Воєнний злочинець буде заарештований, щойно виїде за межі своєї країни, без строку давності — голова Касаційного кримінального суду

Яким є перший досвід розгляду українськими судами справ про воєнні злочини, скоєні російськими окупантами;  що слід зробити, аби максимальна кількість воєнних злочинців була засуджена українським і міжнародними судами; як мають компенсуватися збитки потерпілим? Відповіді на ці та багато інших актуальних запитань – в інтерв’ю «Ракурсу» Станіслава КРАВЧЕНКА, голови Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду

Станіславе Івановичу, ми точно знаємо і чітко артикулюємо – сьогодні триває війна, що стала наслідком нападу РФ на Україну. Але якщо говорити про правову констатацію цього факту, зокрема, в контексті притягнення до відповідальності за воєнні злочини і злочини проти людяності, має значення юридичний статус того, що відбувається. Водночас тут не лише немає одностайності навіть серед деяких наших партнерів, але і визначеного українською стороною стану війни. Як ви бачите правовий бік цієї ситуації?

Це дуже важливе запитання як основа для подальшої розмови. Водночас це питання більше турбувало мене в 2014-му році. Тоді ми називали події на сході нашої держави Антитерористичною операцією, не війною. Щодо позиції міжнародного співтовариства, то коли нами ставилося питання оцінки в контексті саме кримінально караних діянь, зарубіжні колеги говорили нам: неважливо, як це називається. У світі є сформована позиція: там, де ведуться бойові дії таким чином, як було на сході України, це фактично війна, як ви її не називайте. А звідси випливають і певні правові наслідки.

Коли 24-го лютого розпочалася відкрита агресія з боку РФ, це було одним із перших питань – як ми називаємо ці події? Відбувалися наради, в тому числі за участі генерального прокурора, народних депутатів і обговорювалося питання – як ми називаємо те, що відбувається? Відповідно як ми називаємо тих, хто прийшов до нас із зброєю і був захоплений. Якщо ці події – війна, а так воно і є, відповідно ті, хто захоплений на полі бою, військовополонені. Це визначення було важливим, адже почалися перші захоплення полонених.

В кожній ситуації з військовополоненими слід розбиратися окремо. Чи це просто військовополонений і його дії не можна назвати кримінально караними діяннями, чи все-таки в його діях могли бути ознаки злочинів, за які він має відповідати? Якщо ідеться лише про участь особи у бойових діях, то вона має міжнародний статус комбатанта. По таких особах, хоча вони і утримуються під вартою із статусом військовополоненого, немає кримінальних проваджень. Військовополонений може притягуватися за вчинення воєнних злочинів, міжнародний статус комбатанта його не рятує, якщо говорити про те, що всі ми побачили під Києвом, в Ізюмі та інших місцях.

Як би хто не називав, є міжнародні конвенції, які визначають ознаки війни, і ні в кого у світі, крім росіян, немає сумнівів у тому, що в Україні триває війна.

Тобто юридичних проблем тут немає?

Не можна сказати, що їх зовсім немає. Для мене як для юриста, судді, голови суду проблема існує. Адже те, що відбувалося з 2014-го року, участь у бойових діях тощо, ми кваліфікували як участь у терористичній організації, убивства і т. д. І кваліфікували за цивільним, а не військовим законодавством. У цьому і полягає проблема, що фактично називаючи події війною, до 24-го лютого ми кваліфікували ці дії за загальними нормами Кримінального закону, а не як воєнні злочини.

Тепер постає питання – чи розмежовувати події, що сталися до і після 24-го лютого? Але ж і ми, і світова спільнота чудово розуміємо, що всі ті лнр-днр, РФ, стрєлкови-гіркіни, що були там з 14-го року, і ті, хто там сьогодні, – це одні і ті самі люди. Поки що так і є: перші залишаються із своєю кваліфікацією, яку ми давали відповідно до законодавства мирного часу. Але ж визначати цю межу виключно датами, мабуть, неправильно. Зокрема, тому, що там теж є громадяни України або ті, хто має паспорти лнр-днр. То як його визначати – як громадянина України чи іншої держави? Адже з цього випливає питання кваліфікації скоєного ним. Скажімо, перехід на бік ворога, участь у діяльності збройних формувань є ознакою державної зради.

Уже зараз очевидно, що на нас чекає вал таких справ. Наскільки готова до них наша законодавча база? Чи є потреба в тому, щоби законодавець попрацював зараз над найважливішими з цих питань?

Не скажу, що ми зовсім не готові. Більше того, проводяться заходи за участі міжнародних організацій, присвячені цій тематиці. Відбулися семінари і круглі столи за участі суддів Гаазького трибуналу, суддів, які працювали у трибуналі по колишній Югославії. На останньому такому заході на моє зауваження про те, що ми не мали практичного досвіду розгляду подібних справ, колеги відповіли, що на щастя відповідного досвіду з часів Другої світової війни не має більшість країн. Такі масові злочини скоювалися фактично лише в Югославії та Руанді.

Норма про розв’язання і ведення агресивної війни існує у чинному Кримінальному кодексі з 2001-го року. Стаття про порушення законів і звичаїв війни також є. Тобто основний інструментарій, базові статті ми маємо, не можна сказати, що починаємо роботу з чистого аркуша. Очевидно, що регулюють вони не все, та і було би дивно, якби це було інакше, живучи в мирній країні важко передбачити речі, що відбуваються сьогодні.

Наприклад, є стаття 437 Кримінального кодексу України «Планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни». Розв’язування і ведення – очевидно, про що йдеться. А от чим агресивна війна відрізняється від звичайної? І тут нам не доводиться щось вигадувати, ми звертаємося до міжнародних конвенцій і вивчаємо, який зміст вкладали в цей термін міжнародні інституції.

Дуже цікаве питання – а хто ж має відповідати за розв’язання і ведення агресивної війни? Перше, що спадає на думку, – той, хто приймає рішення, президент, мабуть, прем’єр-міністр, міністр оборони, начальник генерального штабу і так далі і далі вниз цією вертикаллю, але ж де, на кому цей перелік закінчується?

Ще до відкритого нападу РФ до Верховного суду надійшла на касацію справа про ведення агресивної війни, а загалом я знаю, що таких справ, розслідуваних і переданих до суду, було дуже багато.

Про кого ведеться мова, якщо говорити про суб’єкт злочину. В одній із справ фігурувала особа, яку було притягнуто до відповідальності, – скажімо, командир батальйону чи командир роти, які беруть участь у бойових діях. Називати я не можу, бо розгляд ще не закінчено. Так от підпадає він під визначення «ведення агресивної війни» чи є звичайним комбатантом?

Побачивши в цьому правову проблему, зокрема, щодо визначення суб’єктів, ми передали справу на розгляд Великої палати, яка нині вивчає це питання. Ідеться про те, з чого ми почали нашу розмову, – є особа комбатантом чи ні і за що саме вона має відповідати.

За логікою суб’єктом «ведення агресивної війни» може бути той, хто розв’язує таку війну і може її припинити. Скільки тих людей – один чи п’ятеро, чи більше? Де та межа? Ось лише одна з правових проблем, з якими доводиться стикатися.

Як має бути вирішена ця проблема – шляхом внесення змін до законодавства?

Вона може бути вирішена шляхом додавання примітки до статті ККУ, коли законодавець визначиться, де провести цю межу.

Щоправда, якщо говорити не про національне, а про міжнародне законодавство, то слід враховувати, що там передбачений імунітет від переслідування трьох найвищих посадових осіб – президента, прем’єр-міністра і міністра закордонних справ. Тобто звертаючись до міжнародних судів, слід зважати на цей аспект.

Тому я думаю, що дуже правильно наш президент Володимир Зеленський порушив питання про створення спеціального воєнного трибуналу, щоби притягти до відповідальності тих осіб, які розв’язали цю війну і ведуть її.

За спеціальним провадженням чи іншими механізмами, але той, хто вчиняв воєнні злочини, повинен бути зафіксований і має розуміти – щойно виїхавши за межі своєї країни, він буде заарештований і притягнений до відповідальності. А злочини, про які ми говоримо, не мають строку давності.

Уточнення по суб’єктах злочину дасть змогу на національному рівні винести рішення всіх трьох інстанцій, яке виконуватиметься, виходячи з усіх міжнародних угод. Тобто ми вже реально матимемо цей інструмент.

Участь міжнародних інституцій дуже важлива для нас. Зовсім не тому, що ми самі не можемо дати собі ради. Причини, через які розпочалася ця війна, називають різні. Я розцінюю однозначно – це така «кара» за наші європейські погляди, устремління, бажання насправді бути частиною Європи, жити вільно і демократично. Тому якщо ми позиціонуємо себе і частково є членами європейської спільноти, тут має працювати не лише національне, а і міжнародне право.

На практиці виникає питання, коли під час проведення бойових дій вчиняються діяння щодо мирного населення, які за національним законодавством мають ознаки злочинів. Наприклад, вбивство, зґвалтування, заволодіння майном, незаконне позбавлення волі, залучення до примусових робіт та інше. Зараз у нас точаться активні дискусії, чи достатньо кваліфікації цих діянь за ст. 438 КК України, яка має назву «Порушення законів та звичаїв війни», з відсиланням до відповідних конвенцій ,чи ще має додатково кваліфікуватись за загальними статтями КК України за сукупністю злочинів.

Національні суди, міжнародні суди і спеціальний трибунал, створити який запропонувала Україна, – яким буде шлях кримінальних справ по цих інстанціях? Чи матимуть вироки українських судів юридичне значення для спеціального трибуналу, якщо його буде створено?

Поки що складно говорити про це, бо ми не знаємо, чи буде прийнята взагалі ця модель, що передбачає створення спеціального трибуналу. Можливо, нам скажуть, достатньо того, що є Міжнародний кримінальний суд (Гаазький трибунал), Римський статут Міжнародного кримінального суду, напрацювання відповідної практики, починаючи з Другої світової війни – ратифікуйте і будемо йти за цими правилами. Можливе і паралельне існування спеціального трибуналу по подіях в Україні, але поки що говорити про це передчасно. Ми виходимо з того, що сьогодні повинні працювати з використанням усіх доступних нам інструментів.

Важливим є те, що у нас немає необхідності створювати щось нове, чого не було у світі. За великим рахунком, це і неможливо. Скажімо, у розділі XX Кримінального кодексу про кримінальні правопорушення проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку є стаття про порушення законів і звичаїв війни. Фабула першої частини статті 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни» така: «Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбування національних цінностей на окупованій території, застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій».

Частина 2 передбачає відповідальність за ті ж самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством.

Як бачимо, частина цієї статті становить уже сформульований законодавцем перелік, наприклад, насильство над цивільним населенням є у нас в диспозиції статті. А частина цієї статті робить відсилку до міжнародного законодавства, конвенцій. Тобто для того, щоб розібратися з цією статтею, нам не обійтися без вивчення міжнародних конвенцій, починаючи з 1907 року.

На практиці ми можемо взяти ту частину вказаної статті, де йдеться про конкретний склад злочинів. Але я робив би інакше. Усе, що відбувається в Україні сьогодні, раніше траплялося у світі і обов’язково є в міжнародних конвенціях. Я вважаю, що в обвинувачення, яке формулюється прокурором, уже повинні закладатися норми міжнародних конвенцій: «Такий-то такий то, знаходячись в районі бойових дій, в порушення пункту такого-то конвенції такої-то вчинив насильство над населенням…» Навіть на законодавчому рівні ми вже давно позиціонуємо себе як члени європейської спільноти. Отже і наші рішення, в яких ми визначаємо ті чи інші категорії, повинні виходити з практики, сформованої на основі відповідної конвенції.

Наша нескінченна історія з ратифікацією Римського статуту так і не завершилася, чи не стане це проблемою для України сьогодні?

Питання ратифікації Римського статуту є передусім політичним. Я є прихильником Римського статуту. Адже ми визнали юрисдикцію міжнародного трибуналу у себе, тобто фактично визнали його правила, але взявши на себе обов’язки, не отримали прав. І ця ситуація триває багато років. Безперечно, нині у держави, думаю, що і у наших військових є острах того, що країна-агресор, володіючи фінансовими і медійними ресурсами, буде намагатися заявляти про порушення з боку України. Але якщо ми перед усім світом позиціонуємо себе як відкрите демократичне суспільство, маємо діяти відповідно.

Якщо світова спільнота не підтримає ідею створення окремого трибуналу по воєнних злочинах, скоєних під час агресії РФ, а скаже нам діяти в рамках уже існуючої структури, то Україна не матиме іншого виходу, ніж ратифікувати нарешті Римський статут. Якщо ж цю нову структуру з іншими повноваженнями і підходами буде створено, ми, можливо, отримаємо більш ефективний інструмент, і це було би вельми непогано.

Якими є перші враження суддів від матеріалів, що надходять від правоохоронців? Чи достатньо якісно фіксують скоєні злочини і розслідують ці справи?

Щодо правоохоронців і їхньої роботи в наших нинішніх умовах, тут можна лише зняти капелюха і вклонитися, дякуючи їм. Згідно з нещодавніми даними статистики було зафіксовано близько 35 тисяч проваджень. Події останніх тижнів, нові обстріли з боку РФ збільшують цю кількість.

Щодо побажань – наші правоохоронці все знають і уміють. Тут є лише питання величезного навантаження. Найбільший вал цієї роботи припав на Національну поліцію, певними категоріями справ займаються інші правоохоронні органи, спецслужба.

Щодо конкретних проблем, то ми орієнтували суди, щоби вони брали до уваги поточну ситуацію. В результаті територіальної реформи, укрупнення районів, у правоохоронних органів і судів виникають певні проблеми, зокрема, через віддаленість. В нинішній ситуації необхідність з’їздити на місце, щоби провести слідчі дії, різні логістичні та інші моменти можуть становити чималу проблему. Багато дій, які вчиняють слідчі, проводяться з дозволу суду. Ми вжили заходів для того, щоби слідчому не доводилося їхати за 100 км в умовах деокупованої території. Звісно, це відчутно збільшило навантаження судів, ще і за умов тих кадрових проблем, що існують давно. Втім, навіть по Харкову, де до одного з районних судів стало надходити по 40-50 подань тільки по запобіжних заходах, бо на його території розміщений великий слідчий підрозділ, нарікань, наскільки мені відомо, немає.

Дуже важливе питання фіксації і первинних слідчих дій, розслідування. Надзвичайно важливим є і питання відшкодування завданих збитків, яким саме чином це буде організовано.

Мені дуже хотілося би, щоби той, хто натискає кнопку і відбувається те, що ми бачимо зараз у Києві (розмова відбулася у приміщенні Касаційного кримінального суду в урядовому кварталі Києва одразу після відбою чергової повітряної тривоги  – Ред.), знав, що його держава заплатить за всі ці руйнування. З чого платити? Можливо, з тих коштів держави-агресора, що заморожені нині по всьому світі, а може, якось інакше.

Коли обговорювалося створення спеціального трибуналу, йшлося і про питання відшкодування заподіяної шкоди. Яку модель буде обрано? Дуже важливо, чи буде це питання на національному рівні, чи суд стягуватиме по кожному кримінальному провадженню. І тут постають питання – з кого стягувати і яким чином реалізувати це рішення? Є варіант – держава сплачує громадянам і підприємствам, а тоді звертається до міжнародних інституцій по відшкодування. Отже, держава спочатку компенсує, а потім на міжнародному рівні ставиться питання про компенсацію цих витрат Україні. Найкраще було би, якби існував спеціальний державний фонд, з якого держава компенсувала би збитки потерпілим. Обрання певного підходу буде дуже важливим для національних судів.

Надзвичайно важливим в цьому контексті є питання правильної фіксації злочину – що було пошкоджено, знищено, що підлягає відновленню, що ні. Переоцінити питання фіксації тут неможливо.

Певну роботу з фіксації воєнних злочинів намагаються виконувати громадські організації. В інтерв’ю «Українській правді» британець Вейн Джордаш – королівський адвокат, юрист, який спеціалізується на захисті цивільних у війнах, зазначив, що потрібно збирати докази так, щоб їх можна було використовувати в майбутніх судах і на його думку «громадянське суспільство, яке документує ці злочини, не підходить під ці вимоги…, а багато груп громадянського суспільства завдають більше шкоди, ніж користі».  Як ви розцінюєте діяльність громадянського суспільства, що прагне допомогти добитися справедливості шляхом фіксації воєнних злочинів?

Це складне запитання. Обравши демократичний шлях розвитку, слід розуміти, що ми повинні дослухатися до думки громадянського суспільства. Але очевидно, буде проблема з тією межею, коли комусь так хочеться показати вражаючі факти, що забувається про внутрішні переживання потерпілої особи. Особливо коли ідеться про такі злочини, як зґвалтування. У нас закриті судові засідання на 90 відсотків – по злочинах такої категорії. Цю можливість передбачає закон і цілком зрозуміло, що людині не хочеться відкрито, на весь світ говорити про таке – розкажи вдесяте, як тебе ґвалтували.

У нас дуже борються за відкриту фіксацію судових засідань і в цьому плані ми такі вже прогресивні, що мабуть важко знайти у світі більш відкриту процедуру судового розгляду. На жаль, не всі пам’ятають, що демократія – це дуже хороша річ, але окрім широких прав вона накладає і певні обов’язки і не повинна порушувати права інших. Слід пам’ятати про дотримання прав усіх учасників провадження. Зокрема, судові засідання не мають перетворюватися на вистави.

Щодо процитованого вами правника, з огляду на національне законодавство доказами можуть бути будь-які дані, але вони мають бути зафіксованими відповідно до вимог законодавства. І якщо ми говоримо про те, що громадськість збирає якісь дані, то вони мають переходити у правову площину, набувати процесуальної форми. Сказати, що ця робота по збору і розповсюдженню інформації про злочини не приносить певної користі, не можна. Але якщо говорити про чутливі для потерпілих речі, тут має бути розумна межа. Зокрема, говорячи про малолітніх і неповнолітніх дітей.

Росіяни гатять по торговельно–розважальному центру і здіймають бурю коментарів-обговорень у себе – так там же в українців була військова техніка. Так, у нас там була військова техніка, але чи є причини, які роблять будь-яку ціль законною для агресора на нашій території?

Ні, тут немає для них законних цілей, а загалом росіяни самі не приховують, а прямо вказують, що свідомо завдають ударів по об’єктах критичної інфраструктури, що однозначно є воєнним злочином – ні більше, ні менше.

Ми маємо орієнтуватися на конвенції, що передбачають відповідальність за подібні дії і формувалися протягом останньої сотні років. Ці конвенції містять досить чіткі нормативи. Один із моїх колег, суддя ВС Герман Анісімов з власної ініціативи дослідив це питання і підготував узагальнення по міжнародних конвенціях, ратифікованих Україною, систематизувавши їх у зручні для використання схеми. Наприклад, про зґвалтування ідеться в таких конвенціях, про заволодіння майном – така і така конвенція. Це має значно полегшити роботу правоохоронних органів, які формують обвинувачення. І це надзвичайно важливо, бо суд не може виходити за його рамки.

Наприклад, виявилося, що коли ідеться про цивільний об‘єкт у зоні бойових дій, а не так, як це сьогодні робиться росіянами, приміром, по Києву, конвенції передбачають, зокрема, скільки снарядів можна випустити під час наступальної операції за стандартами НАТО. Тобто є допустима кількість боєприпасів, а використання більшої вважається порушенням законів та звичаїв війни.

Інша колега, проаналізувавши чинне законодавство, зазначила у своїй статті, що колабораціонізм і мародерство є обов’язковими супутниками будь-якої війни. Тобто ті речі, які нам дуже болять сьогодні і які ми намагаємося оцінити, на жаль, траплялися уже не раз. Зараз важливо, наскільки ми зможемо імплементувати їх у своє законодавство і фабули обвинувачення. Це є надзвичайно важливим і це продемонструє наш рівень.

Ще один момент. В нашому суспільстві поширене абсолютно хибне ототожнення адвоката з його клієнтом, і це створює певні труднощі. Адже справи не можуть розглядатися без захисту обвинувачуваного, ким би він не був. Дуже важливо ретельно врахувати всі аспекти, бо за рішеннями українських судів у цій категорії справ без перебільшення спостерігатиме світ. Ці рішення мають бути чітко обґрунтованими, ретельно виписаними. За ними буде дана оцінка спроможності нашої правової системи впоратися з таким викликом.