Особливості психічного здоров’я українців

Про психічне здоров'я наших співгромадян і про те, як вплинули військові дії на сході країни на статистику психічних захворювань, — головний позаштатний психіатр і нарколог МОЗ України, доктор медичних наук, директор Українського НДІ соціальної і судової психіатрії та наркології Ірина Пінчук.

— Що сьогодні вкладають у поняття «психічне здоров'я»? Кілька років тому у ЗМІ були озвучені результати дослідження, згідно з якими кожен третій житель України протягом життя потребує допомоги психіатра. Про що це свідчить і як співвідноситься з офіційною статистикою?

— Сьогодні поняття «психічне здоров'я» ми розглядаємо більш широко. Відповідно до визначення ВООЗ, цей термін включає три компоненти: відсутність клінічних проявів психічного захворювання, достатній рівень соціального функціонування та можливість інтеграції в суспільство, а також, у відповідності із цим, якість життя цієї людини. Якщо раніше наявність клінічних проявів (наприклад, марення й галюцинацій) означала, що людина психічно нездорова, то сьогодні такий член суспільства за певного ступеня соціального функціонування може мати доволі високий рівень якості життя. Як показує світовий досвід, такі люди можуть досягти значних успіхів, приміром, стати лауреатами Нобелівської премії.

У наш час психіатри не ставлять перед собою за мету лікування досягти повного зникнення клінічних симптомів у пацієнтів із важкими психічними розладами, а паралельно навчають їх контролювати свій стан. Коли людина вміє керувати симптомами, вона може нормально функціонувати, бути корисною суспільству, отримувати задоволення від життя.

Згідно зі статистикою МОЗ, близько 4% населення України перебуває під наглядом психіатра й нарколога. Це дуже мало і навряд чи відображає реальний стан речей. У європейських країнах часто проводять дослідження для виявлення людей із психічними розладами, які не звертаються по медичну допомогу.

Україні єдиній з пострадянських країн вдалося взяти участь в епідеміологічному дослідженні, яке проводилося фахівцями-епідеміологами кафедри психіатрії Державного університету Нью-Йорка в Стоун-Брук у 2000 році. Як дослідник я також брала участь у цій роботі. На першому етапі з населенням працювали соціологи, які робили вибірку для психіатрів, що підключалися на другому етапі. Дослідження проводилося у 27 країнах, результати були представлені щодо 14 з них, до цього списку увійшла й Україна.

Виявилося, що в нашій країні кожен третій протягом життя потребує звернення до лікаря-психіатра. Причиною значної відмінності даних офіційної статистики та результатів епідеміологічного дослідження насамперед є те, що наші співгромадяни не мають культури психічного здоров'я. Але ж проблеми із психічним здоров'ям — це і брак сну, і тривога, і зниження настрою... Це група зокрема й легких психічних розладів. Наприклад, під час депресії люди дуже рідко шукають допомоги в лікарів-психіатрів. Намагаються впоратися самі. Чоловіки з депресивними розладами «лікуються» спиртним, жінки теж вдаються до цих «ліків», але рідше. Коли до симптомів депресії приєднується зміна соматичного стану, йдуть до лікарів первинної мережі — терапевтів, кардіологів, гастроентерологів тощо. Лікують там вже наслідок, а не причину.

Україна серед 14 країн-учасниць дослідження виявилася на першому місці за вживанням психоактивних речовин. Мені довелося бути присутньою на одному з обговорень отриманих результатів. Я вперше почула думку, яку висловили тоді французькі колеги, про те, що в Україні насправді не так багато людей, які залежать від психоактивних речовин. Здебільшого це ті, хто страждає на депресією, але не звертається по кваліфіковану допомогу. Люди починають зловживати алкоголем. Згодом це призводить до того, що первинно їм встановлюється діагноз станів залежності.

Був іще один незвичайний результат, який не вписувався в загальноприйняту картину: в Україні найчастіше на психічний розлад внаслідок вживання психоактивних речовин страждали чоловіки середнього віку, які мали сім'ю та роботу. Водночас зазвичай відбувається навпаки. Якщо людина соціально інтегрована, має сім'ю, це є захисним механізмом розвитку психічного розладу.

Щоб отримати репрезентативні дані по Україні, в дослідженні брали участь чотири регіони: Київ, Львів, Донецьк та Одеса. Якщо говорити про схід нашої країни, то тут чоловіки, які брали участь у дослідженні, здебільшого були робітничих професій: шахтарі, працівники промислових підприємств. Праця нелегка, зарплати невисокі, а про сім'ю піклуватися треба.

Офіційні дані МОЗ України показують ще один цікавий факт. З віковими захворюваннями, наприклад, з деменцією (недоумством. — Ред.) по допомогу до лікувальних закладів частіше звертаються у східних областях. Напевно, це знову ж таки пов'язано з тим, що це великі промислові регіони. Люди не в змозі приділити багато часу батькам, що страждають на деменцію, вони не мають можливості доглядати за хворими родичами. У Західній Україні, де рівень релігійності вищий, інший уклад життя, літні батьки й родичі зазвичай отримують догляд у сім'ї. Офіційні дані МОЗ також підтверджують, що люди з деменцією похилого віку, які тривалий час перебувають у психіатричних стаціонарах, найчастіше саме зі східних регіонів.

— Як війна вплинула на психічне здоров'я українців? Чи збільшилася кількість звернень по психіатричну допомогу? В інтерв'ю «Ракурсу» лікар-психіатр Ігор Дубінін висловив думку, що, за його спостереженнями, кількість пацієнтів із тривожним депресивним розладом, панічними атаками за час війни значно збільшилася. Наприклад, говорячи про ПТСР (посттравматичний стресовий розлад, або афганський синдром), ми відразу ж відносимо цей діагноз до людей, котрі побували на війні, але ж ПТСР мають, наприклад, багато хто з біженців.

— В Україні раніше не велася статистика щодо ПТСР. Такі випадки почали фіксувати з минулого року. Якщо подивитися на офіційні дані, то різких змін у статистиці психічних захворювань не відбулося. Не збільшилася кількість людей із посттравматичними стресовими розладами. Цьому є два можливих пояснення: або кількість людей, які страждають на ПТСР, дійсно не збільшилася, або ж такі люди є, проте офіційно по допомогу до фахівців-психіатрів не звертаються. Справа в тому, що діагноз посттравматичний стресовий розлад ставить тільки психіатр.

Якщо звернутися до офіційної статистики, то протягом 2015 року під нагляд було взято 3522 людини з уперше в житті встановленим діагнозом розладу психіки через реакцію на важкий стрес і порушення адаптації. Серед них військовослужбовці (учасники АТО) становили 941 особу (28,6%).

Діагноз ПТСР в Україні у 2015 році вперше в житті був поставлений 1159 особам. Частка учасників АТО серед них становила понад половину — 686 осіб (або 59,2%). Під наглядом психіатра з посттравматичним стресовим розладом у 2015 році перебувало 3319 осіб. Серед них учасників АТО — 814 осіб (або 24,5%) від групи всього населення з ПТСР.

Мені здається, що все ж таки значимого стрибка психічних захворювань у нашій країні не відбулося. Адже якщо людина хвора, страждає, вона просто змушена звернутися до фахівця. Безумовно, є велика група людей, які не йдуть на прийом до психіатра через стигму, стереотипи. Можливо, через те, що сьогодні є багато психологів, які пропонують допомогу, і людина з ПТСР якось дає собі раду без втручання психіатра. До чого це призведе в подальшому — невідомо. Якщо така допомога не професійна, хвороба перейде у хронічну форму й людина однаково рано чи пізно буде змушена звернутися до психіатра. Якщо ж особі, що страждає на ПТСР, пощастило і вона потрапила до професійного психолога, її стан стабілізується, якість життя значно покращиться.