Чи справді ми хочемо до Європи

Нам співчувають. Нам, як можуть, допомагають. Наш президент дуже часто спілкується з політиками інших країн, намагаючись показати нашу прихильність до цивілізованих, європейських цінностей. Йому, нашому президенту, вірять. Але – чи вірять нам, українцям? Або так побудую питання: чи гідні ми такої довіри, чи хочемо ми всерйоз стати європейцями?

Пані Меркель щиро намагається нам допомогти. Це не викликає сумнівів. Спілкуючись із Петром Олексійовичем, вона обговорює далеко не публічні теми. Раніше такого не було, не могло бути. Пам'ятаєте період майже відвертої нерукоподаваності нашого президента Леоніда Кучми? Зараз у подібній ситуації перебуває російський вождь і вчитель Володимир Путін. Але... в Німеччині немає диктатури, пані Меркель не може диктувати своїй країні власну волю, її завдання та її компетенція – підсумовувати волю своїх громадян. Саме громадян, а не підданих.

Наступне питання: чи всі німецькі чиновники, які контактують з нами, українцями, ставляться до нас так само щиро і тепло, як пані Меркель до Петра Олексійовича Порошенка? На жаль... Понад десять років тому Міністерство охорони здоров'я Німеччини вирішило допомогти нам реформувати психіатричну службу, зробити її менш витратною і більш ефективною. На гроші німецького платника податків була розпочата програма, формально погоджена з нашою, українською, стороною. Підписана чомусь нашим МЗС, а зовсім не МОЗ. Тим не менш, офіційна двостороння програма взаємодії. Розумна, ненав'язлива програма, оскільки деякі наші медичні чиновники прямо говорили: «Нема чого нас вчити! У нас все працює чудово, ми самі можемо їх навчити!».

Йшли роки. У нас часто, занадто часто змінювалися міністри. Кожному свіжому було не до психіатрії. Та й з головними психіатрами МОЗ у нас майже завжди були проблеми... Найчастіше – дуже серйозні проблеми. Два або три рази німецький МОЗ всерйоз замислювався про згортання «українського проекту». Всяке було, ох і багато довелося мені вислухати ламентацій від німецьких колег.

Сьогодні програма закрита. Формально – у зв'язку з відсутністю можливості подальшого фінансування. Фактично – через наше небажання європеїзуватися. Скандалу не було, німці – культурні люди, мовчки визнали проект невдалим. Журналістів не інформували. Ні своїх, ні наших, українських.

Так склалося, що я через свою особливу біографію давно є почесним членом Німецького товариства психіатрів і неврологів. У 2014 році отримав запрошення відвідати черговий з'їзд цього товариства і виступити з доповіддю про ситуацію в психіатричній системі України. З особистих суб'єктивних та об'єктивних причин я від цієї високої честі відмовився, повідомив про це в дуже теплому, щирому листі президенту товариства. І запропонував замість себе, якщо на те погодяться німецькі колеги, пані П., прекрасного фахівця й чудового менеджера. Колеги погодилися.

Пані П. отримала відповідне запрошення. Нашому МОЗ слід було б радіти, плескати в долоні! Не так вже часто наших фахівців запрошують до Європи з лекціями. Тим більше, за рахунок приймаючої сторони. Але не так сталося, як гадалося, пані П. у поїздці відмовлено. Нашим рідним МОЗ. Резолюцію відмови наклав особисто в.о. міністра охорони здоров'я пан Лазоришинець. Тепер я твердо знаю: Петро Олексійович Порошенко не зможе привести нас до Європи.

Одна надія: у нас новий (знову!) міністр охорони здоров'я. Знову надія. Лише надія, вкотре.