Відмова свідчити проти себе як «намір ухилитися», інші знахідки антикорупціонерів та позиція ВАКС

Запобіжний захід має гарантувати належну процесуальну поведінку підозрюваного (обвинуваченого) чи бути засобом покарання для того, хто потрапив у поле зору правоохоронних органів, і тиску на нього? Це запитання можна було би вважати риторичним, якби воно так часто не вирішувалося по суті в залах судових засідань. 

Один із свіжих прикладів стосується справи, що її розглядає Вищий антикорупційний суд, про яку докладно інформує своїх читачів «Ракурс». 

Мабуть, це далеко не найяскравіший приклад підходів правоохоронних, зокрема, антикорупційних органів, але він показовий як збірка типових методів. 

Із засідання у засідання перекочовувало питання щодо запобіжних заходів, зокрема, обраних одному із обвинувачених у справі. Річ у тім, що його малолітня дитина навчається у школі в передмісті Києва. Дружина, як було заявлено стороною захисту в суді, часто перебуває у відрядженнях. Втім, хоч би навіть це було не так, чи нормально позбавляти батька можливості забирати дитину зі школи, порушуючи без очевидної розумної причини і так зруйнований уклад життя родини, лише один із членів якої є обвинуваченим, а не вся родина з малолітньою дитиною включно?  

Відповідь обвинувачення на відповідні клопотання захисту завжди звучала так: у них є ще дві довірені особи, які можуть забирати дитину зі школи, якщо мати перебуває у відрядженні. Може, прокурор щиро не бачить різниці між рідним батьком і будь-якою іншою людиною, якою би довіреною вона не була. Ймовірно, таке може трапитись, якщо впродовж років роздивлятися оточуючих лише крізь призму субординації і процесуального статусу. Але чому дитину, батько якої місяцями ходить з електронним браслетом, здав закордонний паспорт і досі не проявляв намірів втекти чи ухилитися від слідства, а навпаки налаштований відстоювати свою позицію в суді, має бути позбавлена права на звичний і приємний ритуал – вибігти після школи до тата і повернутися з ним додому? 

Хтось скаже, що прокуратура не зобов’язана дбати про збереження сімейних традицій. Безперечно, це так. Але слідство триває впродовж місяців, а часто-густо роками. «Дрібнички», подібні до вищеописаної, –ефективний і простий засіб тиску слідства на підозрюваного чи обвинуваченого  і покарання за неслухняність. Правоохоронці вважають, що можуть «карати» когось ще до винесення судового вироку, пенітенціарна система так само бере на себе цю, жодним законом не передбачену функцію, в разі обвинувального вироку. Чи не забагато ініціативи? 

В описуваному випадку суддя Віра Михайленко клопотання прокуратури щодо продовження терміну дії запобіжних заходів задовольнила лише частково, нарешті знявши, зокрема, зазначене питання. Втім, послідовна позиція обвинувачення цілком заслуговує на те, щоби  звернути увагу на якість матеріалів, що виходять з-під пера антикорупційних органів. 

А вони стверджують, що з часу застосування до обвинуваченого запобіжного заходу ризики не зменшилися. З матеріалів справи незрозуміло, чим, крім тонкого прокурорського передчуття, це обґрунтовується, бо реальних аргументів відчутно бракує – будь-яких нових доводів прокурором просто не наведено. Водночас особою за час перебування у статусі підозрюваного та обвинуваченого не здійснено жодних дій, що дали би підстави стверджувати про існування, а тим більше – посилення ризиків, передбачених статтею 177 КПК України. 

Більше того, зменшення ризиків і взагалі припинення існування деяких із них було визнано в судовому порядку, але обвинуваченням це проігноровано. 

Щодо ризику переховування, наріжним аргументом  обвинувачення є потенційна тяжкість покарання. Звісно, строк від 5 до 10 – то зовсім не жарти. Тут можна розмірковувати про необхідність врахування сили-силенної обставин у їхній сукупності, розуміння того, що сама по собі тяжкість покарання далеко не кожного змусить кинути все – родину, роботу, майно і втекти світ за очі, скориставшись дозволом на роботу в Північній Ірландії, який справді є в обвинуваченого, на відміну від закордонного паспорта. Але коротко всі ці міркування підсумував у своєму рішення Конституційний суд України у рішенні 20-річної давнини: «тяжкість злочину законом не визначається як підстава для застосування будь-якого виду запобіжного заходу, а не тільки взяття під варту». 

Втім, прокуратура мала ще туза в рукаві! Обвинувачення вдалося до нетривіальної спроби вийти із становища. Свідченням ризику переховування, «схильності до втечі», просто-таки червоною смугою через всю обгортку особової справи пройшов наступний «аргумент»: колись, перебуваючи у статусі свідка, нинішній обвинувачений не з’являвся за викликом. Логічно, нічого не скажеш. Але є кілька нюансів… По-перше, прокурору варто було би дослідити для повноти картини, чи не тікав обвинувачений, бува, коли з уроків, чи не прогулював лекцій… По-друге, відкритим залишилося питання про те, чи були вручені громадянину як свідку ті повістки належним чином, але не в тому навіть суть. 

Прокурор стверджує, що вказана поведінка обвинуваченого «свідчить про намір ухилятись від органів досудового розслідування». У зв’язку з чим виникає лише одне запитання: а чого це органи досудового розслідування досі на ним бігають, якщо розслідування давно завершено і справу передано до суду? За інерцією чи просто не думають, що пишуть у документах? Чи вони тепер переслідуватимуть його довічно?

Ще один аргумент схильності до втечі – наявність «достатніх майнових ресурсів». Ну тобто маєш гроші, значить, одразу охоплює тебе «охота к перемене мест». До речі, цікаво, «достатні» – це які? Якщо вже  подавати так просто, без жодного обґрунтування, то краще писати якось так: «Статки такі, що якби я був на його місці, мені би вистачило». Хоч якась визначеність. 

Найцікавіше і навіть доволі кумедно те, що обвинувачення окремо виділило наявність нерухомості, яка теж може забезпечити «тривале переховування від органів досудового розслідування» (ми вже з’ясували, що вони зібралися наглядати і, в разі необхідності, ганятися за ним щонайменше до власної пенсії, очевидно, незважаючи навіть на результати розгляду справи). Так от ця нерухомість – «8 нежитлових приміщень загальною площею 90,5 кв. м»!  

Так і уявляєш собі, як органи досудового розслідування мечуться між тими 10-метровими сарайчиками чи що воно там, і влаштовують засідки біля кожного «об’єкту нерухомості». 

На боці обвинуваченого навіть безвіз! «Скасуваня візового режиму з країнами Європи надало додаткові можливості підозрюваному з  метою ухилення від досудового розслідування і суду залишити територію України», – бідкається прокуратура. Добре, що ми хоч не в НАТО, бо в антикорупціонерів взагалі стала би робота.  Роздратовані безвізом, знову безбожно плутають прокурори процесуальний статус «схильного до втечі» громадянина. І знову ввижається їм, що і від них він може втекти, хоча досудове розслідування завершилося і його органи можуть трохи розслабитися хоч у цьому сенсі.  

Підозрілим в контексті потенційного «переховування» названо дарування половини квартири дружині. Хто би сперечався, що після 10 років шлюбу робити подарунки власній дружині можна лише під загрозою втрати цього майна або готуючись до втечі. Але якщо серйозно, то і цей убивчий аргумент ще раніше не знайшов свого підтвердження в суді. Тим більше, що правочин дарування було здійснено до вручення підозри. Тобто, тоді коли особа була «абсолютно вільною» від правоохоронних органів і могла робити зі своєю власністю все, що вважала за потрібне. Хоча прокурор мислить інакше.

І наостанок ще про один потужний у своїй креативності аргумент. Коротко його можна сформулювати: «У, мєнтяра!» Суть у тому, що в клопотанні до суду, як і практично в кожному судовому засіданні, прокуратура нагадує, що обвинувачений – співробітник правоохоронних органів. У цьому контексті звучить зловісно і однозначно як «особливо небезпечний». А маніпуляція полягає в тому, що твердженням про «співробітника органів» натякають на те, що він знайомий з методами роботи правоохоронних органів, оперативно-розшуковою діяльністю, а отже, може фахово протистояти їм тощо. Невідомо, яке значення це могло би мати на даному етапі кримінального провадження. Але головне, що насправді обвинувачений  понад 10 років тому обіймав цивільну посаду у допоміжній цивільній структурі – Управлінні капітального будівництва. Формально він належав до системи МВС, але працював заступником начальника відділу підготовки і реалізації договорів та інвестиційних проектів Управління капітального будівництв та інвестицій... 

Клопотання містить чимало інших перлів. Зокрема, забувши про право на свободу від самовикриття і презумпцію невинуватості, прокуратура намагається  перетворити право обвинуваченого доводити свою невинуватість на обов’язок, а відмову від самовикриття трактує як ризик.   

Що характерно, це не перша спроба. Кілька місяців тому ВАКС уже розглядав подібні аргументи цього ж прокурора і констатував, зокрема: «…направлення кримінального провадження до суду свідчать про те, що доказова база є повністю сформована…і дії  підозрюваного не можуть вплинути на їх доказову сутність». Суд наголосив, що в окремих випадках подібні ризики справді бувають навіть на вказаному етапі кримінального провадження, але дана справа до цих винятків не належить і «у даному кримінальному провадженні суд не вбачає такого ризику».

Але у своєму нестримному прагненні «поставити обвинуваченого на місце» прокурор ігнорує навіть позицію суду, юридично закріплену у судовому рішенні. 

У клопотанні прокурорка, яка підтримує державне обвинувачення у суді, іменує особу «підозрюваним», хоча вона уже понад три місяці має зовсім інший процесуальний статус – «обвинуваченого». І якщо прокурор не бачить чи не розуміє різниці у процесуальному статусі вказаних учасників кримінального провадження, то хтось у цій справі явно не на своєму місці: чи «підозрюваний», чи прокурор.    

Подібними аргументами та «юридичними перлами» просякнуте практично все клопотання прокуратури. Слід віддати належне головуючій у справі судді – вона побачила та належно оцінила якість і доказовість прокурорського клопотання. 

На цей раз прокуратурі не вдалось протиснути через суд, як казав класик вітчизняної політики, очевидно «непротискуване». Натомість скільки разів їй це вже вдавалося і, на жаль, вдаватиметься далі.