Мантія «в законі», або Судові наперсточники

Ідея докорінного переформатування системи судів в Україні вже не перший рік озвучується законодавцями, юристами та журналістами, що пишуть на правову тематику. Нові й нові приклади свідчать про те, що жодними реформами без докорінних кадрових змін не вдасться вичистити авгієві стайні ринку замовних рішень.

Звісно, це не означає, що в судах не виносять законних і обґрунтованих рішень. Навіть є судді, які намагаються розглядати справи з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Але ці судді не визначають атмосферу, що панує в судах, де можна надибати будь-яке, найбільш дикунське судове рішення не тільки в судах першої інстанції, але й у  «вишці».

Наприклад — відновлення строку на подачу касаційної скарги через 10 років після того, як судове рішення набуло законної сили. Не вірите? Ось, будь ласка, ухвала Вищого господарського суду України від 28 березня 2017 року у справі №6/655, якою три жерці Феміди прийняли касаційну скаргу ПАТ «Національна акціонерна компанія «Надра України» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 9 листопада 2007 року та рішення господарського суду м. Києва від 22 жовтня 2007 року.

Читати й плакати: суд визнав, що строк касаційного оскарження пропущений з поважних причин, оскільки

«до кінця лютого 2014 року з наведених обставин жоден уповноважений орган державної влади і Національна акціонерна компанія «Надра України» не могли подати касаційну скаргу на судові рішення у даній справі, що підтверджується ч. 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади».

А чому касаційна скарга не було подана ані в 2014, ані в 2015, ані в 2016 роках, суд пояснює дуже просто: тому що

«міністр екології та природних ресурсів України 06.02.2017 доручив Державній службі геології та надр разом з Національною акціонерною компанією «Надра України» з метою відновлення порушених прав суб'єкта управління державного сектора економіки НАК «Надра України» щодо повернення у його власність будівель, споруд та іншого майна комплексу відпочинку «Пуща Водиця» опрацювати питання звернення з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного господарського суду від 09.11.2007 та рішення Господарського суду міста Києва від 22.10.2007 у справі №6/655».

Доручив би міністр «опрацювати питання» не в лютому 2017 року, а раніше — то й касаційна скарга була б подана раніше.

Але справжньою перлиною в купі гною є багаторічна тяжба між якимсь київським ТОВ «Бауком Україна» та зареєстрованим у Житомирі представництвом турецької компанії з важковимовною назвою «Гюльсан іншаат санаї туризм накліят ве тіджарет анонім шіркеті». Бодай побіжне ознайомлення з процесуальними документами, розміщеними в Єдиному державному реєстрі судових рішень, здатне довести до істеричного сміху навіть людину, яка має саму віддалену уяву про принципи судочинства.

Судова шизофренія

Про що саме ось вже шість років судяться два підприємства — не так вже й важливо. Бо родзинка полягає не в суті спору, а в тому, що господарський суд м. Києва розглянув і задовольнив позов попри те, що вже існувало протилежне за змістом рішення господарського суду Житомирської області між тими ж сторонами про той же предмет і з тих самих підстав. Причому Вищий господарський суд України підтвердив обидва ці рішення, а Верховний суд України ще розмірковує, яку ж крапку ставити.

Власне, йдеться про «заборгованість», яку ТОВ «Бауком Україна» намагається стягнути з турецької фірми за суборенду транспортних засобів і спеціальної техніки. Турецька фірма за договором, укладеним ще в квітні 2008 року з Державною службою автомобільних доріг України, побудувала та капітально відремонтувала велику ділянку автомобільної дороги Київ-Чоп та мостові роботи по транспортній розв'язці навколо міста Житомира. Для виконання робіт турецька компанія ввезла велику кількість техніки, вантажні автомобілі, механізми та обладнання. Крім цього, використовувала техніку українських субпідрядників.

Зокрема, у липні 2009 року підприємство «Бауком Україна» запропонувало послуги посередника — мовляв, воно знайде кілька одиниць потрібної техніки, візьме їх в оренду та здасть у суборенду компанії «Гюльсан», аби сама турецька фірма не переймалась пошуками. Був укладений відповідний договір, але за перебігом двох місяців компанія «Гюльсан» у жовтні 2009 року з якихось міркувань (причини в судових рішеннях не зазначені) повернула техніку орендодавцю, повністю розплатившись.

Укладений контракт було виконано турецькою компанією своєчасно та в повному обсязі, та у серпні 2011 року роботи прийнято представниками Укравтодору України та міжнародної фінансової установи, яка фінансувала цей проект, без зауважень, про що можна переконатися і на теперішній час будь-якому водію, який подорожує цією ділянкою автошляху.

Тим не менш, у лютому 2011 року ТОВ «Бауком Україна» звертається до господарського суду Житомирської області з позовом до представництва компанії «Гюльсан», в якому просить розірвати договір суборенди та стягнути 28,7 млн грн за користування технікою. Суд своїм рішенням від 29 листопада 2011 року в задоволенні позовних вимог відмовляє на тій підставі, що зобов’язання по договору суборенди транспортних засобів та спеціальної техніки від 30 липня 2009 року №30/07/09-БУ компанія «Гюльсан» виконала в повному обсязі, договір був припинений за домовленістю між сторонами, суборендар повернув техніку позивачеві й розрахувався за її використання. І суд апеляційної інстанції, і Вищий господарський суд України залишили рішення суду першої інстанції в силі.

У будь-якій іншій країні на цьому була б поставлена крапка й ніхто б не згадував у ЗМІ буденний спір між двома суб’єктами господарювання. Але в Україні в таких випадках все лише розпочинається. Головне — знайти потрібного суддю.

Судячи з того, що ТОВ «Бауком Україна» в березні 2012 року змінило свого власника й стало належати адвокату з Луцька Володимиру Пащуку, можна припустити, що керівництво цієї фірми було обізнане з особливостями українського, так би мовити, правосуддя. Припущення ці підкріплюються й елементарними запитами до відкритих баз даних — керівником ТОВ «Бауком Україна» є такий собі Артем Носенко, який має таке ж відношення до дорожньо-ремонтних робіт, як і власник цієї фірми пан Пащук. Тобто — жодного. Оскільки раніше Носенко займався хіба посередництвом по договорах із цінними паперами та був заступником голови наглядової ради Кредитного союзу «Прибутковий».

Також не можна не відзначити, що головою кредитного комітету цього кредитного союзу значився такий собі адвокат Денис Серебренников, який у 2010–2012 роках уславився участю в корпоративному конфлікті навколо футбольного клубу «Волинь» зі, знову ж таки, Луцька. Причому приватне підприємство «Юридична фірма «Сільвер», як і адвокатська діяльність Серебренникова, розташоване за адресою Кредитного союзу «Прибутковий» в м. Києві. І, напевно, саме за цією адресою слід шукати розробників подальшої комбінації.

З тим, щоб обійти судове рішення, яке підтверджене господарською «вишкою», ТОВ «Бауком Україна» попервах спробувало в травні 2014 року звернутись до господарського суду Житомирської області із заявою про перегляд рішення від 29 листопада 2011 року за «нововиявленими обставинами». Такою обставиною заявник оголосив невідомо де дивом знайдений акт звірень взаємних розрахунків, який, за твердженням ТОВ «Бауком Україна», начебто колись підписав керівник представництва турецької фірми і в якому визнав заборгованість. Щоправда, компанія «Гюльсан» заявила, що акт звірень — то примітивно виконана фальшивка й нічого подібного представництво ніколи не підписувало. Але це несуттєво: читачі «Ракурсу» здебільшого обізнані в питаннях прав і тому знають, що таке «нововиявлені обставини» і чому жодні нові докази до їх числа не належать.

Зрозуміло, що господарський суд Житомирської області відмовив у перегляді рішення за нововиявленими обставинами, а апеляційна інстанція та Вищий господарський суд України залишили цю ухвалу в силі.

Але немає таких перешкод, які не може подолати українське, з дозволу сказати, правосуддя. І суддя господарського суду м. Києва Артем Ігорович Привалов у жовтні 2015 року таки примудрився розглянути позов ТОВ «Бауком Україна» та винести рішення про стягнення з компанії «Гюльсан інша ат санаї туризм накліят ве тіджарет анонім шіркеті» 84,5 млн грн заборгованості, що виникла з того самого договору суборенди транспортних засобів та спеціальної техніки, зобов’язання по якому, як уже було встановлено трьома судовими інстанціями, компанія «Гюльсан» виконала в повному обсязі. А доказом цієї заборгованості суддя Привалов оголосив той самий акт звірень взаємних розрахунків, який був «дивом знайдений» позивачем і який, за твердженням відповідача, є фальшивкою.

Як же ж суддя Привалов обґрунтував повторний розгляд справи, в якій вже є судове рішення? Дуже просто. «Його честь» вирішив, що це різні позови, мовляв, не збігається предмет позову, оскільки в господарському суді Житомирської області позивач прохав стягнути з турецької компанії лише 28,7 млн грн, а в господарському суді м. Києва — вже 101,5 млн грн. Тільки неук вважає, що 28,7 дорівнює 101,5, тож про яку однаковість предмету позову може йти мова? — вирішив суддя Привалов.

Про такий дріб’язок, як строки позовної давності, взагалі не йдеться: якщо Вищий господарський суд України приймає до розгляду касаційні скарги на рішення, що були постановлені 10 років тому, то чому б судді Привалову не розглянути у 2015 році позовні вимоги, що витікають з договору, строк дії якого сплинув у 2009 році?

Але найцікавіше інше: з якого дива суддя господарського суду м. Києва Привалов взявся розглядати позов, заявлений до відповідача, який перебуває в Житомирі? Напевно, цю процесуальну знахідку варто запатентувати. Принаймні,нічого подібного раніше авторові цих рядків зустрічати в українських судах не доводилось.

Так от, позов був заявлений до двох відповідачів — власне, компанії «Гюльсан» і зареєстрованого в Києві Торгового дому «Лайт Інвест». Зрозуміло, що другий відповідач був потрібен лише для того, щоби в судді Привалова виникли формальні підстави для відкриття провадження. Але як у позовній заяві були обґрунтовані вимоги ще й до фіктивного відповідача? Це ж просто пісня. Виявляється, керівник Торгового дому «Лайт Інвест», який, як згодом виявилось, і гадки не мав про існування ані компанії «Гюльсан», ані ТОВ «Бауком Україна», раптом у березні 2015 року уклав із «Бауком Україна» договір, яким виступив поручителем по боргових зобов’язаннях компанії «Гюльсан», але на суму не більш як 100 тис. грн. І тому суддя Привалов, для порядку, ще й постановив стягнути 100 тис. грн з поручителя.

Неважко здогадатися, що про існування якогось договору поруки в Торговому домі «Лайт Інвест» довідались лише після того, як у Національної поліції в м. Києві було зареєстровано кримінальне провадження за ознаками шахрайства в особливо великих розмірах. Бо судові повістки «поручитель» жодного разу не отримував і гадки не мав ані про рішення судді Привалова, ані про постанову Київського апеляційного господарського суду, якою рішення судді Привалова було залишено без змін, ані про постанову Вищого господарського суду України, який цілком підтримав суддю Привалова. Ну а на таку дрібничку, як невідправлені повістки, можна навіть не звертати уваги.

Також не важко здогадатись, що коли слідчий Нацполіції запросив у ТОВ «Бауком Україна» надати оригінал того самого акту звірень взаємних розрахунків, на підставі якого суддя Привалов виніс своє вікопомне рішення, то отримав відповідь, що цей акт знищений у зв’язку із закінченням строку зберігання бухгалтерських документів одразу після того, як Вищий господарський суд України постановою від 12 квітня 2016 року залишив у силі рішення судді Привалова.

А тепер — вишенька на тортик: обидві постанови Вищого господарського суду України — і постанова від 3 вересня 2012 року у справі №9/5007/12/11, якою визнано, що компанія «Гюльсан» належним чином виконала умови договору суборенди техніки та своєчасно повернула орендовану техніку ТОВ «Бауком Україна», і постанова від 12 квітня 2016 року у справі №910/20246/15, якою визнано, що компанія «Гюльсан» порушила умови договору суборенди техніки та не повернула орендовану техніку ТОВ «Бауком Україна», — залишені в силі. Напевно, якби таке роздвоєння коїлось у голові однієї людини, то лікарі поставили би діагноз шизофренія…

Зазначений факт, на жаль, непоодинокий. Тому ця історія — то лише невеличка розповідь до відома,передусім,іноземних компаній, які запрошуються до співпраці в Україні. Їм зовсім незрозуміло таке ставлення судової системи України. Постає запитання: як узагалі можна себе захистити іноземним компаніям від ризиків, рейдерських захоплень та «кидків» українськими компаніями, які входять у змову з суддями українських судів?

(Далі буде)