Люстрація? Почни із себе

Це триває 20 років і дослідження, яке ми пропонуємо читачам, напевне, дає відповідь на запитання: чому українці не змогли попрощатися з минулим, чи полягає причина цього виключно в нинішніх потужних позиціях колишніх комуністичних і комсомольських функціонерів, і чи здатні наші співвітчизники позбутися пострадянської психології в найближчому майбутньому?

До таких роздумів спонукає узагальнення на тему «Пострадянськість в українському суспільстві» — проект Інституту світової політики, виконаний за підтримки Чорноморського фонду регіональної співпраці. Ось про що, зокрема, в ньому йдеться.

Свідомість пострадянського українця амбівалентна, тобто така, якій притаманні взаємовиключні риси. Приміром, пострадянські люди можуть сказати «так» демократії та ліберальним цінностям, водночас не говорячи «ні» авторитарним методам правління. Амбівалентна свідомість часто не здатна раціонально оцінювати різні альтернативи та сценарії подій і процесів. Пострадянські люди або некритично приймають певну політичну альтернативу, або повністю відкидають її.

Трагедією українського пострадянського суспільства можна вважати те, що воно спробувало перетворити колективізм на атомізований індивідуалізм. 83,6 % українців у 2010 році не входили до жодної політичної чи громадської організації. Крім того, у свідомості українців домінує відчуття, що вони живуть у такому соціальному просторі, де хоч би що ти робив, нічого позитивного все одно не буде. Ментально й світоглядно ми цілком залишаємося в (нео)радянському геокультурному просторі.

На запитання Інституту соціології НАН України щодо актуальності ідеї приєднання до Союзу Росії та Білорусі, у 2010 році 61,4 % респондентів відповіли «позитивно», 22,1 % — «негативно». Кількість тих, хто підтримує цей геополітичний проект, є сьогодні такою ж, як і в 1998 році, при тому що в 2000 році вона впала до 40,8 %. Але країна відтоді не реформувалася, не оновилася — і соціум повернувся до старих установок. Водночас до ідеї вступу в Європейський Союз позитивно ставилися 45,5 %. Таким чином, взаємовиключні геополітичні стратегії мають підтримку відносної чи абсолютної більшості респондентів. Це ще один прояв амбівалентності пострадянської свідомості.

За результатами опитування Інституту соціології НАН України, у 2010 році третина українців підтримували повернення до планової економіки з цілковитим державним контролем. І лише 5,3 % обстоювали мінімізацію втручання держави в економіку. При цьому 61,3 % опитаних негативно ставилися до приватизації великих підприємств.

30,6 % українців у 2010-му висловили готовність вести власний бізнес, а от 28,4 % стверджували, що ніколи цього не робитимуть. 28,3 % українців не погодилися б працювати на приватну компанію, а 21,6 % були б ладні працевлаштуватися в такий спосіб.

З наведених даних видно, що кількість українців, готових працювати в корпоративному секторі чи відкривати власний бізнес, близька до кількості тих, хто до цього не готовий. У регіонах, особливо у маленьких містах, багато хто переконаний: краще працювати в бюджетних установах, бо це стабільніше і є певні соціальні гарантії та захист, тоді як робота на власників приватних фірм часом обертається серйозним моральним і фізичним навантаженням. Що менш розвинена економічно та більш убога провінція в країні, то більше процвітає в ній патерналізм. Саме провінція в пострадянських країнах є головним резервуаром «совка».

Українці загалом не справляють враження безнадійних конформістів. Є навіть тенденція, що ми завжди проти чинного уряду. Справді, парламентські вибори в Україні за останнє десятиріччя (2002-го,2006-го і 2007 року) призводили до зміни урядів.

На запитання Центру Разумкова, що краще — терпіти матеріальні труднощі заради збереження порядку в країні чи в разі значного погіршення умов життя вийти на вулиці з протестом, 52 % українців відповіли, що краще виходити на вулиці, 23,3 % вважали, що порядок важливіший за протест. При цьому під порядком у пострадянській системі люди часто мають на увазі консервацію статус-кво за принципом «аби не було гірше».

В українській пострадянській системі виявляється цікава тенденція: правила гри нібито змінюються внаслідок реформ, а от життя людей — ні. З одного боку, постає питання, чи спроможна реформувати систему зсередини корумпована влада. З іншого— чи існує соціальний агент, який міг би ці реформи зрозуміти, підтримати, реалізувати? Пострадянські українці часто бояться будь-яких змін.

Реформи, про які говорить кожна нова українська влада, насправді не відбуваються. Мають існувати соціальні сили, які їх втілюватимуть у життя. Більшість же зацікавлена в тому, щоб зберегти свої позиції, аби лише їх не чіпали. І в пострадянській системі довести будь-яку реформу до логічного завершення складно.

У 2012 році в Україні між столицею та містами — господарями Євро-2012 почали курсувати корейські швидкісні потяги Hyundai. Вони розвивають швидкість 160 км/год. Для українських залізничних колій навіть менша швидкість у 120 км/год. може бути завеликою. Відповідно, в Україні неминуче потрібно змінювати колії по всій країні, щоб гарантувати безпеку руху. Цього не відбувається, а тим часом потяги уже запущено, і дехто з українців побоюється ними їздити. У випадку з потягом важливий і психологічний момент, а саме — українці виявилися не готовими до такої різкої зміни: пересісти зі звичного з радянських часів потягу, в якому вони призвичаїлися до певних ритуалів (від традиційного застілля із завчасно приготовленим продуктовим набором, перевдягання у спортивний костюм до відвертої розмови з випадковим супутником, який часто-густо виступав у ролі психотерапевта), у сучасний транспортний засіб.

77 % українців, за даними опитування компанії Research and Branding Group, не були за кордоном жодного разу. За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, 36 % українців ніколи не виїжджали навіть за межі рідного регіону. Як наслідок, людині у пострадянській країні важко порівняти реалії свого життя з будь-якими іншими, а отже, і збагнути потребу та цінність змін, реформ.

Ерве Бурдон, французький ресторатор, шеф-кухар, який останні десять років працює в Україні, брав участь у відкритті десятка українських ресторанів, один із яких — ресторан готелю найбагатшої людини України Ріната Ахметова у Донецьку. Ресторатор пропрацював у нашій країні десять років. «Десятиліття назад я бачив 20—23-річних привітних українців, які, здавалося, будуть тут усе змінювати, сьогодні спостерігаю тих самих людей на десять років старших — вони стали такими ж радянськими, як усі», — ділиться враженнями Е. Бурдон.

78,4 % українців переконані, що в Україні зовсім або ж в основному не існує рівності громадян перед законом (за даними опитування фонду «Демократичні ініціативи», проведеного у травні-червні 2012 року). Пострадянська людина в Україні не вірить у можливість реальної соціальної чи політичної справедливості. Для того щоб вижити, їй залишається лише інтегруватися в діючу несправедливу систему та пристосуватися до неї, не претендуючи на висунення ініціатив щодо її зміни. Таким чином, ця система сама себе відтворює. І через 20 років після розпаду СРСР можна спостерігати, як у молодих поколінь відтворюються установки радянської людини.