Турецька дорожньо-будівельна справа у водоверті сімейно-суддівського водевілю

На початку 2019 року судова система України, здійснюючи розгляд багатосерійної господарської справи турецької дорожньо-будівельної фірми «Гюльсан», вкотре примудрилася вляпатися в скандал. Цього разу в його епіцентрі опинилася суддя Північного (Київського) апеляційного господарського суду Марина Дідиченко — та сама, яка у своєму особистому блозі натхненно писала про необхідність матеріального забезпечення суддів на високому рівні і неприпустимість забезпечення суддів лише службовим житлом.

З чого все почалося

Коротко нагадаємо історію цієї справи. Понад десять років тому фірма «Гюльсан» виграла тендер на реконструкцію однієї з ділянок автомагістралі Київ — Чоп довжиною 54 км на суму 80 млн євро. Турки працювали чесно, будували добросовісно, а інакше й не можна було, оскільки це діло фінансувалося Європейським банком реконструкції та розвитку й перебувало під його пильним контролем.

Проте знайшлися серед українських можновладців доволі впливові посадові особи, які вирішили за допомогою окремих суддів відскубнути в автодорожників шмат обсягом 28 млн грн.

Приводом для афери було обрано той факт, що «Гюльсан» брав на два місяці в оренду два десятки одиниць спеціальної техніки — бульдозери, грейдери, асфальтоукладачі тощо. В ролі орендодавця, а вірніше, суборендодавця виступало напівфіктивне утворення під назвою ТОВ «Бауком Україна».

Це було ще у 2009 році: орендар майно взяв, покористувався, повернув, заплативши стільки, скільки домовлялися, й майже забув про цей епізод, подібних якому в його діяльності були десятки. Але в лютому 2011 року «Бауком» подав до Господарського суду Житомирської області позовну заяву, в якій повідомляв, що «Гюльсан» користувався його технікою не два місяці, а чотири, і за два зайві місяці недоплатив 5 млн грн. А якщо порахувати з пенею, річними, інфляційними та іншими «хвостами» тіла боргу, то вийде, мовляв, усі 28 млн.

Тоді справа розглядалася у два кола, але врешті-решт судді визнали безпідставність претензій позивача: остаточну крапку поставив Вищий господарський суд України своєю постановою від 3 вересня 2012 року. Але те, чого аферисти не змогли добитися при Януковичі, стало цілком можливим при новій демократичній і проєвропейські налаштованій владі.

Щоправда, для цього їм довелося придумати щось більш оригінальне, аніж те, що було попереднього разу. Для цього вони намалювали підроблений акт звірки між «Гюльсаном» і «Баукомом», з якого витікало, ніби перший визнавав, що користувався орендованою технікою другого не два й не чотири місяці, а цілий рік, а от заплатив тільки за два. Крім того, зловмисники зварганили фальшивий договір поруки між «Баукомом» і таким собі ТОВ «Торовий дім «Лайт Інвест», який був датований 24 березня 2015 року і з якого витікало, ніби останній як поручитель зобов’язується сплатити «Баукому» 100 тис. грн у тому випадку, якщо «Гюльсан» невчасно поверне йому орендовану техніку.

І от з цим актом звірки і договором плутяги пішли до Господарського суду Києва з позовною заявою до «Лайт Інвесту», з якого просили стягнути 100 тис. грн, а також до «Гюльсану», з якого просили стягнути 100 млн грн.

Судова тяганина

В цій ситуації з точки зору здорового глузду ще можна зрозуміти, навіщо малювати підроблений акт звірки, а от для чого було так ускладнювати собі життя договором поруки, безглуздість якого видна неозброєним оком?

Відповідь на це запитання проста: якби аферисти мали на озброєнні лише акт, їм би з цим доказом довелося йти до Господарського суду Житомирської області, де вони ще після першого епізоду нашої історії стали, так би мовити, «персонами нон грата», у яких ніхто й хабара брати не хотів. А от у Господарському суді Києва вони знайшли суддю, який охоче пішов їм назустріч. Звуть його Артем Ігорович Привалов. Саме він 6 жовтня 2015 року задовольнив цей дивний позов, щоправда, частково, і ухвалив стягнути з «Лайт Інвесту» 100 тис. грн, а з «Гюльсану» — 84 млн грн. Також вирішили підіграти зловмисникам судді апеляційної та касаційної інстанцій, які залишили його рішення без змін.

Проте, судячи з усього, підкупний фонд у плутяг виявився не гумовий і на всіх суддів його не вистачало, тож недовго вони раділи. Вже 24 травня 2017 року той самий Господарський суд Києва визнав недійсним договір поруки, оскільки, як з’ясувалося, «Лайт Інвест» його насправді не укладав та й взагалі ця ні в чому не винна скромна фірма опинилася в ситуації, коли «без мене мене женили».

Рішення набуло законної сили, на цій підставі було здійснено перегляд рішення судді Привалова за нововиявленими обставинами. Його було згодом скасовано як незаконне, а 14 червня 2018 року суддя Господарського суду Києва Наталія Плотницька ухвалила своїм рішенням відмовити в задоволенні позовної заяви «Баукома» в повному обсязі.

Який серіал без роману

І ось найпікантніший момент. За апеляційною скаргою позивача Київський (згодом реорганізований у Північний) апеляційний господарський суд відкриває провадження і 19 листопада в автоматичному режимі розподіляє справу на суддю Марину Дідиченко, яка бере її в роботу. Зовні начебто нічого дивного, якби не одна деталь: свого часу у пані Марини був роман із Артемом Приваловим, тим самим Приваловим, який ухвалив дуже смішне рішення, яке вона тепер мала би переглядати. І результатом цього роману є її син Тимур Артемович Привалов, дані про якого вона внесла до щорічної декларації посадової особи держави.

В таких випадках судді краще вмити руки і передати справу комусь іншому, тим більше що п. 5 ст. 35 Господарського процесуального кодексу гласить, що суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є якісь обставини, котрі викликають сумнів у неупередженості або об'єктивності судді.

Але, видно, участь у цій дорожньо-будівельній справі була для Марини Анатоліївни таким самим принциповим питанням, як і високий рівень матеріального забезпечення та отримання житла за державний кошт, а тому вона вирішила не піднімати на поверхню цю обставину свого особистого життя.

Проте не такими недбалими виявилися юристи «Гюльсану», які не полінувалися підняти в інтернеті всю відкриту інформацію, встановили зв’язок між Дідиченко і Приваловим і 27 грудня подали заяву про відвід судді. Але й після того, як її таємниця була розкрита, суддя Дідиченко тягнула ще півмісяця, аж поки 14 січня не подала заяву про самовідвід.

Причому для того, щоб зберегти обличчя, вона 15 січня постановила дві ухвали: одну про відмову в задоволенні позивача про відвід судді Дідиченко, а другу — про задоволення заяви судді Дідиченко про самовідвід. Тож нині сформовано новий склад колегії суддів для розгляду цієї справи, але про ступінь їхньої порядності можна буде судити лише по завершенні її апеляційного перегляду.

Турецьким інвесторам лишається сподіватися, що в новому складі колегії суддів, котрий було визначено «неупередженим» електронним розподілом справ, не знайшлося місця кумам, сватам, братам та іншим особам, пов’язаним якимись узами з суддею Приваловим. А відтак остаточне рішення в цій справі відповідатиме принципам законності й справедливості, про свою прихильність яким Україна в останні роки постійно заявляє на всіх міжнародних майданчиках.