Целофановий кульок реформ

Багато чого не розумію в цьому житті, і що далі, то розумію менше і менше. Наприклад, що означає ідіоматичний вислів «пакет реформ». Зокрема, таке: на початку вересня цього року одеський губернатор Михайло Саакашвілі останніми словами таврував уряд Арсенія Яценюка, а потім через тиждень презентував «одеський пакет реформ» і передав його на розгляд у вищезгадане осине гніздо корупції.

Пригадуючи мого шкільного вчителя, бачу це таким чином: не знаю, що таке пакет, скоріше за все — це такий великий кульок, наприклад целофановий, у нього можна покласти пачку макулатури і розповідати всім, що це рукопис нового великого роману, або кіносценарій голлівудського блокбастеру, або — «пакет реформ».

Повідомлення агентства «Укрінформ» із посиланням на думку експертів Німецької консультативної групи Рікардо Джуччі та Роберта Кірхнера, які вважають, що в Україні явними є ознаки стабілізації та навіть зростання економіки, — нагадало мені інший спосіб використання целофанового кулька, популярний на початку 90-х років: покласти у нього клей або трохи ацетону й одягнути собі на голову. І тоді можна побачити ще багато чого, а не тільки ознаки зростання української економіки у той час, коли Міжнародний валютний фонд знову погіршив прогноз падіння економіки України в 2015 році — з 9% до 11%.

У чудернацькому калейдоскопі передвиборних українських видовищ ми побачимо покращення уже вчора, заживемо по-новому, вона працюватиме, поки ці руки нічого не крастимуть, а громадяни різних країн, чиї діти та жінки живуть виключно за кордоном у різних лондонах, а рахунки їх у Швейцарії, пишатимуться, що вони українці...

Я не розумію феєричного обміну думками між очільниками ГПУ та послом США Джеффрі Пайєттом і помічником держсекретаря США Вікторією Нуланд. Просто намагаюсь зіставляти їх коментарі з офіційно проголошеними цілями боротьби з корупцією та реформування органів прокуратури, але, щиро кажучи, не можу. Дивіться самі.

Цьогоріч 12 серпня виконувач обов’язків генерального прокурора України Юрій Севрук повідомив на брифінгу про закінчення службового розслідування щодо можливих порушень законодавства при підготовці тестових завдань для проведення конкурсу на заміщення посад прокурорів усіх рівнів. Перевіркою встановлено, що виконавці відбиралися не прозоро, а на підставі лише «усних домовленостей», їхній фаховий рівень невідомий, є чимало зауважень до якості тестових завдань та до програмного забезпечення.

Того ж дня ЗМІ отримали миттєву заяву посольства США, що тести на проведення конкурсу щодо заміщення посад прокурорів місцевих прокуратур відповідають міжнародним стандартам.

Як виявилося, на прохання українського уряду Сполучені Штати та інші міжнародні донори надали фінансування Організації з економічного співробітництва і розвитку (OECD) для розробки таких тестів — про це йдеться в коментарі посольства.

На цю роботу було витрачено 200 тис. дол. (прошу запам’ятати суму) коштів американських платників податків, які були надані OECD, яка у свою чергу вибрала Харківський інститут прикладних гуманітарних досліджень як виконавця для підготовки тестових завдань.

Наступного дня, 13 серпня, тимчасово повірений у справах США в Україні Брюс Донах’ю зробив офіційну заяву. З неї ми дізналися, що 10 серпня США підписали з заступником генерального прокурора Давідом Сакварелідзе Спільний план дій, згідно з яким США надають 2 млн дол. технічної допомоги на підтримку реформ, боротьбу з корупцією та зміцнення потенціалу ГПУ.

Із заяви було не зрозуміло — від чийого імені підписана угода з української сторони: від імені ГПУ як державної установи чи від імені приватної особи? Куди переказані кошти: на бюджетні рахунки ГПУ чи на рахунки приватних фізичних або юридичних осіб, і як це відповідає вимогам ст. 90 Закону України «Про прокуратуру» щодо фінансування лише з державного бюджету та ст. 94 щодо порядку укладання міжнародних договорів ГПУ?

Поки заінтриговані спостерігачі долали цей ребус, 15 серпня подала голос провладна більшість в особі народного депутата від БПП Світлани Заліщук. Вона повідомила, що в США обурені перевірками фінансування тестів у ГПУ і розцінюють їх як спробу зупинити і дискредитувати реформу прокуратури.

Реформатори та борці з корупцією мають бути поза контролем, інакше усе пропало!

Чергове коло дискусії почав посол США Джеффрі Пайєтт в Одесі 25 вересня заявою про те, що Генпрокуратура саботує боротьбу з корупцією та підриває реформи.

Останній цвях у саботажників та опортуністів у лавах прокуратури забила Вікторія Нуланд. 8 жовтня 2015 року під час надання свідчень комітету із закордонних відносин Сенату США вона заявила дослівно таке: «Подібно до поліції України, Генеральна прокуратура повинна бути перезаснована як установа, що слугує громадянам України, а не обдирає їх. Це означає, що необхідно розслідувати справи щодо корупції та повернення активів, у тому числі щодо заплямованих працівників у самій ГПУ».

Залишимо за дужками ту дрібницю, що це не її справа — давати нам такі вказівки: в Америці теж є безліч недоліків у роботі правоохоронної системи. Не зрозуміло, навіщо пані Нуланд давала завідомо неправдиві свідчення американським сенаторам.

Можливо, членам Сенату та Конгресу США було б цікаво дізнатися, що протягом останнього року були витрачені мільйони доларів із кишень американських платників податків на підтримку так званої реформи української прокуратури, і в першу чергу — на проштовхування через коліно у Верховній Раді редакції закону «Про прокуратуру», написаного Андрієм Портновим та внесеного 5 листопада 2013 року президентом Віктором Януковичем на розгляд парламенту.

Саме завдяки ухваленню цього закону через рік, уже після Майдану, прокуратура України більше не повинна всупереч вимогам Конституції здійснювати нагляд за дотриманням прав і свобод громадян, тобто за законністю в країні. І це не помилка, це свідома ідеологія.

Пригадую, як у жовтні минулого року на засіданні Консультативної ради при Генеральній прокуратурі України попередній шеф відомства Віталій Ярема із радістю повідомив нам, що прокуратура більше не розглядатиме скарги та звернення громадян. Усе, досить! Більше не буде цього рудименту радянської епохи. Його очі сяяли від щастя...

Зіставляючи вищевикладене, не збагну: чи справді наші заокеанські партнери не розуміють, що українська прокуратура не може, не має права за законом слугувати людям — хіба що окремим індивідуумам. Прокуратура більше не опікується захистом прав людини та наглядом за їх дотриманням, це поза її сферою. Прокуратура тепер зосереджується виключно на тому, щоб громадян правильно і законно обшукували, затримували і належним чином саджали в тюрму або примусово відправляли в психіатричну лікарню. І скарги на рішення, дії та бездіяльність слідчих та прокурорів більше фактично не розглядаються — усіх посилають на три букви — в суд.

Саме за такий «реформаторський» закон боролися різні агітатори за світле майбутнє за американські та європейські гранти. Тепер декому складно усвідомити причинно-наслідковий зв’язок між своїми діями та результатом, і вони щиро дивуються: чого це українська прокуратура не слугує людям? А хіба повинна за законом?

Реформа прокуратури дуже подібна, скажімо, ремонту телевізора, тільки трохи складніша. Якщо у вас у телевізорі зник звук або не перемикаються канали, ви ж не будете трощити вашу «плазму» кувалдою, скандуючи «Банду геть!» чи інші гасла. Малоймовірно, що після цього телевізор запрацює. Адже спочатку слід розібратися, як працює телевізор, мати хоча б мінімальний обсяг знань у сфері радіотехніки, а вже потім приступати до роботи.

Головною перешкодою на шляху реформування нашої прокуратури є те, що її нема куди далі перейменовувати. Міліцію перейменували в поліцію. Скільки разів перейменовували податкову. Але як інакше назвати прокуратуру? Тому і не йдуть реформи...

У сфері так званої боротьби з корупцією також справи кепські. Чому? Тому що треба почати з початку — що ми розуміємо під корупцією? Пропоную власне визначення чотирьох рівнів шкали корумпованості держави, не претендуючи на всебічність чи науковість такого підходу.

Перший рівень — це коли за гроші роблять те, що прямо заборонено законом. Наприклад, звільняють злочинця з тюрми або приховують контрабанду. Це класичні кримінальні склади корисливих злочинів у сфері службової діяльності. Така корупція завжди була, є і буде в абсолютній більшості країн світу, відмінність лише у відсотках поширеності таких випадків.

Другий рівень — це коли суб’єкт владних повноважень може на власний розсуд ухвалити одне з двох рішень — задовольнити прохача або відмовити йому. Зазвичай це стосується випадків надання пільг та преференцій або обрання на конкурсній основі постачальника чи виконавця робіт. Обидва рішення будуть формально законними та у межах повноважень.

З огляду на скандал у ФІФА, численні повідомлення західної преси про розслідування фактів корупції при постачанні зброї азійським та африканським країнам — цей рівень поширений не тільки на Сході, але й на Заході.

Третій рівень — це коли за гроші громадяни намагаються отримати те, що їм і так належить за законом: справедливе судове рішення, оформлення прав власності, «безкоштовне» лікування та освіту тощо. Цей рівень є специфічним, і поширений лише в недієздатних країнах, там, де державні інститути не виконують своїх функцій. Така корупція є вимушеною, неприродною, бо в незаконний спосіб громадяни намагаються реалізувати свої абсолютно законні права та інтереси.

Україна переважно потерпає від третього рівня корупції. Так, ми щоденно чуємо про випадки першого та другого рівнів, але для нас це не більше ніж інформаційний шум із екранів телевізорів. Насправді нас турбує третій рівень, коли ми не можемо вирішити елементарних життєвих питань без того, щоб «не підмазати», бо інакше «не поїде»...

Боротися з третім рівнем корупції за допомогою міліції та прокуратури безглуздо, оскільки це боротьба з наслідками, а не з причинами. Причини, як правило, дві: дурнуватість наших законів, що компенсується їх вимушеним порушенням, та недієздатність органів влади усіх рівнів.

Натомість це ще не фінал. Є четвертий рівень корупції — даєш хабар і не можеш отримати належне тобі за законом. Цей рівень тільки нещодавно перейдений в Україні. Його не зможуть зрозуміти навіть затяті італійські мафіозо. Як це: ти даєш хабар судді, слідчому або державному виконавцю, а він узагалі нічого не робить — ані доброго, ані злого? Цей рівень притаманний лише тим винятковим країнам, які перейшли до стадії дегенерації та розкладу державних органів.

Як подолати цей рівень? Так, справді, на четвертому рівні слід ставити питання про перезаснування, як пропонує Вікторія Нуланд. Тільки не окремих органів, а держави у цілому, бо прокуратура чи міліція не існують окремо від суспільства у безповітряному просторі, вони просто віддзеркалюють загальний стан речей у державі на усіх щаблях. Це можна пояснити простіше відомою народною мудрістю: якщо свіжий огірок кинути в бочку до солених, то він скоро теж стане соленим.

У чому полягають типові недоліки усіх «целофанових кульків» із реформами? По-перше, це створення видимості змін замість роботи на конкретний кінцевий результат, по-друге — це абсолютне нерозуміння тієї системи, яка вже є, нерозуміння, як, чому, завдяки чи всупереч яким факторам вона ще ледь дихає. Звідси нерозуміння, що з нею робити, тобто як лікувати.

Наведу простий приклад для ілюстрації всіх реформаторських кампаній. Припустімо, йдеться не про реформи, а про лікування пневмонії. Що ми спостерігаємо нині? Лікування починається з того, що вигнали старого головного лікаря з лікарні, призначили нового, який працював фельдшером у команді попередників. Потрощили старі вікна, винесли двері, поставили нові — нехай. Але хвороба не лікується — температура зростає...

Тоді починаємо мітинг біля лікарні, тавруємо ганьбою вже нового головного лікаря, вимагаємо від нього негайно припинити пневмонію, інакше вдамося до рішучих радикальних кроків! Банду геть! Але і це не допомагає. Хворому ще гірше.

Тоді на допомогу нашим лікарям виписують з-за кордону бригаду ветеринарів з одного далекого гірського аулу, що приїдуть до нас і наведуть лад, викриють усі злочини в лікарні та навчать місцевих хірургів тримати скальпель.

Натомість хворому все гірше і гірше.

Тоді на кошти західних грантів місцеві агітатори та активісти проведуть PR-кампанію щодо роз’яснення населенню важливості боротьби з пневмонією, створять негативний імідж хвороби, напишуть сотні статей на теми запровадження страхової медицини. Коли і це не допоможе, наші західні партнери наполягатимуть на тому, що окремі палати другого та третього поверхів лікарні треба пофарбувати у фіолетовий колір, і завдяки цьому настане мир та стабільність.

Можна нескінченно продовжувати перелік «лікувальних» процедур, але щоб лікуватися у таких лікарів, треба мати багато здоров’я.

Насправді, правильна відповідь набагато простіша: щоб вилікувати пневмонію, треба всього-на-всього прийняти курс антибіотиків.

Наші «активісти-реформатори» мають обмаль знань про світ, у якому ми живемо, про реальні механізми функціонування держави та причини її сучасного занепаду. Замість того, щоб стати інструментом вирішення проблеми, вони дедалі більше стають частиною самої проблеми. На заміну однієї проблеми ми отримали дві: недієздатність державних інститутів та «реформаторів», що займаються яскравими профанаціями замість роботи.

Дві біди долати складніше, ніж одну. Але якось воно буде, бо ще ні разу не було, щоб якось воно не було...