«Знаєте, а я не розчарована, я обурена»: коротка лекція Ліни Костенко, яку варто почути кожному (ВІДЕО)

Сьогодні Україна відзначає 89-й рік народження однієї з найвідоміших українок сучасності — письменниці, поетеси й громадської діячки Ліни Костенко, яку часто називають моральним авторитетом нації.

У радянські часи Костенко була активним учасником руху шістдесятників. Вона підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції, під час суду над дисидентами-братами Михайлом і Богданом Горинями кинула їм квіти, написала лист на захист В’ячеслава Чорновола. У відповідь радянська влада заборонила їй друкуватися — твори Ліни Костенко майже 15 років не бачили світ. У цей час вона написала найкращі поетичні збірки. Зараз Костенко — почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

У роки незалежності Костенко відмовилася від премії Золотий письменник України і від звання Героя України, який їй хотів вручити третій президент Віктор Ющенко. У 2015 році поетеса приєдналася до гуманітарної акції Другий фронт АТО й передала захисникам України кілька збірок своїх віршів.

Останніми роками Костенко уникає публічності й вкрай рідко дає інтерв’ю. Пропонуємо вашій увазі відео виступу Ліни Костенко у Львові 28 березня 1995 року. Цей виступ поетеси був присвячений гострим питанням української державності, які не втратили своєї актуальності навіть через 24 роки.

«Знаєте, а я не розчарована. Держава — це ж не жінка, що можна зачаруватися, розчаруватися. Держава — це серйозне діло. Я не розчарована, я обурена, що багато хто був не готовий до таких серйозних труднощів. Ну, а як же так — в історії ж на прогулянку не ходять?», — казала Ліна Костенко під час свого виступу у 1995 році, обговорюючи тему здобуття Україною незалежності.

«Як можна самим про себе, про своє найрідніше, про мрію нашу, щоб була така держава, як можна кидати такі безвідповідальні слова: „Що ми за держава, що ми за народ такий?“», — дивується Костенко.

Під час свого виступу вона не оминула увагою зовнішній вплив, який чинить сусідня імперія на Україну.

«Це щось відбувається дуже негарне, що всім здається, що все геть погане… Колись пірати, для того, щоб збити корабель з курсу, підкладали під компас сокиру. І коли корабель починало водити і він збивався з курсу, піратам було легко його захопити. Я боюся, що нас збивають з курсу», — казала Ліна Костенко понад 20 років тому.

На думку поетеси, піратську сокиру під український компас підкладають дуже хитро, так, щоб люди навіть не розуміли.

«Є таке явище — анахронізація національної свідомості. Друге явище — фашизація імперської свідомості. Причому фашизація не з пазурями і страшними словами, ні, це дуже м’яка фашизація — просто люди перестали усвідомлювати, що коли убивають у Чечні — то це фашизм», — казала Костенко у 1995 році, у час, коли тривала Перша Чеченська війна.

«Розумієте, у них це патріотизм, а для нас — сепаратизм… Зараз у Криму такі речі відбуваються… Але, фашизація відбувається у частини нашого російськомовного населення. От я у поїзді їхала у Львів. Жінка на мене подивилася: «О, коренная львовьянка!». Я кажу: «Уявіть собі, корінна киянка». У відповідь: «Не может быть… Вы понимаете, в Крыму такое творится, коренное население». Я кажу: «Коренное население Крыма — кримські татари, яких депортували… Певна частина російськомовного населення, на жаль, не розуміє, що в Криму треба ходити навшпиньках і боятися того, що вони приїхали на місце такої трагедії (йдеться про депортацію кримськотатарського населення — ред.)», — Ліна Костенко наводить приклад своєї розмови у поїзді у час, коли тривав процес повернення кримських татар на історичну батьківщину. Нагадаємо, що політичне керівництво України на початку та в середині 1990-х вбачало в кримських татарах союзників у протидії прорадянському й проросійському сепаратизму, оскільки саме вони почали відігравати роль противаги на півострові, де ще тоді досить відчутно проявлялися сепаратистські тенденції.

«Третє, жахливе, що сталося — раптом піднявся рівень і розлилося плебейство і зробилося основою суспільства, для котрого ідея головна яка? Чтобы квартира была и на прилавках было», — далі тлумачить українська поетеса.

Ліна Костенко нагадує, що кожна держава створює свою ідеологію.

«Хіба не можна з того телевізора густим потоком пояснювати оці гуманітарні ідеї, щоб кожен знав, що любов до своєї Батьківщини — це високе почуття, що антисемітизм — це погано, що в Криму не можна так робити, що треба повернути людям (кримським татарам — ред.) їхню історичну батьківщину, що в Чечні робиться фашистська розправа над народом. Це ж могло б йти потоком, а тут пробіжиш по клавішах і такі звуки всілякі. Ось недавно увімкнула, а воно як закричить: «Сволоч, ненавижу, прекрати». Ну, якщо це в їхньому менталітеті отак кричати, то хай, але чому ж ми повинні страждати? Якщо у дитини троє батьків — тато, мама і телевізор, то я вам скажу, не дай Бог таких батьків, як цей телевізор. Але він же міг би бути використаний для морального виховання отого страшного рівня…», — казала Ліна Костенко про вплив телебачення ще на п’ятому році незалежності України.

«А чому б нам, українцям, народу дуже шляхетному в своїй основі, дуже мученицькому, подвижницькому, який проніс через віки таку трагедію і вижив, чому б нам зараз не зайнятися оцим гуманітарним і моральним вихованням, але заодно й бути жорсткими», — пропонує Ліна Костенко, ставлячи у приклад Богдана Хмельницького.

«Я ж думаю, як нам облаштувати Україну… Насправді треба дослухатися до меншості… Меншість завжди готова покласти життя і душу за те, що вона думає. Чим менша меншість, та й на каторгу піде за свої ідеї. Ось до якої меншості треба прислухатися… А більшість, більшість… їм «чтоб квартиры были и на прилавках», що ж до них прислухатися… І треба виховати цю більшість так, щоб вона соромилася цього плебейства, щоб вона принаймні злякалася… От мої сусідки по купе у поїзді перейшли на українську мову», — згадує Ліна Костенко.

«Виродимося, відродимося і знову виродимося, якщо ми зараз не будемо цілого ряду речей робити, які на часі… Для української держави — треба преса, кіно і телебачення… А далі, далі буде продовжуватися це з мукою великою і станеться чудо — ця нація відродиться і буде прекрасна держава, але якщо ми не будемо всі такі розтерзані, і якщо не будемо розчаровані, і якщо не будемо запитуватися: «Що ж ми за народ такий?». Повторюю, народ прекрасний, може навіть унікальний. І щоразу, коли я це відчуваю — я щаслива», — резюмувала Ліна Костенко.