Не треба фонити, панове офіцери!

Знакову сценку спостерігав я в маршрутці. Одна з пасажирок виявилася знайомою/родичкою водія. Вони довго балакали про щось своє, усміхалися. А потім водій — звертаючись як і раніше до неї — почав помітно підвищувати голос і дедалі частіше кидав погляди в бік пасажирів. Ставало зрозуміло, що він ніби виводить камерну до цього розмову на публічний рівень:

«Не понімаю я цього АТО. Шо воно таке. Зачєм? Нащо воювати з Донбасом? Чому їх не вислухать? А з Росією навіщо ругаться?..»

Десь у такому ключі він теревенив і теревенив. За формою — наче міркуючи вголос (звертаючись до конкретної співрозмовниці), а за фактом — віщаючи на всіх. Сказав, що «служив з руськими хлопцями в армії, і ніякі вони не москалі, а нормальні пацани».

Цей епізод — найбільш показовий з кількох подібних, які я спостерігав останнім часом.

Хто спікери? Якщо мені скажуть, що завербовані Путіним «козачки», — не повірю. Гадаю, це свої — наші рідні представники трудового народу. Часто недорікуваті, «суржикуваті», не надто обтяжені інтелектом. Але — в жодному разі не агенти!

Вони — незадоволені. Незадоволені життям. Незадоволені владою. Але традиційно не вміють це своє невдоволення реалізувати якось інакше, окрім як фрондерством — бурчанням на кухні, в генделику за чаркою горілки, в електричці, в черзі...

Водій маршрутки прекрасно знає, що таке АТО, який це біль. Але кажучи «я не понімаю, чого вони там воюють», він фрондує. Хоче зробити боляче комусь, хто поведеться. Причому в тисячу перший раз просто вилаяти уряд йому вже нецікаво. Він креативить — лізе глибше, де більше нервових точок.

Боюся я фрондерства. Боюся, тому що сам на ньому виріс. За брежнєвських часів було заведено проявляти всіляку зневагу до режиму. Але тільки на словах і тихесенько. І тільки серед своїх. Або у випадковому натовпі, де гарантовано немає стукачів.

Фронда є в сто разів згубнішою за будь-яку іншу форму протесту. Бо ставить за мету не змінити статус-кво, а «покрасуватися сміливістю» перед іншими — такими ж самими, які теж нічого не вирішують.

Фронда — найбажаніший для будь-якої влади вид невдоволення. Невдоволення, яке не є небезпечним. Бурчання тихенько в натовпі не призводить до наслідків для жодної зі сторін. Бурчання створює фон, але не атмосферу. А не треба фонити, панове офіцери!

Фронда — завжди подруга застою. Де з'являється фронда — там розслабляється влада. І всіх справ у неї після цього — тренувати лояльність поліцейських формувань.

Я не хочу в Україні застою. Вже краще стихія бунту (хоча вона завжди погана), ніж монотонний гул фрондерів.