Уся правда про реформу прокуратури
https://racurs.ua/ua/1142-usya-pravda-pro-reformu-prokuratury.htmlРакурсМи з дитинства виховані в дусі пристосуванства та опортунізму. Дозволяємо собі критику влади та керівництва лише в колі друзів або на кухні. З трибуни та в офіційних місцях говоримо «правильні речі». Щоразу «правильність» змінюється і визначається поточною кон’юнктурою. При цьому залишається чинною формула: критикуй уряд та попередників, президент не в курсі, бо його підставляють радники; на запитання «чому?» правильна відповідь: «тому що так вимагають наші західні партнери».
Але інколи, хоча б раз на рік, треба казати правду з усією відвертістю, так, як воно є насправді. А уся правда щодо реформування органів прокуратури полягає в наступному. Країна завмерла в очікуванні четвертого за два роки генерального прокурора. Працівники прокуратури з острахом слідкують за політичними новинами: хто наступний? І не тому, що вони хвилюються за долю своїх корупційних схем — в прокуратурі працюють не самі лише генерали. 80% складу прокуратури — це рядові працівники, від слідчого до прибиральниці.
Вони працювали і працюватимуть за будь-якого керівництва, бо вони і є та сама прокуратура, на них тримається робота. Це вони поки що складають процесуальні документи, затверджують сотні і тисячі обвинувальних актів, висувають клопотання перед судом про взяття під варту крадіїв, вбивць, шахраїв, беруть участь в судових засіданнях.
Є таке прислів’я: дурна голова рукам спокою не дає. Це точнісінько про наших реформаторів. Головна біда і причина того становища, в якому опинилась Україна через два роки після повалення Януковича, — це призначення на посади аматорів, популістів та демагогів, які не розуміють ту сферу, якою намагаються керувати.
Наша правова та правоохоронна система опинилась в стані розкладу. Поясню на простому побутовому прикладі — ремонт телевізора.
Ваш телевізор зламався, немає звуку або зображення. Як виглядає ремонт телевізора у виконанні численних «реформаторів», «активістів» та інших пройдисвітів? Слід влаштувати мітинг, затаврувати ганьбою виробника телевізора, усіх ворогів, оголосити це зрадою. З метою ремонту телевізора пофарбувати його в державні кольори масляною фарбою, прикрасити патріотичною символікою, зажадати від Заходу виділення гранту для різних презентацій та піар-заходів, щоби привернути увагу до проблем з телевізором, і обов’язково — взяти участь у вечірньому телевізійному ток-шоу, де влаштувати скандал, а краще мордобій.
Ми з вами усвідомлюємо, що такі заходи не допоможуть в ремонті телевізора. Зрештою, чого вимагати від людей, які не розуміють, що таке електричний струм, і не знають навіть закон Ома?
Трагедія нашої держави полягає в тому, що до реформування правоохоронної сфери загалом та прокуратури зокрема допущені особи, що не тільки не знають змісту Конституції чи Кримінального процесуального кодексу, а взагалі не знайомі з жодним законом та не розуміють теорії держави і права.
Переважна більшість так званих активістів та навіть деякі відомі прокурори-реформатори живуть виключно в медіапросторі, дописують в твіттері, а не в процесуальних документах, замість того щоби ходити на роботу, увесь час займаються самопіаром.
Що таке прокуратура? В умовах тих правових традицій, що склалися на теренах колишньої Російської імперії, — це система управління та нагляду за силовими структурами, це їх мозок. МВС — це силова структура широкого застосування, це грубі м’язи вантажника, який завантажує чи розвантажує важкі бочки та мішки.
СБУ — це тонкі м’язи скрипаля, що грає на скрипці Страдіварі. ГПУ — це мозок, який ними керує, спрямовує, наглядає, вказує на помилки, доводить спільну роботу до кінцевого результату в суді. А ще прокуратура — традиційний орган, що здійснює нагляд за дотриманням законності в країні.
Прокуратура виконувала функцію єдиного вікна у сфері захисту прав та інтересів держави та сфері припинення правопорушень з боку суб’єктів владних повноважень усіх рівнів, що порушують права і свободи громадян. В 2014 році Верховна Рада вирішила ухвалити нову редакцію закону «Про прокуратуру» Януковича, яку з незрозумілих причин витягнув з нафталіну його наступник. Цим законом було завдано нищівного удару по нагляду за законністю в країні. Підкреслю: не по прокуратурі, а по законності.
Всупереч вимогам п. 5 ч. 1 ст. 121 Конституції України, всупереч ст. 3 Основного Закону, де написані золоті слова: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави», — всупереч усьому цьому наша держава в особі парламенту задекларувала трохи інше: нам все це до лампочки.
Держава ні за що не відповідає, і в першу чергу не відповідає за стан законності в країні. Нехай цим опікуються безкоштовні адвокати в порядку позовного провадження. Замість єдиного вікна, куди можна поскаржитись, давайте утворимо ще тисячу різних нових органів, інспекцій, агенцій, бюро, і усе це кубло борців з корупцією буде наводити лад та законність в мутній воді українських реформ.
Скільки можна доводити очевидні речі, що єдине вікно в особі прокуратури краще за тисячу наглядових інспекцій?
Скільки часу минуло, поки фінансовий блок уряду зрозумів, що не потрібно підприємцям окремо сплачувати безліч різних внесків із заробітної плати та доходу, якщо можна запровадити єдиний соціальний внесок.
Тепер у сфері державного нагляду ми вирішили піти зворотнім шляхом, тобто шляхом дегенерації, від єдиної наглядової організації (прокуратури) до безлічі дріб’язкових інспекцій.
А навіщо? Наприклад, в проекті змін до Конституції в частині так званого правосуддя пропонується замінити прокурорський нагляд за місцями позбавлення волі на якусь там подвійну систему регулярних пенітенціарних інспекцій. І так скрізь.
Останнім часом взагалі головний аргумент в парламенті, чому ми не можемо провести широку публічну дискусію з приводу напрямків реформування правоохоронної сфери, провести ревізію вже ухвалених норм: цього вимагають наші партнери, бо інакше вони або грошей не дадуть, або безвізового статусу.
По-перше, хочу нагадати, що Україна поки що незалежна суверенна держава, і треба жити своїм розумом. А по-друге, безвізовий статус ми не можемо отримати не через ухвалення якихось там папірців у Верховній Раді, а через відсутність належного контролю над державним кордоном (і не тільки на Сході) та засиллям контрабанди і потоків нелегальних іммігрантів, та відсутності порядку і контролю у видачі бланків національних паспортів для виїзду за кордон. Давайте не будемо себе обманювати і робити вигляд, що ось-ось, іще кілька принижень в парламенті — і безвізовий статус наш.
Ізраїль взагалі не йде на поступки жодній країні світу в питаннях внутрішнього законодавства, зокрема, вимогам Євросоюзу. І що? І має безвізовий режим з країнами Шенгену. А Україна постійно іде на поступки і не має нічого...
Є велика кількість усіляких самодіяльних активістів і професійних громадських борців з корупцією. Ці «реформатори» щиро вважають, що реформи полягають в розслідуванні резонансних кримінальних справ. Пояснювати їм, що реформування системи не може полягати в розгляді окремих точкових прикладів — це те саме, що пояснювати цирковій мавпі принципи роботи напівпровідників.
Я все це пригадую з часів Перебудови. Були такі «зірки» радянської прокуратури — Гдлян та Іванов. Вони прославились тим, що брали участь в розслідуванні «бавовняної справи» щодо хабарництва у верхівці Узбекистану, а потім стали першими прокурорськими працівниками, що вийшли на ЗМІ з абстрактними викривальними звинуваченнями «радянської мафії» у високих колах. Чому абстрактними? Тому що ми ніколи так і не почули від них конкретики. Я навіть був на одному нічному напівлегальному мітингу в студентському містечку нашого Київського університету Шевченка, де з імпровізованої трибуни виступали «орієнтовані на реформи» заїжджі з Москви борці з корупцією. Уже не пригадую імен ораторів, але був вражений порожністю промов, що мали вигляд переливання з пустого в порожнє.
Тоді я ще не знав, що Гдлян не мав насправді практичного відношення до ведення слідства у «бавовняній справі», про що розповів вже в наші часи колишній слідчий прокуратури УРСР та СРСР Володимир Калиниченко, дуже відомий як автор книги та сценарію фільму «Вбивство на Жданівській» (про вбивство міліціонерами майора КДБ Афанасьєва).
Натомість Гдлян прославився на всю Естонію іншим: в 1981-му заарештував, а в 1983 році домігся засудження до 15 років позбавлення волі за економічні злочини такого собі Йоханнеса Хінта — політично неблагонадійного члена КПРС, доктора технічних наук, лауреата Ленінської премії, видатного вченого та винахідника. При цьому Гдлян діяв в кращих традиціях 1937 року — була б людина, а стаття знайдеться. Дотиснув, натягнув 15 років на бідолашного Хінта, проявивши неабияку підлість: приховав від арештованого смерть його батька, аби не відпустити на поховання...
Старий Хінт, якого засудили у віці 69 років (!), помер в тюрмі в 1985 році, відбувши лише два роки з 15-ти. 25 квітня 1989 року Верховний суд СРСР повністю виправдав Хінта (посмертно).
Як ми пам’ятаємо, Перебудова героїчно завершилась розкладом правоохоронної системи та невдалим військовим заколотом в серпні 1991 року.
Політичний «титанік» наших «реформаторів» стрімко набирає хід, рухаючись назустріч своїй долі, до нових вершин на дні хаосу та безладу, а політичні торгаші не помічають неминучого фіналу, розподіляючи кращі каюти поміж собою.
Повертаючись до тези щодо розслідування резонансних кримінальних справ як маркера успішності реформ правоохоронної системи, висуну антитезу. Сутність реформи, зокрема органів прокуратури, полягає у змінах нормативних правил та правозастосовчої практики. Яких змін та задля чого? Для того, аби ефективно розслідувались нерезонансні, не цікаві для ЗМІ справи — найпростіші, в інтересах простих людей. Бо «непрості» себе якось захистять. Хто ж тоді потурбується про решту?
Від питання, чому прокуратура не наглядає за законністю та не захищає права громадян, ми непомітно перейшли до іншого питання — а навіщо? Перейшли суто з однієї причини — через неспроможність дати ефективну відповідь на перше запитання. Це все рівно що ампутувати ногу, що болить після спортивного змагання. Немає ноги — немає болю. Але до цього питання все рівно доведеться повертатися, бо події 20 лютого 2014 року засвідчили, що грізний Янукович — це лише портрет в адміністративній будівлі, що охороняють кілька батальйонів спецназу. І тільки-но вони розступилися і пішли геть, Віктор Федорович зник як роса на сонці...
Пригадую, там був один відомий політичний діяч, який не побоявся «заради народу» залізти на трактор. Тепер він сам став «портретом» і активно реформує так звану Конституцію, прокуратуру та, прости Господи, правосуддя.
Питання в нашому «клубі знавців» тепер переходить до нього. Чи зможе він в залишений час знайти правильну відповідь? Бо якщо батальйони знову розступляться і підуть геть, то можна потрапити під трактор всесвітньої історії. В Ростові вільних місць більше немає...