Бій під Крутами: спогади та збережені портрети лицарів студентського куреня (ФОТО)

У 1917 році постала Українська Центральна Рада та створена нею Українська Народна Республіка. В той час владу у Росії захопили більшовики, які прагнули встановити контроль і над Україною. 7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну, а в середині січня почали просуватися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада четвертим універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Ще за кілька днів — 29 січня — українська армія під станцією Крути зустрілася з більшовицькими військами, які йшли з Росії. Проти 420 українських юнкерів, студентів та гімназистів виступало понад 4 тис. більшовиків. Пізно ввечері більшості українських військових вдалося відступити до своїх ешелонів, вирушити в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота — 27 студентів та гімназистів, які охороняли станцію, — опинилися в полоні, оскільки заблукавши у темряві, вони помилково повернулися до станції Крути, яку на той час вже контролювали більшовики. Трохи згодом до росіян потрапили ще двоє українських солдат. Усіх полонених юнаків більшовики закатували. Згодом їх поховали на Аскольдовій могилі у Києві.

Учасники бою під Крутами залишили спогади подій січня 1918 року, у яких описано, як вони відступали до своїх ешелонів, відстрілювалися, переносили вбитих і поранених. Окрім тих, хто потрапив у радянський полон, на полі бою загинуло ще 10−12 юнаків.

Спогади учасників бою під Крутами

Український народний університет заклав курінь «Студентів Січових Стрільців». В цей курінь багато записалося учнів з другої української гімназії імені Кирила і Мефодія (так, наприклад, з 8-й і 7-й клас майже всі учні), слухачі Володимирського університету, учні гідротехнічної школи. Так створилася перша сотня студентського куреню… У неділю 14 січня отримали від командного составу першої військової школи, з котрою ми йшли в контакті, наказ виступати в похід. Метушня почалася страшенна. Бунчужний кинувся видавати старі шинелі, штани, а у кого були погані черевики, то жовті черевики, не давши до них обмоток. Так одягнуті, та окрім того озброєні старими, нечищеними «трьох-лінійками», ми вирушили в похід тільки на наступний день… Настав день, котрий вартував дуже багатьом жовнірам надто дорого… Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік, та кавалерії чоловік з 60. Зранку послали кавалерію на розвідку, чоловік 50, а самі спокійненько гуляли собі по станції, по перону. Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 14.00 дня вернулося двоє і сказали, що більшовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові «пропав обід, та ще й з м’ясом»…

Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило! З штабних залишилося щось двоє офіцерів-артилеристів та наш сотник… До штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив. Сотник куреня «Студентів-Січовиків» увесь час був на лівому фланзі і надавав енергії своїм хлопцям. На правому фланзі стояли юнкери і кілька кулеметів. Годині о 17.00 на Пліски виїхала платформа і почала стріляти в більшовицьке розташування (як потім оповідали, наш артилерійський вогонь наробив багато клопоту більшовикам). Пригадую і досі, як увесь час героїчно вів себе артилерійський офіцер у блакитно-жовтому військовому картузі. Стріляв він надзвичайно мітко і швидко. Гомін його гармати не стихав ні на хвилину. З 18.00 на лівому фланзі почали цокати рушниці все частіше і частіше… Артилерія увесь час гупала скажено… Згодом добрели до вагонів, коли бачимо, що лівий фланг тільки почав відступати! «Пропали», — подумав я, бачачи, що вони прямують на станцію, котру вже зайняли більшовики, розбивши наш правий фланг… Січовики, котрі пішли в обхід станції з самого краю лівого флангу, донесли, що ті, що пішли прямо на станцію, попалися вже в полон. Нарешті зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи інакше живими і ми почали відступати, стріляючи з вікон гвинтівками (бо як не треба, то патрони вже найшлися). Так кінчилась наша бійка під Крутами, без патронів у наших людей, котрі клали своє життя за Україну, за волю, — зі спогадів С-ко Б, оприлюднених у Військово-науковому віснику Генерального Штабу у 1918 році.

У ніч на 12 січня наші частини залишили Бахмач і, ставлячи невеликий опір, почали відходити в напрямку Плиски — Крути. Після бою 13 січня в Плисках частини наші, відстрілюючись, посувалися в напрямку Крут і зайняли позицію в окопах, де були сконцентровані всі наші сили. Студентський курінь зайняв становище на краю лівого крила. На правому були діти — учні літ по 16−17. Ледве тримали рушниці. Стомлені, виснажені, бліді обличчя… Хоч, правду сказати, були тоді стомлені і виснажені всі вояки. Стільки часу в боях без перерви і відпочинку! А коли й мали якийсь відпочинок, то не більший як дві-три години. Напружували останні сили, маючи проти себе в кілька десятків разів більш чисельного й жорстокого ворога. 14 січня бій переважно провадили «панцирники» й артилерія. 15 січня зранку туман, мряка. «Панцирник» спереду піхоти.

Починається бій. Стрілянина спочатку рідка, потім чимраз густіша. Артилерія наша й більшовицька стріляла прямою наводкою просто в чоло. Година 15.00: несамовитий бій. Гуркочуть гармати, лунають крики, чути стогін людей. Піхота виходить із окопів і йде в атаку назустріч більшовицькій піхоті. Наші скупчуються в лави та з криком «Слава» та «Ще не вмерла» вступають в бій на багнети. Більшовики, переважаючи в кілька десятка разів, беруть відразу на кілька багнетів одного українського вояка й розшматовують його тіло в повітрі. Безупинна стрілянина. Несамовиті крики відчаю й розпуки. Розриви гранат. Свист куль. Година 23.00: наказ відходити. Під прикриттям «панцирників» і артилерії піхота відходить в напрямку Ніжина. Стрілянина стихає… Більшовики, захопивши станцію Крути, припинили наступ. Підраховуємо свої втрати. Більшовики в темряві глибоким кільцем обійшли ліве крило піхоти, де був «Студентський Курінь», і захопили із нього кілька десятків чоловік у полон. Знущалися над ними жахливо, виколюючи очі й вирізуючи на плечах, де були погони клапті тіла. Мучили доти, доки нещасні не переставали жити. Ми сідали до вагонів і черга за чергою від’їжджали до Києва, — пригадує Митрофан Швидун, спогади опублікував «Український голос» у 1942 році.

День 29 січня, вогкий й похмурий, вже з ранку був неспокійний. Відчувалося по рухах ворога, що мусить відбутися вирішальний бій, — перший більший бій московсько-української війни. Вночі Москалі підійшли до самої нашої лінії й від 9.00 години ранку почали її сильно обстрілювати з рушниць. Пізніше почалася ворожа артилерійська підготовка, ведена досвідченою рукою, яка з слабшою силою, але тривала майже до кінця бою. Хвилинами, сум огортав нас, коли раптом затихала наша гармата. Незабаром почала зі станції працювати й наша друга гармата, правда кволо й недовго… В середині бою гармата перестала стріляти, й наш «броневий потяг» від’їхав на станцію… З обох сторін заговорили кулемети і ворог почав наступ на багнети. Густими колонами посувалися москалі вперед… Тепер ми тяжко відчули брак гармати, в додаток у нас починали кінчатися запаси набоїв. А що найгірше, зв’язок між двома відтинками нашої лінії, був унеможливлений. Станція Крути, яка лежала кілометр поза нами, була зайнята ворогом. Крім того він обходив далеко лівий бік нашого лівого відтинка…

Ми дістали наказ відступати. Частина відступаючих, не зорієнтувавшись, в чиїх руках станція, відступала, як гадала, до свого потягу, де нещасні були оточені ворогом. Відступ був дуже утруднений тому, що треба було пробиватися крізь майже зачинене коло. Деякі, менше досвідчені стрільці, віддавали свої останні набої старшим стрільцям, самі-ж поволі випроставшись у весь зріст, йшли понурі й безстрашні, під градом ворожих куль. Багатьом борцям рушниці попсувалися і перестали працювати, набоїв ставало чим раз менше… Наші кулемети перестали стріляти… Пригадую, як інвалід-старшина ніс кулемет на плечах, щоб не лишити його ворогові. Мало в кого лишилося по 3−5 куль, коли ми були коло свого потягу, який чекав на нас за два кілометри. До ворожого полону захоплено дві групи: перша складалася з тих, що не змогли продертися крізь вороже коло, друга — з відступаючих на станцію. Переказували, що вони атакували ворога і в тій атаці дехто загинув, решту по-звірячому розстріляли невдовзі по битві. Селянам заборонили поховати тіла замордованих. Було біля четвертої години пополудні, коли невелика купка відступаючих, переслідувана ворогом, підійшла врятувати кількох поранених. Нам наказали сідати до вагонів. Від’їзд пригноблююче вплинув на всіх, хоч нам пояснювали потребу його, як військового кроку. В дорозі ми нищили залізничний шлях, утруднюючи тим просування москалям… Всі полонені були замордовані звірським способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів так і не вдалося напевно розпізнати, на стільки вони були знівечені. Всіх віднайдених поховано в спільній могилі понад кручею Аскольдового кладовища, з якої розлягається далекий краєвид па Чернігівщину, де за батьківщину вони поклали своє життя, — найімовірніше автором цих спогадів є Левко Лукасевич, опубліковано у Літературно-науковому віснику у 1926 році.

Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верств за шість від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка… Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут зогледілися — нема вагонів з патронами. Тоді офіцер Гончаренко кидає битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогін штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад… Почали відступати. Але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми не долічили між собою. Вони були без патронів і їх забрали у полон. У полон попав і мій дорогий, незабутній товариш Олелько Попович. Битва була програна, і ми почали відступати, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати більшовиків в їхньому поході на Київ. По дорозі ми чули, що вони люто розправилися з полоненими січовиками, кілька днів показували їх проїжджим солдатам, «яка, мовляв, буржуазія з нами воює", а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів… Хай земля буде пухом, Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднесли на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде своє життя…, — зі спогадів Івана Шария, опублікованих у «Народній справі» у 1918 році.

Ще під час смутних днів 1918 року, коли Київ переходив від українців до більшовиків і від більшовиків до українців, до нас дійшла жахлива звістка про крутську катастрофу, яка сталася 16 січня за старим стилем. У нас в «осередку середньошкільників» ця звістка зробила гнітюче вражіння. Як зібралися вперше після відходу більшовиків, то тільки й говорили про Крути… В голосі бриніла ще надія: може ще вернуться? Та незабаром останню надію втратили. Нас повідомили, що забитих привозять до Києва і щоб ми готувалися до похорон. Сумні, зажурені в день похорон, ходили ми купувати квіти. Майже в кожній крамниці, куди ми заходили…, продавці, довідавшись, на що ми купуємо квіти, додавали нам дві-три квітки від себе, прохаючи покласти їх до трун тих, хто не мав у Києві ні родичів, ні знайомих… Увійшли ми в товарний вагон. Тут просто на підлозі, одна коло одної стояло 28 чорних трун. І в цих простих дерев’яних трунах лежав найдорожчий скарб України — лежали її сини, що без жалю віддали своє молоде життя для її добра і слави, за волю і щастя свого народу…

Ховали на Аскольдовій могилі… На краю провалля вирита широка яма. Уже стемніло, коли опустили туди першу труну, за нею другу, третю. Застукотіли грудки глини по віках і глухим стогоном відбились в наших серцях. Прощайте дорогі друзі-товариші! Ми, що зосталися жити, покладемо все наше життя, всю нашу працю на те, щоб прославити те, за що ви склали свої голови, — щоб наша безталанна — мати Україна, перемогла одвічних ворогів і сама запанувала у своїй хаті, — зі спогадів громадської діячки Хариті Кононенко, опублікованих у «Соборній Україні» у 1922 році.