Новини
Ракурс

Зорислава Ромовська про право власності: спірні питання теорії і практики

Право власності — речове і не тільки

Право власності як право на свої речі належало до прав речових, до числа яких входили також права на чужі речі. Річ трактувалась як предмет матеріального світу, щодо якого могли виникати цивільні права та обов’язки. Серед цих речових прав право власності посідало основне, найважливіше місце. Власник трактувався як пан, господар, володар і навіть властитель, оскільки панував над річчю, причому сам, без контролю чи нагляду з боку інших осіб. Образно кажучи, над ним були лише закон і Господь Бог.

Таке розуміння зумовило назву книги третьої Цивільного кодексу «Право власності та інші речові права», а також сутність права власності, названого у частині 1 статті 316 ЦК «правом особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб».

Слово «майно» зіграло тут із поняттям права власності як категорії речового права руйнівну, злу роль, оскільки у частині 1 статті 190 ЦК до майна включено не лише речі, а й права та обов’язки.

Проте це виправдало вживання понять «інтелектуальна власність» і навіть «довірча власність», адже право довірчої власності у частині 2 статті 316 ЦК названо «особливим видом права власності». Але якої? Якщо додати, що, відповідно до статті 655 ЦК, за договором купівлі-продажу можна передати у власність іншої особи й майнові права та обов’язки, це означатиме, що право власності як категорія виключно речового права перестало існувати.

У статті №1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод терміном «майно» охоплено рухоме та нерухоме майно, банківські вклади, прибутки, присуджені суми, акції, патенти і навіть правомірні очікування. Тобто все те матеріальне, що належить конкретній особі, є її майном, а отже, і її власністю.

З урахуванням цього, а також статей 190 і 316 ЦК можна констатувати, що моноліт права власності як категорії речового права давно перестав існувати, перетворившись на різновид права власності.

У результаті маємо, крім речової власності, власність інтелектуальну (патент), власність фінансову (акції, банківські вклади), власність зобов’язальну (право вимоги). 

Утім, це не позбавляє нас можливості й надалі оперувати терміном «право власності» саме як категорією речового права.

Еластичність і пружність права власності

Дослідники права власності дорадянського періоду звертали увагу на еластичність права власності. На думку професора Й.О. Покровського, право власності здатне, як пружина, вирівнятися на весь зріст, як тільки з нього знято гирі, що стискають його. Відповідно, еластичність права власності стали трактувати як здатність цього права відновитися в повному обсязі у разі зняття стискаючих його обмежень та обтяжень.

У радянський період нашої історії про відновлення права власності писав академік А.В. Вєнєдіктов, маючи на увазі правовий наслідок зняття арешту на майно Проте термін «еластичність» права власності в науці не використовувався. Не було його і у законах і рішеннях судів. Останнім часом дедалі більше науковців починають говорити про еластичність права власності, маючи на увазі здатність права власності відновлюватися у разі зняття з нього обмежень, встановлених виключно законом, і обтяжень, встановлених у договорі чи заповіті.

Утім, здатність прогинатися (стискатися) під гирею обмежень та обтяжень і здатність умить відновитися у разі їх зняття — це, радше, пружність (велика чи мала) права власності. Адже пружина — пружна і аж ніяк не еластична.

Однак пружність права власності — це і його здатність не прогинатися під вагою протиправних на нього посягань. Доказом цього може бути стаття 387 ЦК, в якій ідеться про право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння, а особливо — стаття 388 ЦК, яка недарма має назву «Право власника на витребування майна від добросовісного набувача», оскільки добросовісне заволодіння чужою річчю не є підставою для припинення права власності, а тому не робить набувача її власником. У статті 228 ЦК умисне незаконне заволодіння чужим майном оголошено правочином, який порушує публічний порядок, і має наслідком стягнення із зловмисника одержаного в дохід держави.

Право власності, як правило, не припиниться у разі його нездійснення. Пружність права власності підтримується і діяльністю правоохоронних органів та суду. Еластичність — це дещо інша властивість неживої матерії. І проявляється вона, на мій погляд, у тому, що така матерія, як пластилін, може змінювати свою форму, свій вигляд, своє призначення. Еластичність права власності полягає у можливості змінюватися з волі власника (зміна суб’єкта, зміна обсягу права, відновлення права після зняття з нього обтяження, постійна оновлюваність об’єкта, його кількості, зміна призначення, способу використання, можливості відновлення права власності попереднього власника тощо) і, крім неї, під впливом різних обставин.

Еластичність права власності, наприклад, подружжя, можна побачити, зокрема:

  • в укладенні подружжям між собою усіх не заборонених законом договорів щодо індивідуального та спільного майна;
  • у визначенні розміру часток кожного з подружжя у спільному майні і у можливості зміни цих часток;
  • у праві користування членами сім’ї, в тому числі дружиною чи чоловіком, майном, що належить іншому з подружжя; 
  • у тому, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, породжує обов’язки й для другого з подружжя, роблячи його солідарним боржником.

Еластичність права власності — це, образно кажучи, ознака, яка визначає його бурхливе життя, зумовлене дією принципів диспозитивності, автономії волі, що повне ризиків і випадковостей. Проте концентрація уваги на еластичності права власності — це не лише теоретичний проєкт, який має на меті постійно підтягувати нашу науку до розуміння цієї її властивості. Теорія еластичності права власності має безпосередній вихід на практику, «дерево життя», роблячи його, як зазначав Гете, вічнозеленим. Право власності і час Над усім на світі панує час, роблячи не лише живе, а й неживе — тлінним. Час дотичний і до права власності: змінюються власники, знецінюються речі чи взагалі припиняється їхнє фізичне існування. Отже, час владарює над суб’єктами, об’єктами і самим правом власності.

Проте часові межі існування права власності конкретної особи у законі не визначені, а це значить, що творець речі, покупець чи спадкоємець стають власниками речі «назовсім», довічно, якщо, звісно, не передадуть цього права за свого життя комусь іншому або річ фізично не перестане існувати. Тривала відсутність власника у місці знаходження майна, нездійснення ним свого права власності, у тому числі незвернення за захистом до суду, не припиняє права власності. Таким є загальне правило. Проте власникові все ж слід зважати на час, який іноді може спрацювати проти нього.

«У кабінеті перестарілих правничих формул, — писав академік С. Дністрянський, — зустрічаємо принцип, що право власності не може бути обмежене часом. Кажуть: право власності є необмеженою владою особи над річчю, що переходить до спадкоємців, тому не може бути обмеженим у часі. Це неправильно. Залежно від потреб вільного правового обороту, в приватному праві можна обмежувати власність часом, чи то в тому розумінні, що власність через якийсь час має перейти до іншої особи, а після його закінчення повернутися до першої, чи то так, що власність має спершу перейти до однієї особи, потім — до другої, а далі — до третьої, у межах визначеного власником часу».

Така «часова власність» може встановлюватися договором або законом. Прикладом встановлення часової власності законом С. Дністрянський називав часову власність приватних залізниць, яка після закінчення концесії переходила ipso iure (відповідно до закону) до держави.

Часова (строкова) власність дає строковому власникові обмежене право власності, з правами та обов’язками користувача. Строковий власник може управляти річчю, але не може її знищити чи погіршити. Він може її продати, але лише на певний строк. «Це не contradictio in adjecto (заперечення сутності. — З.Р.), а справді власність, але обмежена», — наголошував академік.

Відповідно до статті 417 ЦК, у разі припинення права користування земельною ділянкою, на якій споруджено будівлю (споруду), власник земельної ділянки та власник будівлі визначають правові наслідки такого припинення. У разі недосягнення домовленості між ними власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі її знесення. Тому можна стверджувати, що у разі надання за договором права на забудову земельної ділянки (суперфіцій) право власності на будівлю (споруду) існуватиме у користувача земельної ділянки не безстроково, а лише на строк, визначений у договорі.

Стаття 34 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» вважає можливою купівлю-продаж рухомого майна з правом або зобов’язанням зворотного викупу. З цього випливає, що відклична власність — це уже наша законодавча реальність. Крім цього, у частині 2 статті 212 ЦК особам, котрі вчиняють правочин, надано право обумовити припинення прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (скасувальна обставина). Ця обставина не може пов’язуватися зі строком, оскільки він обов’язково колись настане. Відповідно до зазначеної норми, сторони, укладаючи, наприклад, договір купівлі-продажу, можуть обумовити припинення права власності у набувача народженням дитини у продавця чи поверненням його батьків з-за кордону.

У договір дарування сторони можуть включити умову про повернення речі дарувальникові у разі припинення її використання за призначенням або включити умову про відновлення права власності дарувальника, якщо він переживе обдарованого. Закони багатьох держав допускають такі можливості.

Приклад: дідусь подарував внукові акордеон з умовою, що у разі невикористання його за призначенням його належить повернути. Ця умова не має нічого нерозумного чи несправедливого. Тому, якщо внук відмовиться від навчання гри на акордеоні, музичний інструмент за вимогою дідуся слід повернути.

Перебуваючи «у зоні приватного егоїзму», сторони у договорі можуть витворити найбільш непередбачувані умови договору, якщо, звичайно, ними не порушуються права чи свободи інших осіб, моральні засади суспільства або інтереси держави.

Свобода договору, достатньо потужно закріплена у Цивільному кодексі України, дає підстави стверджувати, що сторони у договорі можуть обумовити строком і право власності набувача нерухомості. Тому строкова власність, на умову про яку погодився набувач, має право на існування, як і право сторін встановити у договорі купівлі-продажу право продавця на викуп (відкуп) проданої речі. Тому в «кабінети перестарілих правничих формул» справді варто було б впустити хоч трохи свіжого повітря.

Окрім зазначених вище ситуацій, була ще й інша, зумовлена статтею 117 ЦК 1963 року. У ній вимагалося, щоб спільна власність держави і громадянина, кооперативної або громадської організації, яка виникла відповідно до закону, була припинена протягом одного року. Отже, сам закон визначав строковість такої спільної власності.

Про таку ж, визначену законом, короткочасність права власності йдеться у низці чинних законів стосовно іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб. До прикладу, згідно із статтею 13 Лісового кодексу, ліси, отримані у спадщину цими особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Відповідно до частини 4 статті 81 та частини 4 статті 82 Земельного кодексу, землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, мають бути відчужені протягом року.

Байдужість власника щодо свого майна понад встановлений у статті 344 ЦК строк може зумовити настання погашувальної давності, яка є зворотним боком давності набувальної.

Відмова від права власності

Способом розпорядження правом власності щодо речі може бути фізичне або юридичне припинення права власності на неї. Фізичне припинення права власності полягає у знищенні речі. Одним із способів юридичного припинення свого права власності щодо речі є відмова від цього права.

«Особа може відмовитися від свого майнового права», — таке загальне правило міститься у частині 3 статті 12 «Здійснення цивільних прав» ЦК.

«Особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності», — так записано у частині 1 статті 347 «Відмова від права власності» ЦК.

Отже, акт відмови від права власності може бути виражений усно або проявитися у так званих конклюдентних діях, які однозначно дають зрозуміти про припинення особою свого права власності. Відмова від права власності вважається здійсненою у момент виголошення заяви про це або в момент завершення відповідної конклюдентної дії. Така відмова є актом одномоментним, а не розтягнутим у часі. З моменту відмови річ стає такою, що певній особі уже не належить.

Прийнято вважати, що відмова від права власності є безадресною, тому новий правовий режим речі — така, що не має власника, тобто нічийна. Іншими словами, результатом відмови є суб’єктний вакуум: річ відкрита для заволодіння (окупації) іншими особами за принципом «хто перший заволодів нею, той і став її новим власником». І припиниться цей вакуум у момент заволодіння річчю тим, кому вона виявилася потрібною.

Заволодіння нічийною річчю вважається первинним способом набуття права власності на неї. Відмова від права власності є безвідкличною. До цієї ситуації дуже пасує українська народна приказка «що з воза впало, те пропало».

Єдиний спосіб знову стати власником цієї речі — встигнути її забрати, допоки нею не заволодів хтось інший. Хоча цілком не виключено, що попередній власник може сумувати за річчю, від якої відмовився, віднайти набувача і домовитися про повернення речі.

Акт відмови від права власності є одностороннім правочином, тому на нього поширюються загальні вимоги, встановлені у статті 203 ЦК, а також можливість оскарження його у зв’язку з, наприклад, застосуванням насильства.

Чи може власник речі встановлювати умови заволодіння річчю, від якої він відмовився?

«Ні!» — заявив Верховний суд України в «Аналізі деяких питань застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних спорів». У підсумку маємо два заперечення. «Ні!» — щодо адресної відмови. «Ні!» — щодо визначення умов заволодіння річчю. Цю позицію підтримав дехто з науковців. Хоча вона, на мою думку, є дуже спірною і «дуже тхне нафталіном».

У частині 1 статті 12 ЦК міститься загальне правило: «Особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд». А згідно зі статтею 319 ЦК, «власник розпоряджається своїм майном на власний розсуд»; «має право вчиняти щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону». Отже, межею здійснення права взагалі і права на відмову зокрема є вимоги (імперативи) закону. У статті 13 ЦК зазначено, що при здійсненні свого права особа повинна додержуватися також і моральних засад суспільства.

З цього випливає, що маємо два імперативи, яким повинна підкорятися особа: імператив закону та імператив моральних принципів суспільства. Дії, які їм не суперечать, мають правову силу, тому породжують відповідні права та обов’язки.

Власник, опираючись на наведену вище законодавчу базу і не порушуючи цих двох імперативів, має право на моделювання умов, яким мали б відповідати ті особи, котрі матимуть намір заволодіти майном, від якого він вирішив відмовитися.

Перебуваючи 1995 року у Лейдені (ФРН), я побачила на газоні купу речей, від яких відмовилася одна пані. Але на дереві, що росло поруч, висіло оголошення: «Лише для німців». За дотриманням цієї вимоги вона спостерігала з вікна. Картинка побаченого довго не виходила з голови, давши підстави для висновку у правомірності, з точки зору й українського права, поведінки тієї пані.

Кожен власник, як правило, має одночасно не лише право на річ, а й інтерес щодо володіння нею. Він може втратити інтерес, якщо річ стала йому непотрібною, залишаючись, однак, її власником. Переставши бути власником речі, особа може залишатися носієм інтересу (хочу, щоб нею заволоділа гідна людина; хочу, щоби новий власник використовував її за призначенням тощо).

Психологи стверджують, що власність як психологічна категорія (почуття власника) живе у свідомості людини дуже довго, навіть після знищення речі чи заволодіння нею іншою особою. З цих міркувань оголошення особою умов заволодіння речами, від права власності на які вона відмовилася, є правомірним.

Утім, якщо особа, як та пані у вікні, не слідкуватиме за процесом заволодіння речами, від права власності щодо яких вона відмовилася, спокуситися на них може той, хто не відповідає висловленим цією особою вимогам.

Чи можна захистити свій інтерес від таких недоброчесних людей? Можна, оскільки у статті 15 ЦК предметом судового захисту може бути не лише право, а й інтерес, якщо він є справедливим, розумним і утверджує добросовісність у стосунках між людьми. Але для цього маємо знати ім’я порушника, бо інакше звернення до суду з позовом про захист стане неможливим.

Чи може попередній власник висунути одночасно й умови володіння річчю, обтяживши своєю волею право власності нового власника? Якщо якась третя особа, котра відповідає оголошеним особистісним критеріям заволодіння річчю, ознайомившись з умовами володіння річчю, взяла-таки її собі, це засвідчує, що ці умови вона прийняла, а тому вони стали для неї обов’язковими. Це, в свою чергу, дає підстави говорити про наявність у цій ситуації «привиду» договору між колишнім і новим власниками.

Один новий власник буде неухильно дотримуватися цих умов, інший — лише доти, доки його поведінку попередній власник зможе проконтролювати. З цього випливає такий висновок: визначені попереднім власником умови заволодіння річчю іншою особою є обов’язковою передумовою виникнення у неї права власності, а дотримання вимог щодо володіння річчю — обов’язковою ознакою правомірності здійснення права власності.

Для дисциплінованих німців він цілком прийнятний. Нам, українцям, доведеться до нього звикати. Таке розуміння сутності відмови від права власності забезпечить утвердження поваги до волі попереднього власника з боку того, хто збагатився за його рахунок, аристократизації цивільних відносин, чого нам так бракує.

Чи допустимою все ж таки є адресна відмова від права власності?

Можливість виникнення права за аналогією, про яку зазначено у частині 1 статті 11 ЦК, засвідчує, що українське цивільне право стало відкритою системою, тобто такою, що не лише містить у собі закони, а й допускає регулювання відносин з допомогою аналогії і водночас визнає різноманітні акти саморегуляції, якщо вони не суперечать загальним засадам цивільного права, зокрема, справедливості, розумності та добросовісності.

Тому маю підстави стверджувати, що адресна відмова від права власності не суперечить сьогоднішньому розумінню права. Втім, чи не є адресна відмова від права власності фактично договором дарування? Спільна між ними риса — безоплатність — очевидна, проте існують і відмінності. Дарування — це договір, адресна ж відмова від права власності — акт односторонній. Відмова від права буде здійснена в момент волевиявлення власника. Водночас така відмова особи може пов’язуватися з її смертю або настанням певної обставини, тобто бути відмежованою у часі.

Адресна відмова може відбутися без присутності адресата і навіть без його поінформованості про це. Адресат презюмується таким, що прийняв відмову. І лише тоді, коли він заявить про її неприйняття, вважатиметься, що адресна відмова не відбулася.

Договір дарування вважається таким, що відбувся, в момент передачі речі з рук у руки.

Визнання правомірності адресної відмови від права власності має уже сьогодні реальний практичний сенс. Приміром, дуже часто поза заповітом залишаються ужиткові рухомі речі, які зазвичай залишає собі той спадкоємець, який успадкував квартиру чи будинок. Інші спадкоємці чи родичі можуть відчувати жаль із цього приводу: «Після тітки у мене немає жодного уречевленого спогаду про неї».

Тому, якщо після смерті особи буде виявлено власноручно складений нею документ про розподіл майна після смерті (посуд — дочці, картини — синові, піаніно — внучці, меблі — сестрі, бібліотеку — учням тощо) або про це було оголошено нею в присутності свідків чи записано на відео, спадкоємці мусять поважати це волевиявлення як непротиправний акт саморегуляції, а отже, як акт, що має юридичне значення. А це значить, що у разі спору перспектива їхнього виграшу в суді вже сьогодні дуже велика.

І хоча серед юристів ще є надто багато прихильників нормативістської теорії права («немає закону — немає права»), правова думка, незашорена необґрунтованими заборонами («Не можна, тому що не можна» — «А чому не можна?» — «Тому що не можна»), уже випередила їх.

Заперечення адресної відмови від права власності як особливого правового акта, відмінного від заповіту та договору дарування, означає не лише нехтування сучасним розумінням права («право — це не лише закон» — рішення Конституційного суду України від 2 листопада 2014 року), а й нівелювання волі власника, неповагу до нього.

У питанні відмови від права (і не лише у ньому) у нашій правовій свідомості довго тривав «зсув по фазі», зумовлений всесильним «можна лише те, що дозволив закон», тож настав час налаштовувати наше мислення на іншу систему координат.


Утвердження диспозитивності як принципу здійснення свого права, відмова від державного диктату у сфері приватних відносин, якщо вони не суперечать інтересам публічним, відкрили шлях вільній ініціативі, і в майбутньому вона розширятиметься.

Відмова від права власності щодо нерухомості заслуговує на окрему увагу. Оскільки держава контролює переміщення права власності щодо нерухомості від однієї особи до іншої, така відмова пов’язуватиметься з нотаріальним посвідченням і державною реєстрацією.

(Продовження про право спільної сумісної власності подружжя)


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.