Науковий фронт: свій серед чужих, чужий серед своїх Ч. 2

На минулорічних загальних зборах Національної академії правових наук (НАПрН) відкриттям для багатьох її членів став Олександр Петришин, який у 2016–2022 рр. був президентом, а до того – у 2007–2016 рр. – віце-президентом та першим віце-президентом академії.

Були здивовані навіть ті, хто знав його багато років, ростив у науковому та адміністративному плані та вважав надійним членом єдиної команди. Річ у тім, що отримавши посаду судді КС та переїхавши з Харкова до Києва, Олександр Віталійович змінив не лише місце роботи та проживання, але й… позицію.

На переконання багатьох, він зрадив «своїх» і в принциповому питанні перейшов на бік суперників. У даному випадку «своїми» поза сумнівом вважалися «харків’яни», з якими пан Петришин пліч-о-пліч трудився понад 40 років.

Науковий прорив чи занепад академії?

У звіті Держаудитслужби, складеному за результатами фінансового аудиту виконання НАПрН бюджетних програм, наводиться пафосне висловлювання її президента Олександра Петришина, опубліковане у 2021 році: «Академія заклала фундамент і визначає вектор входження української правової науки в європейський дослідницький простір».

Водночас за твердженням правників-науковців (у т. ч. академіків), з яким поспілкувався «Ракурс», в останні роки у діяльності академії спостерігалася тенденція до творчого занепаду, розколу зсередини, окозамилювання результатів наукових досліджень, системного порушення бюджетного законодавства (що констатовано аудиторською перевіркою).

Неодноразово довелось чути про те, що через внутрішні інтриги, усілякого роду домовленості, наповнення НАПрН людьми «пробивного» складу, превалювання особистих та вузькогрупових інтересів над інтересами установи та науки академія втрачає свою здатність належно виконувати поставлені перед нею завдання. Відбувається її стагнація.

Певно, щоб бодай зовнішньо змінити таку ситуацію, нове керівництво академії нещодавно зініціювало певні заходи організаційного характеру, доцільність окремих з яких взагалі складно зрозуміти. Як от пропозицію створити Координаційну раду НАПрН – для сприяння організаційній діяльності академії, ефективній взаємодії та співпраці з державними органами та іншими суб’єктами, вироблення рекомендацій щодо напрямків удосконалення діяльності, пріоритетних напрямків її розвитку тощо.

У цьому зв’язку виникають абсолютно закономірні запитання: а навіщо тоді президент та віце-президенти академії, її представницька президія, бюро, регіональні центри, наукові установи? Хіба повноважним президенту та президії НАПрН потрібен хтось сторонній для здійснення організаційної діяльності чи «ефективної взаємодії» з органами влади? Чи може півтори сотні академіків, член-корів та наукових співробітників академії неспроможні самостійно виробити «пріоритетні напрямки розвитку» та «напрямки удосконалення діяльності» НАПрН? Їм що – бракує наукового потенціалу, досвіду, компетентності, самодостатності та бачення розвитку вітчизняної правової науки?

Тим більше, як уже зазначав «Ракурс», навіть побіжний аналіз персонального складу Координаційної ради вказує на якусь її регіональну та політичну зацикленість – майже половина її міцно пов’язані з харківським регіоном, а щонайменше її третину складають колишні впливові члени Партії регіонів.

І це ті люди, які будуть скеровувати (координувати) діяльність НАПрН, інтегрувати її «європейський та світовий дослідницький простір», створювати їй позитивний імідж, оцінювати виконання нею цільових програм, розглядати річний звіт про її діяльність? Куди ж тоді НАПрН зібралась рухатись?
«Таке враження, що готується самоліквідація Академії» – так зреагував на це рішення президії один із академіків.

Наукова позиція чи підлаштування під владу?

Але повернімося до Олександра Петришина.

Взагалі для «харків’ян» те, що їхній колега на виборах президента НАПрН «поставив» не на «свого», зовсім не повинно було стати несподіванкою. Адже вони добре знали про його вміння визначати орієнтири своєї поведінки залежно від потреб влади та власних інтересів. Пан Петришин прославився тим, що у свій час обґрунтував можливість третього строку президенства для Леоніда Кучми, «науково» довівши, що конституційна заборона щодо неможливості перебування на посту президента більше двох строків поспіль на Кучму не поширюється.

Висновок доктора юридичних наук, професора кафедри теорії держава та права Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого Олександра Петришина (у співавторстві ще з одним доктором наук) став науковим підґрунтям для рішення Конституційного суду, яке усі більш-менш притомні юристи інакше як класичним актом прислужництва політичному керівництву держави не називають.

Йдеться про рішення 2003 року, що КС ухвалив в угоду Кучмі та Медведчуку (який був тоді главою його адміністрації). Поклавши в основу, зокрема, наукову позицію професора Петришина, КС усупереч Конституції вирішив, що для Кучми два строки треба розглядати як один.

Примітним є те, що свій науковий висновок автор «підпер» посиланням на відповідну позицію Конституційного суду РФ – того самого суду, який увесь час обслуговував потреби кремлівського диктатора, а згодом освятив загарбання російською армією частини території України. Як зазначило «Радіо «Свобода» при вступі Петришина у 2022 році на посаду судді КС, «новий суддя КСУ як науковець дав «зелене» світло на балотування Кучми втретє, посилаючись на досвід Росії».

Це, крім іншого, робить зрозумілою юридичну доктрину, якою схильний був послуговуватися нинішній суддя КС України.

У цій історії є ще один дуже важливий аспект – моральний, який пояснює позицію Петришина на минулорічних виборах керівництва НАПрН і який дозволяє прогнозувати його позицію у принципових питаннях у майбутньому.

Річ у тім, що потрібний Кучмі висновок був кардинально зміненим варіантом первинного наукового вердикту харківської академії. Первинний варіант висновку , який підготував та підписав доцент кафедри конституційного права, кандидат юридичних наук Федір Веніславський (нині – народний депутат), містив чіткий та однозначний висновок про те, що у 2004 році Кучма не може претендувати на третій строк президенства, виходячи з правонаступництва правого регулювання статусу президента України протягом усього часу існування інституту президенства в Україні, тобто з 1991 р.

Але висновок доцента Веніславського, який був схвалений на засіданні кафедри конституційного права, повністю забракували в адміністрації президента. Після цього керівництво академії доручило підготовку «правильного» висновку представнику зовсім іншої кафедри – не зовсім конституціоналісту, але однозначно надійному.

Професор Петришин керівництво не підвів і на світ з’явився абсолютно новий висновок, який повністю влаштував тодішню владу. Після чого автор висновку був «обласканий» з усіх боків: став заслуженим діячом науки і техніки України, отримав статус академіка та наукову премію, а дещо згодом його вивели на вищий щабель керівництва НАПрН. Ну а вже у 2021 році президент Зеленський (видно, будучи поінформованим про капітальну наукову підготовку, а головне – надійність цього маститого вченого) призначив його суддею КС.

Нестримне прагнення до влади чи захисту Конституції?

Хоча з цим призначенням вийшла не зовсім гарна історія. Річ у тім, що президент призначив Петришина суддею КС з перевищенням своєї конституційної квоти. За Конституцією президент має право призначати до складу КС шістьох суддів. На момент видання указу про призначення Петришина вакансії за президентською квотою у КС були відсутні. Тобто, на момент призначення правових підстав для зайняття Петришиним посади судді КС не було.

Але він погодився на таке призначення і був готовий скласти присягу судді. І лише завдяки самозахисній позиції КС (спрацював інстинкт самозбереження), який на терміновому засіданні 30 листопада 2021 року ухвалив спеціальну постанову (№ 11-п/2021) про неможливість складання присяги новопризначеними суддями (у т. ч. Петришиним) через відсутність вакансій, вдалося запобігти делегітимізації КС у зв’язку з перевищенням конституційно визначеного складу цього органу.

До слова, державні аудитори цю ситуацію у своєму звіті чомусь не відобразили. Хоча мали б, оскільки, крім іншого, вона безпосередньо стосується використання НАПрН бюджетних коштів. Адже відповідно до ст. 18 Закону «Про Конституційний Суд України» особа набуває статусу судді КС з дня, що є наступним за днем призначення на посаду. Петришина указом президента було призначено суддею КС 26 листопада 2021 року. Отже, за законом статусу судді він набув 27 листопада 2021 року. А згідно із ст. 26 вказаного закону винагорода судді КС виплачується з дня, що є наступним за днем призначення судді на посаду. Тобто, за законом Петришин мав одержувати винагороду судді КС із 27 листопада 2021 року. Однак, маючи статус судді КС, він аж до вересня 2022 року одержував зарплату президента НАПрН. Правомірність цієї ситуації з позиції бюджетного законодавства мала б стати предметом дослідження аудиторів.

Cвого часу Центр протидії корупції звертався до НАЗК з приводу ймовірного порушення Петришиним антикорупційних обмежень щодо сумісництва з іншими видами діяльності, оскільки він, набувши за законом статус судді КС, продовжував обіймати посаду президента НАПрН. Але НАЗК тоді не вважало за доцільне перечити президентському указу і вміло «вмило руки».

А голова фундації DEJURE Михайло Жернаков у серпні 2022 року звинуватив президента НАПрН Олександра Петришина у тому, що останній усупереч закону, здоровому глузду та наявності очевидного конфлікту інтересів протягував на з'їзді юридичних ВНЗ на посаду члена ВРП свого учня Дмитра Лук'янова, який у свою чергу «як член Комісії з відбору суддів КСУ при Президенті голосував  за визнання Петришина переможцем «конкурсу».

Чому НАПрН так довго не «виганяла» Медведчука?

Водночас Держаудитслужба у своєму звіті звернула увагу на інший важливий момент, який красномовно характеризує як ситуацію у НАПрН загалом, так і громадянську позицію її керівництва. Аудитори вказали на те, що за наявності указу президента України від 19 лютого 2021 року № 64/2021, яким було введено рішення РНБО про застосування обмежувальних заходів (санкцій) стосовно Медведчука В.В. (у подальшому позбавленого громадянства України), рішення про позбавлення Медведчука В. В. статусу академіка НАПрН України було прийнято лише 9 червня 2023 року.

Тобто упродовж двох з половиною років Медведчук В.В., незважаючи на застосування до нього на державному рівні персональних санкцій у зв’язку із фінансуванням тероризму, продовжував бути академіком Національної академії правових наук України (!).

А де весь цей час були тодішній очільник НАПрН Петришин (обіймав посаду президента до вересня 2022 року) та інші її керівники? Чого очікували і чому не виявили принципової громадянської позиції навіть після повномасштабного російського вторгнення в Україну? Чому не те що рішення про припинення статусу академіка Медведчука не ініціювали перед загальними зборами та навіть простої заяви з цього приводу не зробили? Боялися Медведчука чи очікували вказівки з Банкової? А може так були зайняті фундаментальними науковими дослідженнями, що не мали часу відреагувати на офіційне визнання антиукраїнської діяльності зовсім не рядового члена очолюваної ними національної академії? Як їхня позиція узгоджується з національними інтересами України?

Якщо виходити з результатів державного аудиту, то керівництво НАПрН Олександром Петришиним в адміністративному та фінансовому плані не було якимось унікальним. У головних рисах воно продовжувалось і після нього, коли обов’язки очільника академії став виконувати Володимир Журавель. Тим більш цікавими є результати аудиторської перевірки виконання академією бюджетних програм, про які – у наступній частині матеріалу.