Психічні захворювання та змінені стани свідомості очима фахівця

Психічний розлад у всі часи вважався найгіршим із того, що може статися з людиною. Як розпізнати хворобу, що починається у близької людини, якщо явних, усім відомих ознак безумства (марення, галюцинацій) ще немає? Що може спровокувати початок хвороби? Про це «Ракурс» розпитав уже знайомого нашим читачам лікаря-психіатра Володимира ШУРДУКА.

— Володимире Івановичу, ми в побуті часто кажемо про когось: «Ненормальний якийсь», маючи на увазі саме психічну ненормальність. А що психіатри вважають нормою? І де починається ненормальність, тобто патологія?

— Норма в медицині, а особливо в психіатрії — проблемне питання, що існує стільки, скільки існує сама наука. Це питання вивчають не тільки психіатрія, а й психологія, патопсихологія, патофізіологія. Визначень норми багато. І точок відліку, з чого починається хвороба, теж багато. Мені завжди подобалося визначення психічної норми, яке дав Еріх Фромм: «Норма — це продуктивність, невідчужуваність від суспільства, зв'язок через емоції із зовнішнім світом, осягнення об'єктивної реальності своїм інтелектом, усвідомлення власної неповторності та зв'язку з ближнім». Простіше кажучи, якщо людина адаптована в соціумі, в сім'ї, вона нормальна. Хвороба починається з дезадаптації, з порушення так званого соціального функціонування людини.

Проте і з нормою не все так просто. З нашої точки зору, людина може бути абсолютно нормальною, психічно здоровою. А з точки зору військово-лікарської комісії, яка відбирає людей для певних вузькоспеціалізованих професій (підводника, космонавта, льотчика-випробувача і т. д.), ця ж людина не вписується в поняття «норма». Там зовсім інші критерії психічної норми.

Але якщо вже зовсім спростити, то можна сказати, що норма — це відсутність хвороби. А чи є ознаки хвороби, може визначити тільки фахівець.

— Тобто якщо оточуючі вважають когось «ненормальним», це ще не означає, що ця людина справді психічно хвора?

— Не слід думати, що поведінка людини, що виходить за рамки загальнолюдської моралі чи культурних норм, обов'язково свідчить про хворобу. Показовий приклад — манера поведінки Сальвадора Далі. Епатажний зовнішній вигляд, ексцентрична поведінка, «дивна» творчість. Усе, начебто, говорить про психічний розлад. Але Сальвадор Далі був психічно абсолютно здоровим. Звичайно, зі своїми особистісними особливостями. Він був не просто чудово адаптований у соціумі, він був неймовірно успішний. Його творчість принесла йому не тільки всесвітню популярність, а й чималі гроші.

А взяти, наприклад, людей, які в трагічні періоди історії брали участь у масових убивствах. Вони що, всі хворі? Ні, цілком психічно здорові. Скільки на моєму віку зустрічалося прикладів, коли витончені, жахливо жорстокі вбивства здійснювалися людьми психічно здоровими. Мої вчителі — судові психіатри казали: «Тяжкість і жорстокість діяння не є точкою відліку хвороби». На жаль, психічно здорові люди здатні на божевільну жорстокість. Нам здається, що це не вкладається в рамки поведінки здорової людини. І тим не менш. Нацистські солдати, які брали участь у масовому знищенні мирного населення, спочатку були добре вихованими, благополучними європейцями. Коли їх призвали на військову службу, ні в кого не виникло сумнівів у їхньому психічному здоров'ї. До того ж досить згадати ставлення Гітлера до душевнохворих...

— А що саме може спровокувати початок психічної хвороби?

— Психічний розлад може бути викликаний двома типами причин: ендогенними, тобто внутрішніми, вродженими, і екзогенними, або привнесеними. Внутрішні причини хвороби, зумовлені особливостями організму та психіки людини, поки що, на жаль, недостатньо вивчені. Що ж до екзогенних причин психічних розладів, то вони можуть бути найрізноманітнішими. Це й інтоксикації (алкоголь та наркотики, а також ціла низка інших отрут), і черепно-мозкові травми, і психотравми. Слід обов'язково сказати, що травми (як фізичні, так і психічні) можуть призвести до психічного розладу, але це не означає, що так відбувається в усіх випадках. Іноді, здавалося б, несумісні з життям травми голови не призводять до глибоких порушень психіки. Буває й навпаки. Але настороженість в цьому плані має бути.

— Ви сказали, що психічне захворювання може виникнути як наслідок сильного емоційного потрясіння, переживання. Але ж такий реактивний психоз виліковний?

— Психоемоційний стрес посідає далеко не останнє місце серед причин психічних захворювань. Я зауважив, що раніше реактивні психози, або, як їх слід правильно називати, посттравматичні стресові розлади, зустрічалися частіше, в усякому разі, їх яскраві маніфестні форми. Було більше людей, які перенесли катастрофічні емоційні переживання. XX століття таких переживань дало з надлишком — і війни, і репресії. Психози, спричинені психогенними факторами, можуть протікати за типом шокової реакції — короткочасно, але можуть бути й затяжними. А можуть і зовсім набути хронічної форми. На щастя, це відбувається нечасто.

— А як зрозуміти, що близька людина хвора і слід звертатися до психіатра?

— Перш за все, може впасти в око різка зміна звичних стереотипів поведінки близької людини, чи то дитина, підліток чи літній родич. Чому я виділив ці вікові групи? Певні хвороби вперше проявляються у певному віці. Шизофренія зазвичай дебютує в юнацькому, молодому віці. А є група психічних хвороб, властивих людям похилого віку, — так звані захворювання зворотного розвитку, простіше кажучи, старече недоумство.

— Але ж підлітки на тлі гормональних сплесків часто ведуть себе не зовсім адекватно. І поведінка їхня, безумовно, відрізняється від дитячої. Як же відрізнити хворобу від звичайного підліткового протесту?

— У підлітків справді змінюється поведінка, вона часто набуває протестних, навіть асоціальних форм. Іноді батькам здається, що це прояв хвороби, але це звичайна підліткова поведінка. Однак на тлі пубертатних змін може вперше проявитися «неактивне» психічне захворювання ендогенної етіології. Тут важливо чітко зрозуміти і розмежувати хворобу й норму. Тривожні, гіперпіклувальні батьки можуть неправильно оцінити стан дитини, погіршити її протестну поведінку. Відмінність же полягає в принципово різкій зміні стереотипів поведінки. Ключові слова «різка» і «зміна». Батькам здається, що їхню дитину підмінили, вони перестають її впізнавати. Була однією й раптово стала зовсім іншою.

— Наприклад, раніше дитина любила гуляти з друзями, а тут раптово зачинилася в своїй кімнаті, лежить на ліжку й не хоче ні з ким контактувати?

— Як варіант. Але слід розуміти, що підлітки, які ще недавно багато часу проводили на вулиці, тепер переважно лежать на ліжках з планшетами або ноутбуками. У наш час це не ознака захворювання. Якщо лежить з планшетом, спілкується з друзями в соціальних мережах, то хвороби немає. Шизофренія проявляється, насамперед, у відособленості, відгородженості від зовнішнього світу. Це те, що називається аутизацією. Дитина постійно занурена у свій внутрішній світ, у який батькам дуже важко пробитися, у свої переживання, що набувають хворобливого характеру.

Інші хвороби, такі як біполярний афективний розлад (маніакально-депресивний психоз) та епілепсія, також накладають свій відбиток на особистість, змінюють характер. Адже бувають такі форми епілепсії, коли й звичайних у нашому розумінні нападів — яскравих, генералізованих — немає. Напади можуть проявлятися у вигляді завмирання, здригання або частого кліпання, що може проходити непомітно для оточуючих. А от характер, сформований захворюванням, нікуди не сховаєш — патологічна любов до порядку в усьому, агресивність, якщо щось не відповідає встановленому раніше порядку, авторитарність.

— Серед підлітків, на жаль, бувають випадки суїциду. Батьки запевняють, що дитина була цілком задоволеною життям, ніяких суїцидальних намірів не висловлювала. І раптом у якийсь момент вона добровільно йде з життя. Чи можуть рідні розпізнати схильність до самогубства? Які ознаки суїцидальної поведінки?

— З цього приводу існують різні думки у середовищі фахівців. Є думка, що сам суїцид (особливо завершений) — це вже показник глибокого психічного розладу. Є й інша думка: навіть досить психічно сильні люди в певних психотравмуючих ситуаціях здатні вчинити самогубство. Фактом є і те, що суїцид може статися на тлі не виявленого вчасно психічного розладу, під дією галюцинаторних, маревних переживань. Ще один сумний факт: підліткові самогубства іноді стаються не від безвиході, а від ... ейфорії — під дією наркотиків. Людина перебуває в зміненому стані свідомості, їй здається, що вона може літати, і вона стрибає з даху.

Самогубства також можуть вчинятися спонтанно — в гострій психотравмуючій ситуації. Такі спонтанні дії передбачити досить важко, а то й неможливо. А буває, що близькі помічають потяг людини до чогось нездорового: вона проявляє інтерес до смерті, до методів її настання. Якщо мова йде про підлітків і дітей, я б радив батькам негайно звернутися до фахівця. Навіть не до психіатра, а до дитячого або підліткового психолога. Якщо є хвороба, психолог цілком ефективно її виявить і направить дитину до психіатра.

— Іноді істероїдні особистості погрожують самогубством або навіть вчиняють демонстративні спроби суїциду (які, втім, украй рідко закінчуються смертю) з єдиною метою — привернути до себе увагу, домогтися бажаного. Чи варто йти на поводу в таких людей, звертати увагу на їхні дії?

— Я б не рекомендував на сімейному рівні проводити диференційну діагностику. Якщо мова зайшла про суїцид, дитину (або іншого члена сім'ї, якщо це дорослий) слід показати фахівцеві. Нехай він розбирається, чи це спроба привернути до себе увагу, чи суїцидальний настрій. Тим більше що є випадки, коли демонстративна спроба закінчується найбільш сумним чином. Зрештою така поведінка вже свідчить про характерологічні особливості, при яких треба якщо не лікувати медикаментозно, то проводити психотерапію або психокорекцію.

— Тобто роль сім'ї зводиться до того, щоб вчасно помітити відхилення в поведінці і звернутися до фахівця? І все?

— Безумовно, на цьому роль сім’ї не закінчується. Правильна поведінка родичів — важлива частина лікування хворого. Але знаю зі своєї практики, що іноді простіше визначитися з тактикою лікування самого хворого, ніж консолідуватися з його родичами, спрямувати їхню поведінку в правильне русло. Родичі, які вважаються психічно здоровими, впадаючи в паніку від діагнозу, поставленого близькій людині, іноді поводяться зовсім неадекватно. З хворим деколи легше розмовляти, ніж із його родичами, які бачать у ситуації катастрофу.

— Але ж і правда — катастрофа. Спосіб життя сім'ї повністю змінюється, підкоряючись нав'язаним хворобою правилам, з'являються додаткові чималі витрати.

— Так, родичі стають залежними від стану хворого. І часом роблять кроки, які тільки погіршують ситуацію. Наприклад, звертаються до шарлатанів, недобросовісних «цілителів». Але насправді сьогоднішній рівень фармакотерапії, сучасні антипсихотичні засоби дають змогу досягати дуже хороших результатів і призводять до цілком прийнятного функціонування хворого. А люди, у яких склалася негативна думка про психотропні препарати, відмовляються від їх застосування. Однак найчастіше такі препарати є основним методом лікування.

— Але ж у цих препаратів чимало побічних ефектів!

— Це поширена думка. Громадськість переконана, що психотропні препарати швидше калічать, ніж лікують. Проте сучасні нейролептики, психотропи останнього покоління, орієнтовані на тривалий прийом, мають мінімум побічних дій. І фармакотерапія такими препаратами буває досить ефективною. Не можна сказати, що хвороба повністю йде, це було б неправдою. Але позитивний ефект такої терапії очевидний — люди, що пройшли лікування, утримуються в соціумі. І це головне. Але, звичайно, має бути підтримка оточення. Я вважаю, що психокоригувальна робота з родичами не менш важлива, ніж лікування самого хворого. Близькі мають виробити правильне ставлення до хвороби, до проведеного лікування. Наприклад, хворий озвучує безглузді висловлювання. Що роблять родичі? Намагаються його переконати. Це головна помилка, що трапляється найчастіше — спроба переконати людину, що зазнає хворобливих переживань. По-перше, це руйнує останній місток довіри між хворим і його близькими, а по-друге, це може викликати агресію з його боку.

— Коли ви говорили про підліткові самогубства, згадали змінені стани свідомості. Це не вважається психозом у прямому розумінні. Але ж це якоюсь мірою психоз, хоч і короткочасний? Чому люди виявляють підвищений інтерес до ЗСС?

— При словах «змінений стан свідомості» пригадую жарт: «Не такий страшний Кастанеда, як той, хто його читав». Психіатри мають справу не зі зміненими станами свідомості, а зі станами порушеної свідомості, різними як за глибиною вираженості (від оглушення до коми), так і за клінічною картиною. Одним із таких станів, наприклад, є делірій — усім відома біла гарячка. Один із яскравих клінічних розладів свідомості — онейроїд. Це порушення сприйняття дійсності, коли людина не просто галюцинує, вона опиняється всередині своєї галюцинації — в зовсім іншій, часто фантастичній реальності. Пам'ятаю, як одна з професорів, яка побувала в радянський час на міжнародному конгресі на Гавайських островах, на запитання: «Ну, як Гаваї?» мрійливо закотила очі: «Це онейроїд».

А що стосується змінених станів свідомості, то, на жаль, є багато методів досягнення, що рекламуються й популяризуються — від певних дихальних вправ до різних речовин. Чому це стало таким модним? Через неблагополуччя в суспільстві. Люди прагнуть вирватися з реальності, яка їх пригноблює, стає нестерпною. Але для когось це спосіб позбутися психічної втоми. А хтось так отримує нові незвичні враження. Тут мова вже йде про пересиченість. У медичному сенсі це шлях у нікуди, у хворобу, в залежність.

Інга ЛАВРИНЕНКО