Новости
Ракурс

Кассационный хозяйственный суд: о чем не упомянули «Схемы»

7 окт 2022, 11:32

В історії з російським громадянством голови Касаційного господарського суду Богдана Львова чимало незрозумілих обставин, які взялося встановити Національне антикорупційне бюро. Одне з найцікавіших питань стосується того, хто і чому саме дістав (чи злив) із надр компетентних органів країни-агресора компрометуючі документи і чому він мовчить? Зрозуміло, що російські чиновники готові за долари продати будь-які папери, в тому числі й таємні, але операція з їх придбання під силу хіба щедро фінансованим державою спецслужбам. Проте є один момент, який вимагає спростування уже зараз, оскільки в людей може скластися викривлене уявлення про ступінь порядності суддів касаційної інстанції господарської юрисдикції. Так у випуску проекту  «Схеми», котра повідала публіці про історію з суддею Львовим, прозвучала фраза, яку варто навести дослівно: «У медійному просторі не було гучних скандалів, пов’язаних з рішеннями суду, очолюваного Богданом Львовим, які б відверто підігравали Росії». В авторів програми коротка пам’ять, оскільки такі скандали не лише були, а й висвітлювалися в її ефірі, щоправда виключно в ракурсі взаємин Порошенка і Медведчука. Йдеться про судову справу щодо заволодіння російськими державними структурами українською ділянкою нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок», в якій остаточне рішення з явними ознаками неправосудності в травні 2018 року ухвалив уже новостворений Касаційний господарський суд у складі новоствореного Верховного суду.





Як ділили спадщину СРСР

В історії з цим трубопроводом з Україною зіграла злий жарт кампанія скорочення управлінського персоналу, затіяна керівництвом Радянського Союзу напередодні його розвалу. Попервах усі нафтопродуктопроводи країни перебували у віданні Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами. У 1987 році його вирішено було ліквідувати, а об’єкти, що йому належали, передати трьом створеним на його базі республіканським комітетам Росії, Казахстану й Узбекистану. Найбільшим із них був російський «Держкомнафтопродукт», який обслуговував не лише територію РСФСР – в Україні йому, наприклад, належали ділянки двох нафтопродуктопроводів: «Самара – Західний напрямок» і «Грозний–Армавір–Трудова». Перший, великий і потужний, тягнувся з нафтопереробних заводів Поволжя до Угорщини через низку західноукраїнських областей, другий, набагато менший, качав солярку з Північного Кавказу на шахти Донбасу й проліг територією Донецької області.

Після розвалу Радянського Союзу незалежна Україна в перших же своїх актах проголосила, що все майно, яке перебувало у віданні загальносоюзних міністерств і відомств, однозначно переходить у власність української держави, а от питання щодо нерухомого майна інших союзних республік, що перебуває на її території, буде вирішуватися шляхом двосторонніх угод відповідо до чинного законодавства (запам’ятайте три останні слова). Отже, якби «Держкомнафтопродукт» СРСР протягнув ще чотири роки, підстав для спору б не було, а так довелося домовлятися з новим російським керівництвом. Ну а до того, як буде знайдене спільне рішення, названі вище ділянки перейшли в розпорядження двох російських державних підприємств: «Прикарпатзахідтранс» і «Північно-Кавказький транснафтопродукт».

Оскільки протягом більш як півтора десятиліття сторони так і не змогли вирішити це питання полюбовно, у 2005 року Генеральна прокуратура України, діючи в інтересах Фонду Державного майна, подала до Господарського суду Рівненської області позов проти «Прикарпазахідтранс». ГП вимагала витребувати з його володіння ці нафтопродуктопроводи й визнати за українською державою право власності на них. Судовий процес із перемінним успіхом тривав протягом ще десятиліття, аж поки в березні 2015 року Вищий господарський суд України ухвалив (як тоді здавалося) остаточне рішення про задоволення позову. Воно було мотивоване тим, що відповідно до чинного законодавства, зокрема Закону України «Про трубопровідний транспорт», трубопровід має належати українській державі, а предметом двосторонніх міждержавних угод може бути питання права власності на соціальні об’єкти, що належать відповідачеві, тобто санаторії, бази відпочинку й дитячі табори.

Дві версії несподіваної зради

Проте вже в квітні того ж 2015 року це рішення було скасоване під явно надуманим приводом необхідності перегляду справи за нововиявленими обставинами. Щодо справжніх причин такого несподіваного реверсу існує кілька версій, що не виключають одна одну.

Перша полягає в тому, що росіяни припинили подачу дизельного пального до української ділянки нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок» й пригрозили ніколи більше її не відновлювати, якщо та буде націоналізована. Це спричинило чималу кризу на ринку нафтопродуктів і стрімкий стрибок цін на солярку, а в загальній перспективі Україні замість трубопроводу дісталась би купа металобрухту. За таких обставин розворот можна було би пояснити крайньою необхідністю, коли заподіяна шкода менша за відвернуту.

Згідно ж другої версії операція з повернення країні-агресору відібраного в неї об’єкту була результатом домовленостей між тодішнім президентом Петром Порошенком із вищим російським керівництвом при посередництві Віктора Медведчука. Так, у травні 2021 року ЗМІ оприлюднили зроблені спецслужбами записи телефонних розмов останнього з російським віце-прем’єром Дмитром Козаком, в яких прозвучала фраза «міняємо завод на трубу», з чого було зроблено висновок про те, що в разі повернення нафтопродуктопроводу на особистий рахунок тодішнього глави держави надходитиме певна частина доходів від його експлуатації, що мало би компенсувати йому конфіскацію Севастопольського морського заводу. Частково цю версію в травні вже нинішнього року підтвердив і сам тоді ще заарештований Медведчук.

Як би там не було, але судді господарських судів знайшли привід для того, аби скасувати попереднє судове рішення, й цим приводом стала  часткова некоректність його резолютивної частини. Так, її пункти вимагали від «Прикарпатзахідтрансу» повернути не лише українську ділянку нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок», але й частину трубопроводу – «Грозний–Армавір–Трудова», який перебував у розпорядженні іншого російського державного підприємства – згаданого вище «Північно-Кавказького транснафтопродукту». Мало того, цей нафтопродуктопровід був демонтований ще в 1990-ті роки під час російсько-чеченських воєн і фактично припинив існування як об’єкт матеріального світу.

Названа відповідачем обставина справді була важливою, але її ніяк не можна було назвати нововиявленою, оскільки суду про неї було відомо з численних заперечень «Прикарпатзахідтрансу», які були відображені в текстах оприлюднених судових рішень по справі. В цій ситуації в суду було три виходи: перший – задовольнити заяву частково й скасувати рішення в частині кавказько–донецького  трубопроводу. Другий – не задовольняти заяву взагалі, оскільки виконавча служба Міністерства юстиції України все одно напише, що виконати рішення суду саме в цій частині виявилося неможливим хоча б тому, що територія, якою прокладено донецьку ділянку зазначеного нафтопродуктопроводу, з 2014 року не контролюється українською владою. Проте судді всіх задіяних у розгляді цієї заяви інстанцій обрали третій, найгірший для держави варіант.

Що вирішив суд останньої інстанції

Фактичне повернення росіянам трубопроводу спричинило неабиякий резонанс у засобах масової інформації, проте, як зазначали аналітики, цей резонанс у певній мірі було профінансовано структурами Ігоря Коломойського. Справа в тому, що припинення постачання російського пального зазначеним нафтопродуктопроводом автоматично звільняло на ринку місце для продукції належного йому Кременчуцького нафтопереробного заводу, й навпаки відновлення російських поставок суттєво знижувало його надприбутки. Зазначеному олігарху приписували також організацію акцій громадських активістів, спрямованих на блокування роботи нафтопродуктопроводу, керувати яким знову стали російські менеджери. Проте обурення громадськості на завадило суддям Господарського суду Рівненської області та Рівненського апеляційного господарського суду за наслідками перегляду справи ухвалити рішення про відмову в задоволення позову прокуратури.

Мотиви, якими вони керувалися, можуть здатися дещо анекдотичними. Так, відповідно до положень згаданого закону «Про трубопровідний транспорт», всі трубопроводи, що знаходяться на території України, мають належати державі, окрім тих із них, які були побудовані недержавними структурами своїм коштом: в такому разі вони належать тим, хто їх збудував. Українська ділянка нафтопродуктопроводу «Самара – Західний напрямок» була, безперечно, збудована державою і її балансова вартість станом на початок 1992 року становила 3 мільярди російських рублів або 8 мільйонів доларів США. Однак протягом двох десятиліть експлуатації «Прикарпатзахідтранс», за його власними розрахунками, вклало в реконструкцію та модернізацію перекачувальних станцій 43 мільйони доларів. А оскільки, мовляв, вклалося у 18 разів більше, аніж він коштував, то фактично було створено нову річ, право власності на яку, відповідно до положень Цивільного кодексу України, належить тому, хто цю нову річ створив.

У цих поясненнях найбільше враження справляють арифметичні підрахунки, відповідно до яких 43 поділити на 8 дорівнює 18: цифра, яка з висновку експерта перекочувала до рішення суду спочатку першої, а потім й апеляційної інстанції. Однак ці вердикти були ухвалені у 2017 році, а в наступному вже запрацював новостворений Верховний суд, куди, відповідно до бадьорих реляцій відповідних установ, були відібрані кращі з кращих, які неодмінно мали б виправити помилки суддів низових ланок. Але цього не сталося й постановою Касаційного господарського суду від 30.05.2018 р., під текстом якої підписалися судді Інна Берднік, Іван Міщенко та Валерій Суховий, рішення судів попередніх інстанцій були залишені без змін разом з усіма їхніми арифметичними помилками в мотивувальних частинах. 

Проте на цьому пригоди нашого трубопроводу не завершилися: НАБУ відкрило у зв’язку з подіями навколо нього низку кримінальних проваджень, одна з яких була пов’язана з отриманням суддями незаконної вигоди, проте офіціальне обвинувачення поки що пред’явлене лише експертці, чий висновок було покладено в основу судового рішення – її справу нині розглядає Баглійський районний суд, що в місті Кам’янське Дніпропетровської області. Сам нафтопродуктопровід у лютому 2021 року засекреченою ухвалою Вищого антикорупційного суду було передано в тимчасове управління АРМА, а звідти в управління НАК «Нафтогаз України». Юридично таку націоналізацію планується легалізувати в судовому порядку, для чого Фонд державного майна подав позов про визнання права власності на нерухоме майно, і цю справу (№ 906/513/21) в даний час розглядає Господарський суд Житомирської області.


Заметили ошибку?
Выделите и нажмите Ctrl / Cmd + Enter



.