Новини
Ракурс
Печерський районний суд Києва / Фото: "Укрінформ"

Об’їхати закон на кривій козі: майстер-клас від Печерського суду

Справа, про яку ми розповімо, теж слухається в Печерському суді. Вона не має жодного стосунку до політики, що, мабуть, і гірше, бо на прикладі цієї історії дуже чітко видно просту істину: судову реформу провалено, і кожен із нас запросто може стати жертвою беззаконня.

Крім того, ця історія, на жаль, рясніє каламутними, але дієвими лайфхаками — як, використовуючи коряву систему правосуддя, об’їхати на кривій козі будь-які закони.

Як затягнути справу

Судова частина історії тягнеться вже шість років, проте сама історія розпочалася раніше. Отже, якась київська сім’я Левченків узяла в банку чималий кредит і віддала в іпотеку п’ятикімнатну квартиру в центрі Києва. Ні кредиту, ні відсотків позичальники банку не повернули і, схоже, не збиралися. Сам банк, наближаючись до процесу ліквідації, продав право стягнути іпотечне майно іншому банку, а той, у свою чергу, — комерційній фірмі, українському інвестору ТОВ «Спортсервіс-СТМ».

Заборгувала банку сім’я, що складається з чотирьох дорослих і цілком заможних людей і саме живе в цій спірній квартирі, здаючи кілька інших квартир в оренду й отримуючи чималий прибуток. Крім того, боржники, можливо, сподівалися, що банк, якому вони заборгували, тихо помре, і його кредит... сам по собі спишеться.

Однак ще до того, як комерційна фірма на свою голову викупила проблемний кредит, банк звернувся до суду, вимагаючи відчуження іпотечної квартири в рахунок погашення боргу. Це було в 2014 році, і суд був не Печерським, а Подільським.

Родині, яка заборгувала банку, було вигідно що є сили затягувати справу: поки вона розглядається, житловою площею можна користуватися. Тож коли суд першої інстанції виніс рішення продати іпотечну квартиру на прилюдних торгах (https://reyestr.court.gov.ua/Review/70242890), боржники завалили апеляційну інстанцію скаргами. І от, будь ласка, перший лайфхак: ці скарги подавав кожен член сім’ї окремо. Деякі з них були підписані символом Z, за іншими не сплачувався судовий збір. Повернення скарги, складання нової — все це час, час, час... А рішення ніяк не може вступити в силу.

Адвокат інвестора Марія Островська коментує подібний лайфхак як примітивний пережиток минулого. За її словами, нова редакція процесуальних кодексів впровадила чіткий механізм протидії зловживанню процесуальними правами. Правда, не в реаліях українського правосуддя, якому закон не писаний.

Утім, апеляційна інстанція, розглянувши скарги, не пішла на повідку у недобросовісних боржників і погодилася з рішенням Подільського райсуду міста Києва. https://reyestr.court.gov.ua/Review/71719209 Діяльна сім’я Левченків, зрозуміло, після програшу апеляції звернулася до касаційної інстанції, але знову програла справу (https://reyestr.court.gov.ua/Review/73660690).

Здавалося б, ось і кінець історії: боржники — з речами на вихід, по домівках, квартира продається. Але саме тут і починається найцікавіше.

З позивачів — у відповідачі

А от тепер у справу вступає Печерський суд! Саме туди сімейство заповзятливих боржників подало позов про визнання недійсними торгів, на яких комерційна фірма придбала у банку кредит. Таким чином інвестор, який викупив проблемний кредит, несподівано опинився... у відповідачах, а на відчуження квартири було отримано судову заборону. https://reyestr.court.gov.ua/Review/73245780

«Це штучно створений позов, єдина мета якого — накласти арешт на майно, щоб рішення Подільського суду не могли виконати примусово», — каже адвокат нового кредитора Марія Островська.

Щодо подібних позовів і їх забезпечення уже висловилася Вища рада правосуддя, за що одного із суддів Голосіївського райсуду міста Києва було притягнуто до дисциплінарної відповідальності. Таке рішення підтримала і Велика палата Верховного Суду свіжою постановою від 6 лютого 2020 року. 

Постає резонне запитання. Оскільки угоду купівлі-продажу було укладено між банком і комерційною фірмою, то який резон власникам квартири взагалі заперечувати її? Чи не все одно, хто продасть їхню квартиру — банк чи фірма?

Резон незаперечний, пояснює Марія Островська, позов їм нецікавий, позовні вимоги порожні. Боржникам важливо його забезпечити: накласти арешт на квартиру, заборонити її відчужувати, за що успішно взявся Печерський суд. «По суті, позов відстоює чужі інтереси — інтереси банку, що підтверджує його удаваність. Але хоч би якими примітивними були ці схеми, в Печерському суді вони досі працюють», — додає вона.

Адвокати вже отримали постанову Київського апеляційного суду, що ставить під сумнів законність ухвали про забезпечення позову і наказує розглянути клопотання відповідача про її скасування.

Однак протягом півтора року після оскарження арешту суддя Печерського суду міста Києва Олексій Соколов усіляко уникає судових засідань, скасовуючи їх під різними приводами і тим самим надаючи позивачам свободу маніпуляції фальшивим позовом.

Отже, поки триває судовий розгляд, боржники спокійнісінько живуть у квартирі, призначеній на продаж. Але ж, за логікою, будь-яку справу не можуть розглядати вічно. Але її можна штучно затягнути на роки.

І тут у гру вступають «фахівці» Печерського суду, навіть без прямої участі та впливу позивачів-боржників.

Фальсифікація протоколів

Цивільна справа № 757/15748/18-ц перебуває в провадженні судді Печерського суду Олексія Соколова з липня 2018 року. І майже за два з половиною роки по ній... навіть не розпочато підготовчого провадження. За цей час було призначено дев’ять судових засідань. На чотирьох оголошувалася перерва через неявку деяких учасників справи («деякими учасниками» були якраз боржники), а п’ять разів справу знімали з розгляду за ініціативою судді — через зайнятість в інших справах, хворобу, відпустку.

Представники фірми, що купила проблемний кредит, дисципліновано приходили до суду. Але, ознайомившись із матеріалами справи, адвокати з’ясували, що, виявляється, самі… не з’являлися на процес. Підтвердженням їхньої відсутності стали протоколи судових засідань, де вказано, що через неявку всіх учасників процесу не ведеться навіть технічного запису.

«Це не просто недбалість працівників суду, це умисне підроблення документів, що перешкоджає адвокатам у професійній діяльності, — наголошує Марія Островська. — Більш того, секретарі судового засідання, які оформлювали протоколи, настільки привільно і безкарно почуваються, що на вимоги адвокатів, які з’явилися в суд, заявили: «А чим ви доведете, що ви є?». Можливо, у них власна віртуальна реальність, от тільки в реаліях об’єктивної юриспруденції — це посадові злочини. Зрозуміло, факт присутності на кожному засіданні ми можемо підтвердити, хоча й розуміємо іронію секретарів. Якщо вони не внесуть цих відомостей до протоколу судового засідання, то адвокатів начебто і не було в процесі. А це підстава для дисциплінарної відповідальності правозахисників і розірвання договору з клієнтом. Тобто, за неприйнятною логікою секретарів судового засідання, від них усе залежить. Складно припустити, що це такий собі демарш суддівського персоналу проти адвокатів. Швидше, це типові для більшості справ вказівки їхнього патрона, якому байдуже про правосуддя».

Останні події надихнули адвоката на активну боротьбу проти судово-печерських персоналій. Правозахисник ініціювала дисциплінарну відповідальність секретарів судового засідання, а також звернулася до Вищої ради правосуддя зі скаргою щодо дисциплінарного проступку судді Соколова. У документах скрупульозно описано факти фальсифікації протоколів та обставини надмірного затягування справи, що перешкоджають виконанню судового рішення, яке набрало законної сили.

Велика завантаженість — чудова відмазка

Дисциплінарні скарги — це лише перший крок. Адже дії судді, як і дії секретарів, цілком можуть підпасти під дві статті Кримінального кодексу — 364-ту (Зловживання владою або службовим становищем) і 397-му (Втручання в діяльність захисника чи представника особи).

Ефективність дисциплінарних скарг часто виявляється досить сумнівною. «Ми аналізували дисциплінарну практику Вищої ради правосуддя, — продовжує адвокат, — у тому числі щодо судді Соколова. Проти нього подають скарги учасники процесу за схожими обставинами, через неадекватне зволікання. Однак він уникає відповідальності, бо кожного разу пише пояснення, мовляв, дуже завантажений, суд недоукомплектований, а кількість справ зростає. Але в нашому випадку є незаперечна особливість: ми акцентуємо увагу на фальсифікації матеріалів справи. Більш того, вивчивши практику Вищої ради правосуддя за іншими справами, побачили рішення про притягнення до відповідальності судді Дзержинського районного суду міста Харкова за фактами зволікання набагато менш кричущими, ніж у Соколова https://hcj.gov.ua/doc/doc/3880 Якщо ж він і цього разу уникне дисциплінарних санкцій, практика Вищої ради правосуддя підтвердить сумний факт подвійних стандартів...».

Так, об’єктивно проблема завантаженості суддів існує. Однак подібна ситуація, хоч як дивно, по-своєму вигідна самим суддям: адже будь-яку скаргу можна списати на «велике завантаження».

Однак у цілому судді почуваються в безпеці, роблячи будь-які дива. Виникає запитання: чому?

«Часом юристи недостатньо активні, заплющують очі на суддівське свавілля, — зазначає Марія Островська. — Багато хто не хоче сваритися із судом, вважаючи, що клієнти приходять та йдуть, а їм ще тут працювати. Буває, сам клієнт відмовляється конфліктувати з судом. Адже суддя може вигадати мільйон приводів затягнути навіть найбільш безспірну справу. У процедурних моментах він — цар і бог. Начебто мова про другорядні організаційні нюанси, але на практиці вони мають суттєве юридичне значення».

За подібні порушення мають притягувати не лише до дисциплінарної відповідальності. Якби відкрили кримінальне провадження і не просто відкрили, а суддя отримав статус підозрюваного, тоді вже можна було б порушувати питання про усунення його з посади. В такому разі правосуддя небагато втратило б, швидше, набуло б свого початкового значення.

Невтішні висновки

Подивімося правді в очі: якщо навіть заможна людина з командою адвокатів насилу пробивається крізь систему правосуддя, то що говорити про звичайних людей, із невеликими статками? Для них можливість домогтися правди в суді сьогодні наближається до нуля.

Які висновки можна зробити з цієї історії?

 Марія Островська / Фото: Фейсбук

«Перша проблема полягає в тому, що в нашій країні впевнено почуваються боржники, — зазначає Марія Островська. — Якщо ви стали кредитором, прийміть співчуття і попрощайтеся з грошима. Система правосуддя не дасть можливості домогтися справедливості. Справа тягнутиметься по інстанціях роками, а то й десятиліття. І навіть якщо є рішення суду на користь кредитора, то воно тривалий час існуватиме лише на папері. Судова система надасть благодатний ґрунт для маніпуляцій, що перешкоджає виконанню рішень. У тому числі завдяки таким суддям. Заплющить очі на очевидно штучний позов, накладе арешт за необґрунтованим клопотанням і пару років буде уникати відповідачів. Під кожне засідання брати відпустку, хворіти, йти в якийсь кримінальний процес.

Друга проблема — провокація корупції. Адвокат, виконавши велику роботу, фактично тупцює на місці через обставини, що від нього не залежать. Клієнт, який не розбирається в тонкощах юриспруденції, може вирішити, що саме правозахисник у всьому винен: недостатньо кваліфікований або недостатньо впливовий. А той, у свою чергу, думає, може, простіше... занести певну суму, щоб справа зрушила, і не виправдовуватися перед клієнтом за свою працю? Але є правомірний вихід — піддавати такі процеси розголосу, робити публічними, залучати журналістів, завалювати грамотними процесуальними документами, наполегливо домагатися шанобливого ставлення до правової роботи з боку суддів у Вищій раді юстиції, вищих судових інстанціях і навіть правоохоронних органах...

Безумовно, є й інша категорія суддів, з якими я мала честь стикатися в професійній сфері: об’єктивні, працьовиті і принципові. Але, на жаль, саме вони є більш уразливими. Взяти хоча б суддю Слов’янського міськрайонного суду Донецької області Ігоря Мінаєва. Як адвокат, я завжди буду готова відстоювати порушені права гідних вершителів правосуддя...».


Проте для так званого пересічного українського громадянина картина в цілому вимальовується невтішна. Демократична держава не може існувати без чітко і прозоро працюючої судової системи. Неможливість у законний спосіб домогтися справедливості штовхає людей на те, щоб домагатися справедливості незаконними, але ефективними і навіть радикальними методами.

Іншими словами, з таким станом справ у судовій системі ми котимося знову у «веселі» 90-ті. А це зовсім не весело.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.