Православна громада з Донецької області п’ять років боролася за вихід з-під опіки московської церкви

Навіть принципово невіруюча людина не може не визнати того, що створення об’єднаної Православної церкви України та вручення предстоятелю ПЦУ томосу про канонічне визнання української церкви Вселенським патріархом — велика політична перемога України як незалежної держави.

Однак цю перемогу не можна назвати повною й остаточною. «Релігійної війни», якою лякали представники російської церкви, що уперто називає себе «УПЦ» без будь-яких «МП», не сталося, але баланс сил між ПЦУ і УПЦ поки складається на користь останньої. Цікавий нюанс. Коли намагаєшся з’ясувати це співвідношення сил, офіційні джерела надають цифри річної давності: на 7097 релігійних організацій ПЦУ припадає 12 410 тих, що належать до УПЦ. На п’ять з гаком тисяч храмів ПЦУ припадає 11 з гаком тисяч «молитовних закладів» Московського патріархату. Мабуть, ситуація за рік мало змінилася, якщо судити з обережних висловлювань Митрополита Київського і всієї України Епіфанія. За його словами, процес сильно сповільнився через епідемію коронавірусу.

Та є ще одна причина: з палких обіймів Московського патріархату ще спробуй-но вирвися. Ще до створення єдиної Православної церкви України окремі релігійні громади намагалися це зробити. Для деяких із них каталізатором стала війна, яка показала справжнє обличчя «братнього народу», і його церкви в тому числі. Подивімося правді в очі: якщо ПЦУ — це відносно чесний бізнес-проєкт, який продає народу казки оптом і в роздріб, то священики УПЦ МП виконують ще й малопочесну роль агентів впливу, що працюють на своїх російських начальників.

Тому справу, що тягнулася п’ять із половиною років і закінчилася наприкінці лютого у Верховному суді, можна без перебільшення назвати знаковою.

«Відійти від церкви, яка підтримує та благословляє агресорів»

Йтиметься про те, як одна церковна громада з прифронтової Костянтинівки Донецької області все ж таки вирвалася з-під опіки Московського патріархату, для чого їй довелося дійти до найвищої судової інстанції тричі. Свято-Стрітенській громаді належав однойменний новенький храм, а священик цього храму (в судових рішеннях цього немає, але факт важливий) — волонтер і патріот, який служив капеланом у ЗСУ. Не дивно, що вихована ним паства прийняла на другому році війни рішення перейти з Московського патріархату в Київський. Крім того, місто хоч і недовго, але було окуповане, і члени громади встигли пізнати, який він, «русскій мір». Саме звільнення міста від бойовиків, за словами настоятеля храму Костянтина Кузнєцова, підштовхнуло громаду до рішення про перехід до Київського патріархату.

Православна Свято-Стрітенська громада юридично існує з 2011 року. 15 квітня 2015-го був затверджений склад членів зборів громади (всі важливі рішення приймаються саме зборами). А 10 липня збори прийняли рішення про зміну канонічного підпорядкування громади і звернення до архієрея Донецької єпархії тоді ще УПЦ КП для затвердження протоколу зборів і прийняття громади в лоно церкви.

Це, зрозуміло, сильно не сподобалося єпископу Горлівському і Слов’янському, в територіальному підпорядкуванні якого перебувала громада, і він (від імені очолюваної ним єпархії) звернувся до суду, причому до господарського. Господарський суд Донецької області в січні 2017-го, за ним Донецький апеляційний господарський суд у квітні того ж року і Вищий господарський суд України в серпні теж 2017 року визнали рішення зборів громади, прийняте в квітні 2015-го (тобто коли було затверджено новий склад членів зборів), недійсним. Серед іншого суди вказували на те, що протокол зборів не був затверджений єпархіальним архієреєм. А раз новий склад нелегітимний, то і всі його рішення — теж.

Однак Свято-Стрітенська громада не збиралася здаватися і домоглася перегляду судових рішень у справі Верховним судом. У червні 2018-го той зробив висновок: рішення зборів громади, оскаржувані в суді, стосуються виключно питань управління громадою, а вона підзвітна не Горлівській єпархії, а єпархіальному архієрею. У перекладі з церковно-юридичної мови на загальнолюдську це означало, що перший раунд битви «церковна громада проти єпархіального архієрея» завершився практично внічию.

Священик Свято-Стрітенського храму вже згадуваний вище отець Костянтин, утім, вважав рішення суду перемогою. «Громада Свято-Стрітенського храму УПЦ КП м. Костянтинівка… відстояла своє конституційне право на вільне визначення конфесійної приналежності, — писав він на своїй сторінці у Фейсбуці. — Більше 3-х років тривали судові слухання з приводу переходу громади з МП до УПЦ КП, та корупція перемагала і громаду протиправно повертали до МП, хоча після звільнення північного Донбасу від окупантів більшість членів громади прийняли рішення відійти від церкви, яка благословляє та підтримує агресорів».

Однак митрополит Горлівський і Слов’янський переможеним себе, мабуть, не вважав і негайно оголосив другий раунд битви, цього разу виступаючи особисто від себе, а не від імені єпархії.

Тож давайте ненадовго відволічемося і поговоримо про самого митрополита Митрофана, він особистість примітна.

«У такому конфлікті, як на Донбасі, досить важко розмірковувати на тему, хто перший почав, у кого було більше прав узяти до рук зброю»

44-річний митрополит Горлівський і Слов’янський Митрофан (Андрій Нікітін) розпочав церковну кар’єру ще школярем, несучи послух в одному з храмів рідного Луганська. Відразу після школи (з 1991-го по 1994 рік) був послушником в одному з російських монастирів, а потім повернувся в Україну і зробив стрімку духовну кар’єру, ставши у 18 років наближеною особою тодішнього митрополита Горлівського і Слов’янського, а потім і його наступником.

Резиденція священнослужителя, його, так би мовити, основна база, розташовується в окупованій Горлівці, але звідти він їздить служити на підконтрольні Україні території, декларуючи, що не робить відмінностей між паствою по обидва боки лінії фронту.

Що ж до симпатії до бойовиків, в якій звинувачують священика, — давайте просто процитуємо його слова, сказані в інтерв’ю «Війна і мир Горлівського архіпастиря», розміщеному на сайті УПЦ (котра МП): «У такому конфлікті, як на Донбасі, досить важко розмірковувати на тему, хто перший почав, у кого було більше прав узяти до рук зброю, хто мав чи не мав права наступати, хто порушив закон, хто його не порушив». «Приходячи в храм, людина не повинна переживати, хто служить у цьому храмі, яку політичну силу він підтримує, чим він займається. Ми це завдання виконуємо. Лінія фронту пересувається, а люди залишаються, вони продовжують ходити в храм, молитися Богу. І духовенство залишається з людьми», — говорив він.

А от іще цікавий факт. Навесні минулого року митрополит звернувся до президента Володимира Зеленського. Причиною стала загибель під час обстрілу молодої дівчини. Священик назвав це «кримінальним злочином». Тим часом главі держави-агресора він нічого подібного не писав. Виходить, росіяни укупі з бойовиками злочинів не скоюють?

Ще одна деталь: пастир багато зробив для єпархії в роки президентства Януковича. В ті часи йому дуже симпатизував тодішній генпрокурор Пшонка. Колишній чиновник — дуже побожна людина, а не лише покровитель мистецтв і відомий дизайнер інтер’єрів.

Однак повернімося до судових битв.

Донецькі суди — на боці митрополита, Верховний — на боці Свято-Стрітенської громади

Отже, після того, як із непокірною громадою не вдалося розібратися в господарських судах, у липні 2018 року митрополит Горлівський і Слов’янський Митрофан уже особисто подав судовий позов про визнання недійсним рішення Свято-Стрітенської громади про перехід до Київського патріархату, посилаючись на статут громади та інші церковні документи. За статутом, громада в релігійній і фінансовій діяльності підзвітна єпархіальному архієрею, і ось він, архієрей, і захищає свої права.

Костянтинівський міськрайонний суд Донецької області позов... задовольнив, посилаючись, між іншим, і на три рішення господарських судів. Громада подала скаргу в Донецький апеляційний суд, і той в основній частині залишив рішення без змін.

Тоді вже члени Свято-Стрітенської громади звернулися до Верховного суду, посилаючись на Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод і на положення Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», в яких прямо позначено пріоритет закону над положеннями статутів.

Якщо коротко, Верховний суд вирішив, що рішення, прийняті на загальних зборах православної громади, спрямовані на реалізацію прав членів громади. Рішення про зміну канонічності стосується виключно прав членів громади. А митрополит — не член громади.

Касаційну скаргу Свято-Стрітенської громади задоволено, рішення попередніх судів скасовано, УПЦ (МП) в особі митрополита Горлівського і Слов’янського Митрофана програла.

...Ця справа викликає у людини, далекої від церковного життя і навіть — страшно сказати! — невіруючої, чимало питань. Припустимо, храм і церковна скарбниця — речі цілком матеріальні, громада — юридична особа з печаткою і реквізитами. Все це коштує грошей, і чималих, і тут у рамках закону, котрий, як ми знаємо, однаковий для всіх, можна з’ясовувати, кому (знову ж таки на основі загального законодавства) це все належить. Але як можна судитися за, вибачте пафос, душі парафіян, за їхні переконання, за їхній світогляд? Правові та моральні питання співіснування церкви і світської держави дуже цікаві, і до них ми повернемося в наступному матеріалі.