Вороги зовнішні і внутрішні

«Дімка Боровик, якого ми поховали, найсвітліша була людина. Сказати, що «золота», — мало. Скільки в ньому було віри, що ми робимо праве діло. Ми з ним півтора місяці сиділи під цим мостом, маючи кожен одні труси й одну майку. І коли ми прийшли в цей грьобаний штаб у Дмитрівці, а там сидять ці жирні свині, і ми бачимо, що вони всі одягнені в нову британську форму і купа всього на складі. Я коли там набрав майок і трусів на взвод, мені завскладу каже: «Поклади назад, тому що я це купував за свої гроші». Як на це реагувати? Вони там сидять у комфортних умовах, вживають спиртні напої, розпродають награбоване й отримують «учасників АТО». Два писарі отримали нагороди — за які заслуги, я зрозуміти не можу...» Це уривок з розповіді Артура Автюховича, бійця 12-го (київського) батальйону територіальної оборони. Через волонтерів хлопець вийшов на журналістів, не в змозі далі миритися зі станом справ на командирському містку батальйону. Останньою краплею стала втрата близького товариша, якого відправили на виконання завдання без каски у той час, як склад був забитий не тільки ними, але й бронежилетами. Старші офіцери тікали з поля бою, прихопивши кількох бійців для особистої охорони, мовляв, «я теж жити хочу»...

Ця історія не виняток. Незважаючи на війну, що змінила багатьох із нас, армія залишилася колишньою. Підтвердження тому — бійці, що потрапили в оточення під Іловайськом. Численні звернення командирів батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон» та «Миротворець», що потрапили в котел, до керівників АТО про допомогу, про створення коридору для тяжкопоранених, не дали результату. Коли слухаєш браві промови генералів, спікера РНБО, перед цим прочитавши пост у FB Ірини, сестри Володимира Парасюка (сотник Майдану і командир четвертої роти батальйону «Дніпро-1». — Ред.) «Володя живий і це найголовніше. Вони тримаються і до останнього сподіваються, що їх не кинуть. Люди, благаю вас, потрібно діяти!», складається враження, що всі ми, українці, потрапили в такий котел. Нам доводиться воювати на кількох фронтах. І невідомо, хто підступніший: зовнішній агресор чи ворог внутрішній — армія саботажників, зрадників у Міноборони, Генштабі та СБУ.

Ситуація з хлопцями, які потрапили в оточення під Іловайськом, стала тією межею, за якою немає повернення. Вони — наш фронт, ми — їхній тил. Вони — наша головна зброя в цій війні. Це не просто бійці добровольчих батальйонів. Ці люди зможуть після війни закласти фундамент нової України. Кинути їх — означає перестати боротися. У соцмережах розлетівся заклик про пікетування Генштабу. «Прошу і вимагаю від вас, щоб ми показали себе цивілізованими, але твердими українцями, а не брутальними москалями. Обійдемося без биття скла, розвішування генералів на люстрах і тому подібних витівок. Неможна, щоб нас представили купкою маргіналів... Спеціально пришлю вам на допомогу чоловік десять видужуючих для підтримки порядку, в тому числі ременем по дупі провокаторам. Разом — у нас все вийде», — написав напередодні пікету на своїй сторінці в FB Семен Семенченко, командир батальйону «Донбас», що перебуває після поранення в госпіталі.

На Повітрофлотський проспект, 6 (за цією адресою розташована будівля Міноборони) першими прийшли матері та родичі бійців, які потрапили в оточення. До них ішли й ішли люди — всі, хто не міг залишитися осторонь. Прибули і провокатори в балаклавах, перші спроби яких перетворити пікет на розлючену юрбу було вміло припинено. С. Семенченко висунув вимоги до Міноборони, які транслювали перед присутніми і були передані в Генштаб: «Я хочу, щоб була надана допомога солдатам в Іловайську: у них не безрозмірний боєкомплект і продовольство. Всі розмови про те, що це неможливо, — брехня. Друге: потрібно вжити заходів для організації нормальної взаємодії різних родів військ — авіації, танків, артилерії, піхоти, ЗСУ і т. д. Ця взаємодія — нижча за всіляку критику. Якщо не можете — йдіть на х...р, ставте полковників! Це життя наших бійців, солдат, а зараз — це доля всієї України. Третє: негайно видати важке озброєння в потрібній кількості добровольчим батальйонам, які готові воювати. Час біт закінчився в березні, час автоматів — у липні, зараз час танків, протитанкових комплексів, ПЗРК... Нехай воюють ті, хто готовий вмирати за Батьківщину. Люди старші 30–40 років, які готові зробити цей вибір. Залиште пацанів, залиште не готових людей. Подивіться, скоро по всій Україні проходитимуть бунти солдатських матерів! Україну є кому захищати. Так, добровольці — складні люди, їм не просто повісити локшину на вуха й кинути вмирати, з ними потрібно працювати. Для цього потрібні нові сили в Генштаб і Міноборони. Ми ведемо війну. Якщо хочемо перемогти, потрібно це усвідомити. Як казав Сталін, у винуватців катастроф на фронті, оточення наших бійців є ім'я, прізвище та по-батькові. Давно пора розділити посаду начальника Генштабу та керівника АТО. Я сподіваюся, що всенародно визнаний президент почує голос народу в цій ситуації й ухвалить правильне рішення. Сподіваюся, що мої побратими будуть врятовані. Сподіваюся, що ми виграємо цю війну».

З військовим керівництвом Генштабу вдалося зустрітися родичам заблокованих добровольців. Їх запевнили, що підмога під Іловайськ вже йде, і попросили не телефонувати на передову бійцям кілька днів, адже радіосигнал можуть засікти. Крім того, зі слів учасників ініціативної групи (оперативно створеної з чоловіків, що мають військовий досвід), які побували на переговорах в Генштабі, було розроблено план із виведення з Іловайська бійців сил АТО, що потрапили в оточення. Ініціативна група наголосила, що відповідальним за виконання цього плану є особисто начальник Генерального штабу Міноборони Віктор Муженко. У разі провалу операції активісти домагатимуться притягнення його до кримінальної відповідальності.

На жаль, наступного дня, при спробі самостійного виходу з оточення, не дочекавшись допомоги, колона українських військових (всі батальйони і посилення ЗСУ) потрапила в засідку. С. Семенченко на своїй сторінці в FB повідомив: «Зараз зайняли кругову оборону і ведуть бій. Потрібна термінова допомога. ...Я на цьому чортовому ліжку нічого зробити не можу, тільки обривати телефони й молитися, щоб кращі сини України вижили в цій кривавій каруселі...» Командир добровольчого батальйону «Донбас» зазначив, що місцезнаходження колони відоме в Генштабі та можливості для надання допомоги є.

На жаль, ситуація з бійцями під Іловайськом, пряме військове вторгнення військ РФ, що підігріваються почастілими вкидами «всепропало» в інформаційний простір, сіють паніку. У багатьох наших співвітчизників раптом відкрилися очі, і вони нарешті усвідомили, що в країні — не АТО на окремо взятій території, а війна. Хоча, як писав хтось у соцмережах: «А до цього ми з марсіанами воювали?» Путін просто витягнув свій останній козирний туз, адже проекти ДНР і ЛНР видохлися. Насправді мета Путіна — не окупація, а створення хаосу в Україні на багато років. Не можна забувати, що один з основних складових гібридної війни — війна інформаційна. У бій ідуть вже не тільки тролі, а й професійні провокатори. Це можна встановити за трьома схожими параметрами: всі вони мають нові й практично чисті профілі, але місцем проживання зазначають українські міста. Їхні повні імена — це примітивні похідні, як наприклад Іван Сергєєв чи Сергій Іванов. Вони роблять синхронні вкиди з якоїсь теми, незалежно від змісту посту, під яким коментують. Мета — розхитати й дестабілізувати ситуацію, посіяти паніку. З такими провокаторами краще не вступати в полеміку, адже таким чином ви допомагаєте йому виконувати поставлену задачу.

До речі, за інформацією джерела, вартого довіри, тільки з 22 по 25 серпня в FB було зареєстровано 820 нових профілів. Усі профілі були зареєстровані з 10 різних IP-адрес. Усі айпішники прив'язані до такого собі ТОВ «Агентство інтернет-досліджень», яке розташоване в Ольгіно (один із районів Санкт-Петербурга). А от у профілі вказується, що їхні власники нібито жителі Києва, Львова та Харкова. Профілі порожні — ні фотографій, ні друзів. Адміністрація FB поки що не блокує їх, але віднесла до списку підвищеної уваги й моніторингу. Передбачається, що готується якийсь масований інформаційний вкид.

Так, у нас є закономірні запитання до керівництва держави, Міноборони та Генштабу. Бракує політичної волі тим, у кого вона має бути за визначенням. Але регулярно волаючи, що нас злили, ми граємо, радше, на руку ворогові. Так, у нас війна. Необхідно це усвідомити і прийняти. Слід розуміти, що в стані страху, паніки наша свідомість «вимикається», нашою поведінкою керують інстинкти, і ми не можемо ухвалювати адекватні логічно вивірені рішення. Наляканими людьми легше управляти. 

Як протистояти кремлівській політиці насадження керованого хаосу? Головний принцип: «Усе те, що вигідно Кремлю, — погано для України». Валерій Пекар, громадський діяч, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи, радить:

«1. Єднання країни. Ніяких спроб розділити народ за якимсь принципом. Ніяких узагальнень вчинків окремих людей на все їхнє місто або регіон. Присікати будь-які розмови типу «а давайте їх відділимо, все одно вони не наші». Там багато і наших, і не наших. Наших більше. Людьми не розкидаються.

2. Ніякої ненависті або помсти щодо великих груп наших співвітчизників: ненависть породжує ненависть, помста породжує помсту. Злочини та помилки вчиняють окремі люди, а не народи і не міста. Кожне місто населене різними людьми: патріотами, злочинцями, волонтерами, сепаратистами, непевними, нетямущими, інфантильними і так далі.

3. Максимальна підтримка — армії та добровольчим батальйонам. Вони захищають вас і ваших близьких від повзучого хаосу, а отже, ми всі повинні їх морально і матеріально підтримати. Захисників не вибирають, захисникам дякують. Героїв оспівують. Сім'ям героїв допомагають, хто чим може.

4. Ніякої паніки та істерики. Паніка та істерика — це саме те, що бажає отримати Кремль, бо з цього починається хаос. Тричі подумайте, перш ніж поширювати текст типу «все пропало, нас зливають». Свого часу в Автомайдані було просте правило: «Не бачив сам — мовчи. Вважаєш небезпечним — піди і перевір сам». Інформаційне середовище навколо нас сповнене фейків.

5. Максимальне видавлювання з влади корупціонерів і сепаратистів. Держава не здатна самоочиститися, тому їй доведеться допомогти. Нам не потрібен великий Майдан, але нам знадобляться сотні маленьких майданів по всій Україні. Ми повинні бути готові влаштовувати нестерпні умови існування кожному злодію та сепаратистові, кожному ворожому агентові та шпигунові.

5.1. Звертаюся до жителів звільнених міст: вас захистили від окупантів, але тільки ви самі захистите себе від повернення тих, хто правив вами багато років і влаштував вам цей жах. Вони повертаються, щоб продовжити. Тепер ваш хід — ви вже бачили, чим це загрожує. Контролюйте призначення у владу, адже кожен сепаратист, що пролізе туди, — це смерті ваших родичів і друзів. Контролюйте дії влади, адже кожна крадіжка бюджетних грошей — це смерті в холодних квартирах узимку.

6. Ніяких проявів сепаратизму в українських містах. Будь-який російський прапор повинен бути негайно знятий, а людина, що його повісила, повинна негайно кілька разів сильно посковзнутися на банановій шкірці. Толерантність суспільства до безчинств породжує відчуття вседозволеності. За першим російським прапором негайно з'являються інші, а далі ви знаєте. Російські прапори в українських містах і українські прапори у російських — це не одне і те ж. За російськими прапорами в українські міста приходить війна.

7. Готуємося до партизанської війни й окупації — саме для того, щоб цього ніколи не сталося. Це справить враження на нас самих (додасть впевненості, зменшить паніку). Це справить враження на нашу армію і добровольчі батальйони: набагато легше воювати, знаючи, що за спиною в тебе партизанський тил. Це справить враження на ворога: небезпечно вторгатися в партизанський край. Це справить враження на союзників.

Тому починаємо зараз. Проходимо військову підготовку, медичну підготовку. Створюємо мережі друзів. Хто що вміє, той те і робить. Не чекаючи команд. Як на Майдані. Не засвічуємо лідерів, не засвічуємо бази. Але всі повинні знати, що вони є, і їх багато. Не засвічуємося самі. Підпілля не видно, але воно на кожному кроці.

8. Усвідомлюємо, що проти нашої країни ведеться терористична війна. Вибухи можуть бути в будь-якому місті, яке раніше вважало себе захищеним. Ми повинні стати пильними. Ми повинні навчитися виявляти шпигунів і диверсантів. Це не параноя, це війна. «Громадянські варти» мають бути відроджені. Створюємо курси антитерористичної безпеки та першої медичної допомоги. Звикаємо до рамок та огляду сумок. Намагаємося навчитися не панікувати і мислити тверезо в надзвичайних ситуаціях.

Ми станемо згуртованим, відмінно підготованим і оснащеним народом, який небезпечно чіпати. І такий народ ніхто не чіпатиме, собі дорожче. Класичний європейський приклад — Швейцарія. Ну, або Запорізька Січ».

P.S. До речі, ви бачили волонтерів, що панікують? Напевно, ні. Вселенська втома — так. Але не страх. Час для них безцінний, часто — це чиєсь життя. Після вирішення одних завдань з оснащення армії, допомоги пораненим, переселенцям, виникають інші, які потрібно так само оперативно вирішувати. Щоб перемогти — не завдяки, а всупереч.