Практика Верховного суду: справа про кредитне рабство

Правознавці уважно стежать за практикою нещодавно створеного Верховного суду, особливо його Великої палати (що включає в себе представників усіх чотирьох касаційних палат: цивільної, адміністративної, господарської та кримінальної), адже саме ці рішення розв’язують найактуальніші правові проблеми й визначають подальшу судову практику. Та чи тільки юристам мають бути цікаві ці рішення? Як подібні рішення впливають чи можуть вплинути на життя інших людей, які не були стороною у справі, розглянутій Великою палатою Верховного суду, але перебували в подібних правовідносинах, стикалися з аналогічними проблемами?

«Ракурс» починає цикл статей про рішення Великої палати Верховного суду та їхній вплив на життя людей. З усіх функцій Великої палати акцент буде зроблено на перегляді в касаційному порядку справ, що являють собою виняткову правову проблему, або були взяті до розгляду з метою забезпечення однакового застосування норм права. Ці статті буде адресовано насамперед людям без юридичної освіти, тому я намагатимусь не перевантажувати їх цифрами і номерами справ, крім тих випадків, коли це абсолютно необхідно.

Велика палата Верховного суду: справа про закінчення кредитного рабства

У період стабільного курсу гривні (а з 2000-го по 2007 рік курс долара США щодо гривні навіть трохи падав, з середнього 5,44 у 2000 році до 5,05 у 2006 і 2007 роках) багато громадян встигли набрати валютних кредитів. Коли у 2009 році курс національної валюти впав до позначки 8 грн/дол., для частини позичальників це виявилося непідйомним, почалися прострочення, звернення стягнення на заставлене майно, стягнення заборгованості в судовому порядку. Якщо в тривалий період відносно стабільного курсу гривні стягнення за валютними кредитами суди виносили у валюті України на день ухвалення рішення, то з 2010 року практика змінилася кардинально — стягнення за валютними кредитами проводиться у валюті договору, а курс перераховується на момент фактичної виплати.

Ба більше, практично повсюдного поширення набула практика, підкріплена позицією чинного на той момент Верховного суду України, — відповідно до ст. 1048 Цивільного кодексу України банк має право на отримання відсотків за користування кредитом щомісячно, до повного погашення кредиту.

За замовчуванням, якщо в договорі не передбачено інше, у разі неповного платежу (виконання зобов'язання частинами) спочатку йде погашення витрат кредитора на отримання платежу, потім — погашення відсотків і неустойки, і лише після цього погашення основного боргу. Реальні кредитні договори зазвичай дублювали положення Цивільного кодексу або робили умови погашення кредитів частинами ще більш жорсткими. Таким чином, масово виникли ситуації, коли добросовісні позичальники, які не зуміли повністю погасити кредит через значну девальвацію гривні, потрапляли в капкан договорів і судових рішень. Тобто заставне майно, якщо тільки це не єдине житло позичальника, отримане не за рахунок кредиту, — продано, гроші пішли на відшкодування витрат банку або виконавчої служби з продажу майна, виплату штрафних санкцій та відсотків. Надалі, як би не намагався позичальник погасити кредит, він може погасити лише відсотки, а потім — знову відсотки, вже нові, але тільки не основну суму боргу, яка погашається в останню чергу. Курс гривні й надалі падає, а позичальник стає вічним боржником, без надії на погашення тіла кредиту та звільнення від заборгованості.

Цю безнадійну ситуацію вдалося переламати Верховному суду, який передав на розгляд Великої палати низку справ за кредитними спорами. Дійсно революційною слід вважати постанову Великої палати ВС від 28 березня 2018 року (суддя-доповідач Дмитро Гудима) у справі №444/9519/12. Це рішення з'явилося у відкритому доступі лише 23 червня 2018 року (напевно, важко узгоджувався між суддями його повний текст), і практично за одну ніч інформація про нього розлетілася по всіх юридичних фейсбук-спільнотах.

Велика палата Верховного суду дійшла висновку, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки за кредитом припиняється після закінчення визначеного договором строку кредитування, або в разі пред'явлення позичальникові вимоги про дострокове погашення кредиту в зв'язку з простроченням поточних виплат. Надихнувшись самим фактом передачі справ за кредитними спорами на розгляд Великої палати і мотивами такої передачі (ще до публікації остаточного рішення), з одними з клієнтів, вже немолодою сімейною парою, я вирушила до виконавчої служби для з'ясування питання про суму заборгованості за їхніми відносно невеликими валютними кредитами 2007 і 2008 року, які, як їм здавалося, вони ніколи не зможуть погасити, оскільки реальних і гіпотетичних доходів сім'ї навіть за найбільш сприятливих обставин могло вистачити лише на суму поточних відсотків.

Як з'ясувалося, у матеріалах виконавчої служби начисто були відсутні відомості про продаж автотранспорту позичальників заставодержателем і виконавчою службою. Натомість окрім першого рішення на користь банку, датованого квітнем 2009 року, було ще три заочних рішення різних років і різних судів на користь банку за одними й тими самими двома кредитними договорами. Як пізніше з'ясувалося, ці позови розглядалися без повідомлення відповідачів, вірніше, в одній зі справ відомості про повідомлення взагалі відсутні, у двох інших — суд надсилав повідомлення на адресу позичальника, зазначену в кредитних договорах, попри те, що з 2009 року відповідачі були зареєстровані й фактично мешкали вже за іншою адресою. В одному з цих заочних рішень також було штучно створено територіальну підсудність за місцем знаходження банку — нібито за позичальника поручився в межах суми 10 000 грн інший банк, абсолютно невідомий позичальнику. І, що найцікавіше, у двох заочних рішеннях з трьох окрім стягнення відсотків за період понад строк кредитування позивач «делікатно промовчав» про первісне рішення 2009 року, яким вже було стягнуто тіло кредиту, і звертався до нього повторно.

Процесуальні порушення банку і суду тепер зіграли на руку позичальникові — суди вже скасували два з трьох заочних рішень, перегляд третього наразі перебуває у провадженні. За одним зі скасованих заочних рішень позов банку вже в ході провадження у звичайному порядку залишено без розгляду, у зв'язку з хронічною неявкою позивача, з окремим акцентом в ухвалі суду, що позивач зловживає своїми процесуальними правами. За іншими рішеннями процесуальна боротьба ще триває, але у позичальників з'явилася надія, що вони нарешті зможуть розрахуватися за кредитами й забути цю банківську історію, як страшний сон.