«Просто Марія» проти зайвої «і»: чи має громадянин право на особисте ім’я?

Касаційний цивільний суд у складі Верховного суду розглянув справу, яка, на перший погляд, виглядає курйозною, але насправді порушує доволі серйозні питання. Наприклад, чи є ім’я людини її особистою власністю?

Ви помічали, що коли співрозмовник неправильно називає вас, це неприємно зачіпає? Річ у тім, що людина підсвідомо ототожнює себе з ім’ям. В архаїчних культурах часто людині давали два імені — повсякденне і таємне сакральне, яке необхідно було тримати в секреті. Адже якщо таке таємне ім’я розкриє ворог, то зможе використати це знання проти носія імені.

Та досить популярної етнографії, повернімося до сучасних реалій. Є постанова Кабінету міністрів України №55 від 27 січня 2010 року «Про впорядкування транслітерації українського алфавіту латиницею». Можна сперечатися про те, наскільки вдало автори змогли передати звуки української мови з допомогою латинського алфавіту. З одного боку, це правильна ідея — уніфікувати написання, з іншого… Утім, спочатку про конкретну справу.

Паспорт проти диплома

Історія дуже проста. Якась дівчина із Сум вирішила оформити закордонний паспорт та отримала документ, у якому її просте та поширене ім’я Марія було передано з допомогою латинських літер як «Mariia». Відкриваємо табличку транслітерацій, затверджену Кабміном, — і так, літера «я» наприкінці слова передається буквосполученням «iа». Але, по-перше, є інші традиційні та дуже поширені варіанти написання латиницею цього цілком міжнародного імені, і там жодних подвійних «і» немає, і, по-друге, дівчина вже мала права і диплом вищого навчального закладу, де ім’я написано за правилами, звичайними для багатьох європейських країн, — Maria.

Дівчина Марія пробувала змінити паспорт, але управління Державної міграційної служби в Сумській області відмовило їй, посилаючись на вищезгадані правила латинської транслітерації. Тоді вона подала позов до суду. Правила правилами, пояснювала у позові Марія, але є особисті немайнові права людини на власне ім’я та право відстоювати своє ім’я, якщо його пишуть неправильно. Зрештою є інші документи, де її ім’я написано з одною «і».

Суд першої інстанції у задоволенні заяви відмовив. Мотиви — водійські права і диплом у нашій країні не належать до документів, що підтверджують особу та громадянство України. Є порядок транслітерації, і його потрібно дотримуватися. Апеляційний суд, куди Марія подала скаргу, також залишив її без задоволення, погодившись із рішенням районного суду. Тоді власниця спірного імені звернулася до найвищої судової інстанції.

У касаційній скарзі адвокат «просто Марії» посилався на статтю 294 Цивільного кодексу та статтю 28 Закону України «Про засади державної мовної політики». Вони досить цікаві, тож зупинімося на них.

Право на ім’я

Отже, стаття 294 ЦКУ називається «Право на ім’я». Відповідно до неї, фізична особа має право «на транскрибований запис її прізвища та імені відповідно до своєї національної традиції». Якщо ім’я в документі перекручено, такий документ підлягає заміні.

Але як визначити, де починається «національна традиція», точніше, якими документами підтвердити, що людина має право саме на таке написання імені? Чомусь у зв’язку з цією справою згадався знаменитий модельєр Михаїл Воронін, який, створивши свою торгову марку, писав українською своє ім’я як «Михаїл», а не «Михайло», — і мав на це повне право, тож жодна національна традиція тут ні до чого.

Стаття 294 ЦКУ є досить розпливчастою, але все-таки її положення дають підстави стверджувати, що людина має право на ім’я (у тому числі й на правильну транскрипцію) і має право вимагати від інших звертатися до неї так, як належить.

Стаття 28 Закону України «Про засади державної мовної політики» називається «Мова імен громадян України», і в ній, знову ж таки, йдеться про право використовувати написання імені, по батькові та прізвища згідно з національними традиціями та право офіційно визнавати таке написання. У цій статті цікаві два пункти: четвертий — «Запис прізвища та імені (по батькові) в паспортах та інших офіційних документах здійснюється із попереднім схваленням власника» і п’ятий — «Кожен громадянин України має право на виправлення помилкового запису свого прізвища та імені (по батькові) в паспортах та інших офіційних документах, у тому числі внаслідок порушення вимог частин третьої та четвертої цієї статті».

Здавалося б, це достатні підстави для задоволення скарги дівчини Марії, яка наполягає на тому, що її ім’я пишеться з однією «і».

Проте суд задовольнив її скаргу частково. Чому?

А чи були юридичні наслідки?

Скасувавши рішення судів попередніх інстанцій, Верховний суд закрив провадження у справі, вирішивши, що вимоги Марії не підлягають судовому розгляду. Не вдаючись у юридичні тонкощі, скажемо, що якби правильне написання імені було пов’язане із захистом особистих майнових чи немайнових прав, із цим питанням слід було б розбиратися суду. Іншими словами, чи є у цього питання юридичні наслідки. Для визначення юридичного характеру факту необхідно з’ясувати мету: навіщо змінюється ім’я.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що той варіант написання імені, який пропонувала заявниця, не відповідає вимогам транслітерації, встановленим чинним законодавством. Однак у разі незгоди носительки імені ця проблема має вирішуватись, як сказано в судовому документі, «в законному порядку». Перекладаючи з юридичної на людську, це не справа суду.

Рішення суду було скасовано, справу закрито.

То як же все-таки бути із зайвою «i»?

Право на виправлення

Отут знову варто згадати положення статті 28 Закону України «Про засади державної мовної політики» про те, що кожен громадянин має схвалити написання свого імені, а у разі незгоди має право на виправлення у документах.

Однак у цьому випадку, як на нашу думку, дівчині Марії буде непросто відстояти своє право.

Насправді дуже багатьом із нас доводилося стикатися з тими чи іншими «труднощами перекладу», але за радянських часів вони стосувалися переважно некоректного перекладу з української російською та навпаки, і наслідків цього совкового головотяпства, які даються взнаки і зараз. Батько одного мого знайомого, наприклад, зі скандалом змінював новий паспорт, де його просте прізвище «Николаев» українською написали… «Миколаїв». «А Пушкіна ви записали б Гарматкіним?!» — кричав він у паспортному столі і таки добився видачі нового документа.

А зараз до цих проблем додалася ще й латиниця. Розповім про особистий досвід. Отримуючи закордонний паспорт, я написала окрему заяву для того, щоб моє прізвище було написане через «g», а не через «h», як того вимагають кабмінівські правила транслітерації. Жодних особливих підстав я в заяві не зазначала, та й не повинна була. Але співробітникам паспортного столу (справа відбувалася 2013 року) від себе пояснила, що прізвище мені від чоловіка дісталося польське, і в оригіналі воно пишеться саме так. Але в інших документах і в мене, і в інших членів сім’ї стоїть ця безглузда дратівлива «h». Можна спробувати при зміні паспортів поміняти її на g, але, боюся, для цього спочатку потрібно буде змінювати українське написання, вставляючи туди незаслужено забуту букву «Ґ». А її дуже незручно набирати на клавіатурі.

Українська латиниця?

Курйози та драми, пов’язані з неправильним написанням імен, зустрічаються набагато частіше, ніж хотілося б. Наприклад, ви знали, що сюжет трагікомедії «Мартин Боруля» (який чи то Боруля, чи то Беруля) Іван Карпенко-Карий узяв із… історії власної родини? Батько драматурга, справжнє прізвище якого, як ми пам’ятаємо, Тобілевич, бився за дворянський титул, але в старих сімейних документах прізвище писалося не через «о», а через «е», і сім’я залишилася без титулу… подарувавши геніальному драматургу зав’язку сюжету для чудової п’єси. Оцей випадок, мабуть, цілком можна було б назвати «фактом юридичного характеру», з погляду сучасного Цивільного процесуального кодексу, оскільки півтораста років тому дворянське звання давало його носіям вагомі привілеї.

Однак із латиницею у нас ще будуть веселі історії, і до ворожки не ходи. Зовсім недавно секретар РНБО Олексій Данілов, наприклад, пропонував перевести українську з кирилиці на латиницю і зробити обов’язковою англійську, починаючи з дитячого садка. Зрозуміло, що зроблено це було виключно заради популістського хайпу (принаймні у тому, що стосувалося латиниці), і мовний омбудсмен Тарас Кремінь розгромив новатора по всіх фронтах.

Щодо уніфікованого написання власних назв, що відповідає українській фонетиці, то воно стратегічно важливе в тих питаннях, які стосуються загальних понять, скажімо, географічних назв. Наприклад, два роки тому в БіБіСі ухвалили писати назву нашої столиці Kyiv, а не Kiev. Це справді величезна перемога, яка ставить хрест на колоніальному минулому України.

А от конкретна Марія має право писати своє ім’я латиницею так, як їй подобається.