайте делегатів на цей з'їзд, не закривайте сьогодні цю конференцію!».

Головуючий зауважив, що питання висунення делегатів на з'їзд взагалі не стоїть на порядку денному, їх обирали минулого разу. Тому така відозва недоречна.

Тут знову слово взяв самопроголошений модератор заходу пан Береза: «Чому, коли ми говоримо «український суддя», ми маємо на увазі лицеміра? Можливо, пора поміняти? Навіщо ви підміняєте поняття? Я вам ось що скажу: я не знаю, хто дає вам команди, я не знаю, чому це відбувається. Я вважаю, що суддя — це законник, це мудра людина, яка може вершити суд. А який суд можете ви вершити, якщо ви людей примушуєте до ухвалення рішень, якщо ви ігноруєте громадянське суспільство? Чи ви забули ті суди, які закривали людей на 15 років за те, що вони виходили на мітинг? Чи ви забули суди, які закривали людей незаконно і виправдовували стрілянину по живих людях?» (нагадаємо, що дійство відбувалося в господарському суді. — Ред.) І тут він поставив запитання, яке доречно було б поставити йому самому: «Чому певні люди задають певний тон?»

Знову почався гармидер. На трибуну вибігла київська суддя Ганна Бондаренко (худенька дівчина в рожевому жакеті, очевидно, приятелька Алли Пригунової) і погрожувала головуючому пальчиком. Її претензії зводилися до того, що делегатом на з'їзд (щойно названий суддею Ковтуном нелегітимним) був затверджений не Ковтун (!), якого висунула наймолодша і найпрогресивніша частина суддівства, а хтось інший, явно рекомендований «зверху». Анна Бондаренко стверджувала, що делегатами з'їзду стали не рядові судді, а адміністратори або «довірені особи» начальства. У відповідь на слова про те, що з усіх делегатів кількість суддів, які обіймають керівні посади, — меншість, той самий Ковтун назвав нинішню конференцію таємною і партизанською.

На якийсь час трибуну осідлав і колишній тепер уже суддя, який також затаврував судову систему, яка його позбулася. Суддя ВГСУ, член ВРЮ Олександр Удовиченко, який виступив після нього, прозоро натякнув, що попереднього оратора звільнили аж ніяк не за його принциповість. На що колишній суддя став грати мускулами і кричати: «Зараз ми звідси вийдемо і я тобі покажу, за що мене звільнили!»

Удовиченко зауважив, що такими випадами його не залякати, бо він воював в Афганістані. «І це робить вас порядною людиною? Навіщо ви нам взагалі це розповідаєте?» — вигукнув з місця один із громадських активістів. «Я вам розповідаю про себе, а от хто ви? Давайте познайомимося», — запропонував член ВРЮ. «Я відомий блогер. І це я зібрав тут народ», — гордо заявив повний літній чоловік у круглих окулярах. Своє прізвище, щоправда, не назвав. Але я впізнала його. Цей бізнесмен свого часу став заручником некрасивих дій банку. Цікаво, що господарський суд, наскільки пам'ятаю, захистив його інтереси в цьому конфлікті...

Пропозицію про оголошення перерви у проведенні конференції судді не підтримали, проголосувавши проти, і вона продовжила свою роботу. Це не влаштувало гостей. Далі від них пішов спіч на тему залежності, рабства і відповідальності за своє рішення. Потім вони гордо залишили зал. «Спочатку вони нас люструють, потім лінчують», — сумно констатував головуючий.

Судді-які-проти на якийсь час затрималися. Але щойно розмова зайшла про те, яким чином потрібно допомогти колегам з Криму, які потрапили в біду, шукачі правди демонстративно залишили приміщення.

Весь цей час мене не залишало відчуття, що в зал увірвався Швондер зі своїм будкомом. Все, що відбулося в ВГСУ в неділю, можна було б назвати трагіфарсом у двох діях. Якби не події понеділка, що додали п'єсі короткий, але яскравий третій акт.

Акт третій

Третій акт п'єси (скасування з'їзду) проходив уже в понеділок і не на моїх очах. Частину цього дійства я бачила по телевізору. Щось прочитала в новинах, щось дізналася від колеги, присутньої на святі всепереможного хамства. Дозволю собі процитувати новину, що з'явилася в понеділок на сайті РБК-Україна: «Активісти руху "Правий сектор" застосували силу до делегатів З'їзду суддів України, коли виводили їх із будівлі Верховного суду України. Активісти вибудували живий коридор, через який виводили делегатів. До деяких делегатів, зокрема, голови Вищої ради юстиції, екс-міністра юстиції Олександра Лавриновича, члена Вищої ради юстиції Володимира Колесніченка, голови Ради суддів господарських судів Артура Ємельянова, в.о. голови Вищого адміністративного суду Михайла Цуркана, голови Ради суддів місцевих судів Павла Гвоздика активно застосовували силу. Активісти штовхали делегатів, смикали за одяг, давали щиґлі по лобах, плювали в них і деяких копали ногами. У Лавриновича, зокрема, врешті-решт від щиґлів сильно почервонів лоб».

Думки з приводу

У протистоянні хама та інтеліґента я завжди на боці інтеліґента. Можливо, це й неправильно з чиєїсь точки зору. Але це так. Ненавиджу хамство, від кого б воно не виходило. Не сприймаю насильства і агресивності. Агресор мені фізично огидний, навіть якщо він тричі правий у своєму гніві.

А ще я не припускаю огульних звинувачень, клеймування всіх і вся. Не можна звинувачувати систему, вона нежива. Система — це люди, окремі особи, і їх теж неможливо звинувачувати гуртом. Молоді юристи (а тим більше судді) в переважній своїй більшості люди досить прагматичні, і я дозволю собі засумніватися в тому, що суддями-бунтарями керував революційний романтизм і простодушне донкіхотство. Припускаю, що на тлі кардинальних змін у суспільстві, хтось із молодих і перспективних вже придивився до крісел вище. Тепер головне — скинути мастодонтів судової влади. А тут усі засоби добрі: від обвинувачення окремих особистостей до паплюження всієї системи. Але в мене виникають закономірні запитання: якщо система така наскрізь прогнила, хто змушував вас у ній працювати? Як жилося весь цей час, чи не тиснула мантія, надіта при режимі Януковича? Чи не самотньо було серед вовків? Або все набагато простіше: зараз випав вдалий шанс відокремитися від загальної маси лиходіїв — корупціонерів, як-то кажуть, на очах здивованої публіки. Гляди, всіх люструють, а я, хороший такий, залишуся. Хоча я не виключаю і того, що хтось із суддів-правдолюбів чинить абсолютно щиро. Адже хочеться вірити в добро і справедливість...

Люстрація необхідна. Особливо в правоохоронній системі, в судах. Але, якщо ми весь час, немов мантру, повторюємо, що збираємося будувати правову державу, чому ж ми весь час чинимо всупереч Закону? Люстрація — це юридична процедура, а не стусани і плювки в обличчя. Ніхто нікому не давав права чинити подібний самосуд. Якби під Верховним судом невинно засуджений накинувся б на свого кривдника-суддю, це було б усім зрозуміло і багатьма виправдано. Але парадокс ситуації полягає в тому, що люди, які знущалися над своїми співгромадянами-суддями, в більшості своїй бачили їх уперше в житті. Дуже показово в цьому зв'язку виглядає той факт, що «лінчувателі» в пориві гніву накинулися і на віце-спікера ВР Руслана Кошулинського, який діставв в результаті «не своє». Ну просто не впізнали, подумали, що суддя...

Сьогодні будь-яка така антизаконна дія розхитує Україну. А героїв Майдану потрібно пам'ятати і шанувати, а не згадувати їх марно, маніпулюючи чиєюсь думкою. Від цього священне стає буденним, сакральне — стертим до дірок. Сьогодні безпечно гордо брязкати зброєю перед мирними співгромадянами в Києві. На відміну від Сходу, де сепаратисти і російські диверсанти.

Протягом минулого тижня я згадувала «Собаче серце» не одного разу, і не тільки під час відвідування судів «дітьми Швондера». Позбувшись нарешті великого зла, натомість ми отримали тисячі маленьких нахабних голодних хамів. Невже швондери і шарикови — неминучий продукт будь-яких революцій?