Новини
Ракурс
Про відповідальність за державну зраду і колабораційну діяльность розповів «Ракурсу» Станіслав КРАВЧЕНКО

Колабораціонізм існує у кожній війні і боротьба з ним є обов’язковою складовою перемоги — голова Касаційного кримінального суду

Ті, кому пощастило знати про окупацію лише з новин інших регіонів і кіно, бувають дуже радикальними, беручи на себе сміливість дорікати співгромадянам, яким довелося пережити її жахи: «Треба було виїжджати» і «Я б ніколи не лишився».  Але життя часто-густо виявляється складнішим, аніж часом уявляють собі відчайдухи, відважні не в останню чергу тому, що перед ними цей важкий вибір не постав.  Держава, яка не змогла захистити деякі свої території, змушено відступивши через переважаючі сили ворога, згодом повертається і запитує власних громадянин, як вони поводилися в окупації.  На жаль, законодавство виписано таким чином, що за його недолугим визначенням, якщо підходити формально, до відповідальності за колабораціонізм можна притягувати населення цілими регіонами, звільненими від ворога. Розраховуючи на те, що законодавець  повернеться до закону і якісно виконає свою роботу хоча би з другої спроби, поки що лишається сподіватися на здоровий глузд і мудрість українських судів.





Про відповідальність за державну зраду, проблемні питання, пов’язані з визначенням колабораційної діяльності, шляхи їх врегулювання і соціальні аспекти розповів «Ракурсу» Станіслав КРАВЧЕНКО, голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду:

Про колабораціонізм не можна говорити у відриві від поняття державної зради. Стаття щодо державної зради існувала весь час із набуття Україною незалежності, а от стаття щодо колабораціонізму була внесена до Кримінального кодексу Законом України від 03 березня 2022 року, тобто вже в період війни.

У чому ж полягає відмінність державної зради від колабораціонізму?

Виходячи з аналізу законодавства, державна зрада полягає у переході на бік ворога, шпигунстві та наданні іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України.

Якщо ж аналізувати статтю, яка визначає колабораційну діяльність, то вона включає в себе вісім окремих діянь, що кваліфікуються однією статтею Кримінального кодексу. Це публічне заперечення громадянами України здійснення збройної агресії та публічні заклики до  невизнання державного суверенітету України; добровільне зайняття посад у незаконних органах влади, створених на тимчасово окупованих територіях; здійснення пропаганди в закладах освіти; передача матеріальних ресурсів незаконним збройним чи воєнізованим формуванням на незаконно окупованих територіях та провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором; організація та проведення заходів політичного характеру, спрямованих на підтримку держави-агресора та активна участь у таких заходах; добровільне зайняття громадянами України посад в судових та правоохоронних органах на тимчасово окупованих територіях, а також участь у збройних чи воєнізованих формуваннях на тимчасово окупованих територіях.

Крім цього, окремою статтею Кримінального кодексу України визначено дії, спрямовані на допомогу державі-агресору та його збройним формуванням.

Таким чином, якщо говорити про колабораціонізм, то я розцінюю це як форму державної зради, але, скажімо,  більш м’яку її форму.

Щодо злочинів проти основ національної безпеки України, то багато років ми взагалі не бачили таких справ. Перша з тих, що пригадую, з’явилася у 2013 році.  Тоді у Севастополі було затримано українського військового, який передавав певну інформацію спецслужбам росії.

Потім настав 2014 рік і доволі гостро постало питання – як бути з військовими, суддями, правоохоронцями  і так далі, які не тільки залишилися проживати на території тимчасово окупованих АРК, Донецької та Луганської областей, а ще й почали співпрацювати з органами влади на тимчасово окупованих територіях.

Чому не було кримінальних проваджень про державну зраду щодо тих, хто давав присягу, зокрема «доблесних» кримських СБУшників,  що стрункими рядами перейшли на бік ворога?

Як я вже зазначав, конструкція цієї статті Кримінального кодексу передбачає три основні складові державної зради. Перша – перехід на бік ворога. Зрозуміло, що йдеться про умови війни, тобто бойові дії за участізбройних формувань.  Ситуація до 2014 року у Криму так не розцінювалася,  адже бойові дії там не велися. Були лише справи по депутатах місцевих рад, народних депутатах, суддях, працівниках правоохоронних органів. Деякі з цих справ розглянуті, а деякі до цього часу перебувають на стадії розслідування.

Друга складова – шпигунство. Це зрозуміло – передача інформації розвідувальним органам іншої держави.

Тобто ці два блоки доволі формалізовані. А от третя складова передбачає відповідальність за підривну діяльність. Це значно ширший критерій.

Дуже широкий, чи не  так?

Дуже широкий. На практиці постає питання, хто може здійснювати таку діяльність і в яких формах вона виражається? Чи це тільки діяльність іноземних спецслужб, чи, скажімо, пропаганда ворога.

Окремі моменти у нас були. Зокрема,  відома історія одного головного редактора, який на російських каналах розповідав про «братовбивчу війну», а в Україні закликав наших громадян ухилятися від призову до ЗСУ. Тоді суд по обвинуваченню в державній зраді його виправдав.

Також слід враховувати, що раніше, до 2014 року, національне законодавство фактично не передбачало можливості притягнути особу до кримінальної відповідальності в заочному порядку. Починаючи з кінця 2014 року така можливість з’явилася, але до цього часу було активізовано розслідування стосовно працівників СБУ та інших правоохоронних органів. Втім, проблеми з такими справами виникають і нині.

Станіслав КРАВЧЕНКО, голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду

Річ у тім, що ми повинні ретельно дотримуватися стандартів справедливого суду. Відповідно до них особа має право знати, в чому її звинувачують, мати право постати перед судом, про що вона має бути повідомлена належним чином. А як повідомити підозрюваних в установленому законом порядку, якщо «Голос України» ані в росії, ані в Криму, очевидно, не читають?

Ці питання виникали давно, але чіткої позиції сформовано не було, відповідних змін до законодавства не вносилося. У підсумку ми всі за це поплатилися, бо ті самі військові, щодо яких ми довго розмірковували, як притягнути до відповідальності,  в лютому минулого року прийшли в Україну зі зброєю в руках, і відомо, що вони тут робили.  Декого з них було взято в полон.  

Ще однією проблемою для юристів є законодавче врегулювання участі у збройних формуваннях на боці ворога осіб, які мають громадянство України.

Слід враховувати, що збройні формування – це не тільки регулярна армія. Виходячи з норм міжнародного права, під збройними формуваннями слід розуміти також всі ці підрозділи «днр», «лнр», «вагнерівців» тощо. Іншими словами, ті, що мають військову форму, зброю, командира, підпорядкування та інше.  Однак, виходячи з аналізу законодавства, мова про участь особи у збройних формуваннях ведеться як у статті про державну зраду (перехід на бік ворога), так і в статті про колабораціонізм. Проте чи заслуговує особа, яка взяла до рук зброю і пішла проти своєї держави, на кваліфікацію своїх дій за більш м’якою статтею Кримінального кодексу, відповідно, і на більш м’яке покарання? 

Починаючи з 24 лютого 2022 року у правозастосуванні виникла така проблема – чи будуть притягуватися до відповідальності військовослужбовці армії рф, які зі зброєю в руках у складі збройних формувань брали участь у бойових діях, але не вчиняли воєнних злочинів? Відповідь – ні. І це – правильно, бо відповідно до міжнародних конвенцій вони мають статус комбатанта.

Проте якщо особа, яка має громадянство України, вступила до збройних формувань на боці ворога, то чи має на неї поширюватися статус комбатанта, навіть у тому випадку, якщо вона вже встигла отримати паспорт рф чи «лугансько-донецької республік»?  Для мене відповідь очевидна. Навіть якщо громадянин України не був співробітником правоохоронних органів, не служив в армії і не складав присяги, але взяв до рук зброю і пішов воювати проти свого народу, він повинен нести кримінальну відповідальність.

А як правильно кваліфікувати такі дії, як державну зраду чи як колабораціонізм, визначить суд.

Очевидна важливість і актуальність внесених до Кримінального кодексу змін, але подекуди не дуже чітко сформульовані статті супроводжуються найжорсткішими санкціями.

Загалом що стосується санкцій, стаття 111-1 Кримінального кодексу України є по суті унікальною. Вона передбачає покарання від позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (навіть у тих випадках, коли особа ті посади не обіймала) до 15 років позбавлення волі, якщо наслідком колабораційних дій стала загибель людей, до найсуворішої міри покарання, передбаченої національним законодавством, тобто довічного позбавлення волі.

Нас змусили перейти Рубікон, і дії та навіть висловлювання, які ще рік тому сприймалися як точка зору,  особиста позиція,  погоджуєшся  ти з нею чи ні, сьогодні трактуються як кримінальний злочин...

На мою думку, для нашого суспільства це дуже болюча річ. Багато хто з наших громадян народилися за радянських часів, мають в росії родичів, друзів, спільну релігію, спілкуються російською мовою, мають своє бачення подальшого розвитку нашої держави.

За 30 років незалежності України прихильники розширення співдружності з рф мали потужне представництво в нашому парламенті. Але про всі ці симпатії і вподобання можна було дискутувати до 2014 року, і навіть якщо після цього були шанси на певний діалог, то після перших ракет 24-го лютого тут все. І тепер навіть висловлювання наших громадян щодо заперечення здійснення збройної агресії проти України, щодо невизнання поширення державного суверенітету України та інші подібні дії є неприпустимими, оскільки в умовах війни вони завдають непоправної шкоди нашій державі. 

Чи відповідає дійсності оприлюднена ЗМІ інформація про ряд випадків, коли судді зголосилися працювати на окупаційну владу?

За даними офісу Генерального прокурора, наразі розслідується 117 кримінальних проваджень щодо суддів, в тому числі і за обвинуваченням у державній зраді. Але майже всі ці провадження стосуються суддів, які залишилися працювати на території тимчасово окупованих АРК, Донецької та Луганської областей.

Від початку широкомасштабного вторгнення таких прикладів зовсім небагато. Маємо лише кілька випадків притягнення суддів до відповідальності за колабораціонізм.

Крім того, якщо говорити про суддів, які залишилися на тимчасово окупованих територіях, слід враховувати, що в перші дні війни події на фронті розвивалися дуже стрімко і чимало суддів та працівників апаратів судів об’єктивно не мали можливості евакуюватися. Тому якщо вони не стали співпрацювати з окупантами, їхні дії не можна оцінювати як колабораціонізм. Крім того, в подальшому майже всім суддям вдалося виїхати на підконтрольну територію України.

Війна нагадала про величезну соціальну роль педагогів і водночас акцентувала на їхній кримінальній відповідальності.   

Законом визначено, що навчання наших дітей за освітніми програмами країни-агресора є колабораційною діяльністю. Щодо такої діяльності наших  учителів на тимчасово окупованих територіях, то претензії зрозумілі. А от є питання, як бути з тими вчителями, яких понавозила окупаційна влада з перших тижнів окупації, і вони за своїми програмами почали боротися за свідомість наших дітей. Таким чином, з точки зору кримінальної відповідальності ми «подбали» про своїх вчителів, а про чужих – ні. Безумовно, це питання потребує додаткового врегулювання в законодавстві.

З держслужбовцями зрозуміло.  Якою є позція держави щодо бізнесу на окупованих територіях? Зокрема, зважаючи, що закон не вітає фактично будь-яку «взаємодію» з окупаційною владою.

Є інші проблеми, пов’язані з цим нововведенням. Одне з таких важливих питань, як бути з бізнесом, що продовжує діяльність на тимчасово окупованих територіях. На спільних заходах, які ми проводили з представниками адвокатської спільноти, були порушені вказані питання. Ця складна проблема існувала і раніше. До нас надходили справи по Донецькому і Луганському регіонах, по яких притягувалися до відповідальності представники бізнесу. Наприклад  ті, які відкривали фінансові установи, а це вже робота з російським рублем, розміщували банкомати, перераховували заробітну плату, в тому числі і учасникам бойових дій. Також було провадження щодо виробництва та реалізації лікеро-горілчаних виробів на тимчасово окупованих територіях, для чого отримувалася відповідна ліцензія.

З початком відкритої агресії це питання набуло ще більшої актуальності. Держава не мала можливості захистити або евакуювати населення певної території, міста чи містечка, де залишилися наші громадяни. Є цілий спектр соціально значимих послуг і фактично необхідних для виживання. Наприклад, забезпечення водою, їжею, опаленням, медичне обслуговування, поховання та інше. Але для того, щоби здійснювати навіть такі види діяльності,  треба йти на певну співпрацю з окупантом та сплачувати йому податки.

Закон вживає поняття «провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором».

Тобто на  окупованих територіях весь  бізнес без  винятків автоматично підпадає під дію цієї статті?

Формально –  так, оскільки при проведенні будь-якого бізнесу є сплата податків, акцизів, обов’язкових платежів, які, очевидно, ідуть не тільки на соціальну сферу, а й витрачаються ворогом на фінансування війни.

Але як визначити межу, щоб не нашкодити? Для того, щоб уніфікувати підходи при розгляді таких справ, Касаційний кримінальний суд, проаналізувавши законодавство, провів серію заходів з усіма апеляційними судами України, а також, де була така можливість, із районними судами. Ми спільно напрацювали позиції, на які слід орієнтуватися. Визначилися з приводу того, що ж являє собою поняття «взаємодія з державою-агресором», зокрема, чи були дії спрямовані саме на таку взаємодію. Також чи не були вони обумовлені крайньою необхідністю, чи не були вони вчинені під примусом, що виключає кримінальну відповідальність. Але все ж хотілося би, щоби ці питання були більш чітко врегульовані в законі. Зокрема, щоби було визначено, які саме види господарської діяльності на тимчасово окупованих територіях не тягнуть за собою відповідальності за колабораціонізм. Наскільки мені відомо, така робота проводиться і відповідні законопроекти перебувають у Верховній Раді України. На мою думку, це є надзвичайно важливим, оскільки ми повинні дбати про те, щоб наші громадяни, які в силу певних обставин опинилися в окупації і своєю господарською діяльністю допомагають співгромадянам вижити, після деокупації всіх територій не боялися настання відповідальності.

Завершуючи обговорення цього питання, слід зазначити, що, як показує світовий досвід, у кожній війні, на жаль, існує таке явище як колабораціонізм, боротьба з яким є обов’язковою складовою перемоги. Тому прийняття Верховною Радою України у березні 2022 року змін до Кримінального кодексу України, якими визначено поняття колабораціонізму, його форми і відповідальність за нього, є своєчасним і виправданим.       


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter



.