Білий птах з чорною ознакою

Так я називаю Станіслава Івановича Гуренка.

Так-так, саме того, що був першим секретарем КП України.

30 травня мине 11 років від дня його смерті. О,  «згадала баба, як дівкою була». Люблю цей відтинок з української народної філософії: дні мчать, а пам’ять зостається. Це, звісно, коли людина, відійшовши, залишає після себе свою борозну.

«Нормальний був чоловік», – скаже про нього  згодом Володимир Яворівський, про якого, я певна, українці ще не забули. Та все ж нагадаю тим, хто, може, про нього й не чув: письменник, будитель національної свідомості, народний депутат України кількох скликань. 

Ці його слова наклалися на моє враження про Станіслава Івановича. І коли нещодавно в телепередачі, присвяченій   проголошенню  Акту незалежності України, народний депутат України 1-го скликання, член Народної Ради В. Філенко поділився спогадами про той вікопомний день, я була просто ошелешена  від почутого. 

«Після голосування, а без комуністів це б нам не вдалося, виходжу я на терасу ( в будинку Верховної Ради), а там біля вікна стоїть і курить Гуренко. Підходить до нього  Галушка, останній голова Комітету державної безпеки УРСР, і каже: «Ми вільні». Й вони обнялися». 

Володимир Панасович – не з тих, хто здатен вигадувати, тому в правдивості його слів не маю сумніву.

«У кожному українцеві дрімає Мазепа». Все залежить лише від того, на якій глибині ця дрімота залягає.

А тепер поділюся своїми спогадами про С. І. Гуренка.

Вперше я побачила його, ставши народним депутатом ІІІ-го скликання. Завжди насуплений, суворий, неприступний. 

15 травня 1998 року – на цей день припав мій виступ як кандидата на пост голови Верховної Ради України. «У цій залі мають бути припинені пошуки ворогів, має бути подолана монополія якоїсь політичної сили на патріотизм, на відстоювання інтересів народу. Усі ми поклялися служити народові, ми мусимо з цієї зали винести й поширити по всій Україні ідею примирення і злагоди. Ми, не забуваючи історії, маємо жити з поглядом у майбутнє».

А на завершення я запропонувала зняти з будівлі Верховної Ради герб неіснуючої вже держави. Комуністи здійняли галас, а С. Гуренко, на мій подив, з тих пір почав вітатися.

Через короткий час мене  несподівано включили у склад делегації народних депутатів України до Берліна, для участі  у  102--й  Асамблеї  міжпарламентського союзу. Делегатів - четверо, головою делегації був С. Гуренко.  Не мала сумніву, завдяки кому мені – така честь. 

І ось летимо до німецької столиці. Диспетчер  розмістив  у літаку мене і С. Гуренка поруч. За три години польоту наговорилися,  він вперше звернувся до мене на «ти». Таке було враження, наче зустрілися  давні друзі.  Розповів, що мама в Іловайську була вчителькою української мови і літератури. А бути вчителем української мови і літератури в російській школі,  та ще на Донбасі, - це  каторга і подвиг одночасно.

Розповів, що любить  варити вегетаріанський борщ. 

– А ви додайте до борщу любисток,  – порадила я.

Почувши, що я відмовилася від отримання пенсії, сказав: «Дурна. Якщо тобі забагато, віддавай комусь».

А влітку я побачила Станіслава Івановича на відпочинку, з дружиною. Йшли, взявшись за руки. Для мене такий подружній портрет – понад усе.

Згодом Верховна Рада взялася за створення Тимчасової   спеціальної комісії з доопрацювання проєкту Цивільного кодексу. Роздано для голосування проєкт відповідної постанови, але в списку її членів мене нема. Я не встигла відреагувати, як через усю сесійну залу поспішає С. Гуренко.

– Ти що, не хочеш?

 –Та ні, хочу.

 Станіслав Іванович  буквально побіг до президії, щоб встигнути до голосування, щось сказав головуючому і в результаті – я в тій комісії, попри небажання моїх «лютих друзів».

Переконана, що саме завдяки йому фракція комуністів проголосувала за проєкт Сімейного кодексу в першому читанні і цим відкрила йому  подальшу дорогу.

Потім Станіслав Іванович приходив у сесійну залу все рідше і рідше. Більше його не бачила.
Не так давно виступає по телевізору Сергій Жадан і підсумовує свою бесіду з журналістом так: «Хто не виступав проти України, той – наш». 

Запам’ятала і пропагую ці  слова. Беруся стверджувати, що Станіслав Гуренко не виступав проти України. А заодно й те, що, якби не смерть, у війні з московитами  стояв би  він на боці України. Не дарма ж у нього була така Мама.

Історія не раз засвідчувала, що ті, котрі носили партійний квиток в кишені, не  завжди тримали його в серці.  Й обійми тих двох високих чинів  це засвідчили.