Право на зло: як ухилитися від сплати боргу

Не так давно ми писали про одну дуже показову справу, яка була багата на брудні прийоми. З їхньою допомогою людина, що заборгувала гроші, однак не бажає втрачати ні їх, ні майна, яке забезпечує борг, може спокійнісінько роками уникати відповідальності.

Цієї справи й донині не завершено, хоча суддя, що затягує її розгляд, узяв самовідвід.

В історії, про яку ми розповімо сьогодні, теж не бракує заборонених прийомів, з допомогою яких боржник збирався уникнути розплати. Знати їх буде корисно кожному. Але тут справедливість у результаті восторжествувала, і цей прецедент дуже яскраво показує, наскільки дух закону часом важливіший за букву закону.

Борг: два мільйони і дві копійки

Почалася історія в Києві в грудні 2006 року, коли якась дама позичила своєму знайомому 25 тисяч доларів плюс 130 тисяч гривень. Боржник написав розписку, в якій зобов'язався повертати борг частинами — по тисячі доларів на місяць, але ці умови порушив. Спочатку вони з кредиторкою сподівалися вирішити справу полюбовно і навіть (через вісім із половиною років!) склали нову розписку про подовження терміну повернення боргу. Але боржник знову не розплатився, і тоді жінка, яка позичила йому гроші, вирушила до суду. Разом із пенею, відсотками й індексом інфляції сума боргу перевищувала два мільйони гривень.

Суд дійшов висновку, що розписку складено за всіма правилами (а правильно складена розписка — найважливіша справа, якщо ви позичаєте або берете в борг), і виніс рішення позов задовольнити і стягнути з боржника 2 069 897 гривень 2 копійки боргу плюс три з половиною тисячі судового збору. А якщо боржник не може надати гроші, значить, повинен погасити борг за рахунок свого майна, а у володінні цієї людини перебувала третина столичної квартири.

Рішення було винесене на початку серпня 2015-го, а 23 жовтня того ж року було відкрите виконавче провадження. Державний виконавець прийняв постанову про арешт майна боржника та заборону його відчуження.

Потім настала пауза, а навесні вже 2016 року боржник придумав схему, як не втратити своєї нерухомості, і події понеслися галопом. Слідкуйте за датами.

25 березня до районного суду столиці, який розглядав справу про борг, довіреною особою боржника було подано заяву про перегляд рішення, прийнятого в серпні 2015-го. 8 квітня заяву було розглянуто, рішення скасовано, і справу призначено до розгляду в загальному порядку.

Дізнавшись про це, кредиторка, в свою чергу, написала наприкінці квітня заяву, в якій просила накласти арешт на майно боржника. 10 травня суд задовольнив заяву жінки і наклав арешт на третину квартири, що належить боржнику, а 17 травня було зроблено додатковий запит до держреєстру нерухомості.

І що з’ясувалося? З’ясувалося, що 28 квітня, якраз тоді, коли справу розглядали в суді, боржник прийшов зі своєю мамою до нотаріуса і уклав договір дарування. Тобто подарував мамі свою частину житлоплощі. Арештовувати було нічого.

Однак мати із сином вирішили додатково перестрахуватися, і приблизно через місяць, наприкінці червня, третину квартири було продано... близькій подрузі матері, формально людині сторонній.

Ошукана кредиторка звернулася з позовом до боржника, його матері та подруги матері про визнання недійсними договорів дарування і продажу. І дарування, і продаж, резонно зауважувала вона, були фіктивними, договори укладено з єдиною метою — не платити боргів. Подруга матері не могла не знати, що навколо частини квартири, яку вона за документами купила, ведуться судові спори.

Кредиторка вимагала, щоб нерухомість повернули її боржникові, — тільки так можна було б забезпечити повернення їй боргу.

Як використовують «право на зло»

Районний суд (той самий, що слухав справу про борг) у травні 2019 року залишив позов без задоволення. На думку суду, жінка не довела, що, складаючи договір дарування, мати і син ставили перед собою мету залишити її без грошей. Договір складено правильно, завірено нотаріально, і прискіпатися до нього (і до подальшого договору купівлі-продажу) не можна.

Зрозуміло, жінка, бажаючи все ж таки отримати або свої два мільйони, або частину квартири замість них, подала апеляційну скаргу. І апеляційний суд частково задовольнив її вимогу, скасував рішення суду першої інстанції і виніс нове, визнавши все-таки договір дарування недійсним. Абсолютно логічно, що в той момент, коли вирішувалася доля нерухомості, її господар свідомо передав матері право власності на неї, залишившись формально ні з чим, а значить, і стягувати з нього нічого. Однак апеляційний суд вирішив, що проводити процедуру реституції, тобто повернення нерухомості першому власнику, не слід, тому що вимога про повернення майна може бути пред'явлена лише стороною недійсного договору, тому що... дійсність договору купівлі-продажу не була предметом оскарження, та й сам боржник начебто до нього стосунку не має, оскільки продавала частину квартири його мама. Отака цікава плутанина. Тож не дарма мама з сином перестрахувалися, продаючи частину квартири маминій подрузі.

Але боржник на цьому не зупинився і подав касаційну скаргу, в якій просив залишити в силі рішення суду першої інстанції, згідно з яким формально він є людиною, з якої за законом узяти нічого.

Кредиторка, в свою чергу, теж подала касаційну скаргу, в якій просила усе ж повернути нерухомість її боржнику.

Якщо спробувати максимально спростити схему, задіяну ним, усе виглядає так: суд приймає рішення про стягнення боргу. Боржник штучно затягує процес, намагаючись що є сили скасувати рішення, подаючи заяву про перегляд справи. Заяві дають хід, призначається новий розгляд справи, тим часом арешт на майно знімається, і власник частини квартири швидко передаровує власність матері, а та продає її формально сторонній людині (насправді ж близькій подрузі, яка прекрасно обізнана про борг і необхідність його повернення). Усе!

Якщо постаратися максимально коротко викласти висновки, до яких дійшов Верховний суд, вийде от що: реалізовуючи власні права, людина зобов'язана не вдаватися до дій, що порушують права інших, що завдають шкоди природному або культурному середовищу. Використовувати правовий інструментарій для того, щоб уникнути сплати боргу, — це те, що називається «використанням права на зло». У наявності негативні наслідки для інших людей, а захистити права цих інших людей можна, відновивши ситуацію, що існувала до порушення. У цій історії очевидно присутнє «використання права на зло», тому що цивільно-правовий інструментарій (тобто процедури дарування та продажу) використовувалися для того, щоб уникнути сплати боргу.

Суд повернув частину квартири боржникові, і тепер у нього є можливість оплатити, нарешті, свій борг. Крім того, він, його мати і подруга матері за все мають сплатити близько 12 тисяч гривень судових витрат.