«Це акт колабораціонізму»: правники закликають Зеленського скасувати указ про розпуск парламенту (ТЕКСТ)

Українські правники звернулися зі спільним зверненням до президента України Володимира Зеленського з приводу його указу про розпуск Верховної Ради та призначення дострокових парламентських виборів.

Текст відповідного звернення є в розпорядженні «Ракурсу».

Автори звернення наголошують, що обставини, зокрема смертельна небезпека, яка нависла над Україною, вимагають невідкладних дій з боку Зеленського як глави держави.

Дій виключно у межах повноважень, визначених Конституцією України, — наголошується у зверненні.

Автори звернення звертають увагу, що український народ обирає президента, виключно як «гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина», а свою владу здійснює виключно через парламент, уряд та суди.

І ви тут не є винятком, — наголошується у зверненні.

Так, ст. 75 Конституції встановлює, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада, котра, згідно з нормами ст. 85 Конституції, призначає прем'єр-міністра та увесь склад уряду. Водночас ст. 113 визначає уряд як «вищий орган у системі органів виконавчої влади», який забезпечує державний суверенітет.

Суверенітет може здійснюватися виключно за умови беззастережної легітимності органів державної влади, через які народ здійснює свою владу як державну. Втрата легітимності навіть одного з них автоматично веде до втрати можливості здійснювати свою владу як державну у повному обсязі, тобто до втрати суверенітету Українського народу, — наголошується в заяві.

Автори звернення також звертають увагу на визначення поняття колабораціонізму, тобто співпраці з ворогом в умовах збройного конфлікту.

Однією з найбільш характерних форм колабораціонізму є заперечення наявності стану війни, зазначається у зверненні, котре, зокрема, виражається в діях, що можливі лише за умов відсутності війни — таких як вибори до органів державної влади.

Безсумнівними фактами заперечення об'єктивного стану війни є Ваш Указ від 21 травня 2019 року № 303/2019 «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» і рішення Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019, — наголошують автори звернення.

У зверненні наголошується, що якщо Зеленський дійсно прагне закінчення війни, то йому потрібно докласти зусиль для відновлення легітимності органів держвлади.

Відмова від цього, Ваше подальше наполягання на тому, щоб провести дострокові вибори до Верховної Ради у липні 2019 року, добре усвідомлюючи, що наразі відсутні умови для відновлення легітимності парламенту, а у прямому наслідку і відсутність можливості сформувати легітимний уряд — це свідоме сприяння агресії Росії, спрямованої на знищення політичної незалежності України; Це акт колабораціонізму! — наголошують автори заяви.

Нагадаємо, минулого тижня Конституційний суд України ухвалив рішення про відповідність основному закону указу президента про розпуск парламенту. Суд посилався на норму Конституції, згідно з якою носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

Вельмишановний пане Президенте!

Засвідчуючи свою високу повагу до інституту Президента України, виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла над Україною, усвідомлюючи свою відповідальність перед нинішнім та прийдешнім поколінням, намагаючись збавити наш та інші народи світу від величезного і непоправного лиха та людського горя, які несе з собою будь яка війна, повні рішучості у наших спільних та узгоджених діях заради відновлення суверенітету Українського народу, поновлення і збереження миру та забезпечення безпеки, вважаємо своїм обов’язком звернути Вашу увагу на обставини, що вимагають невідкладних дій з Вашого боку як глави держави. Дій виключно у межах повноважень, визначених Конституцією України, бо усе інше не буде гідним великого Українського народу та його тисячолітньої історії державотворення.

СУВЕРЕНІТЕТ

Прагнення Українського народу до власної політичної незалежності є природним правом. Осмислення цього права набуло виразу духовної ідентичності Народу — національної ідеї Українського народу.

Національна держава — це втілення національної ідеї у формі власної державності. Фундаментальною умовою її існування є беззастережне безумовне і безперервне здійснення Народом своєї влади у якості державної.

Конституція України визначає форму державного устрою Української держави, тобто засади її урядової системи — механізму здійснення влади Українського народу як державної. Прийняття чи зміна Конституції України є виключною прерогативою її суверена — Народу України.

Таке право є природним, неподільним і безумовним. Воно не може бути скасоване чи узурповане кимось. Воно є фундаментальною причиною ЗАБОРОНИ змінювати Конституцію в умовах війни.

Суверенітет — це реалізація природного права Українського народу на власну політичну незалежність як безперервний процес здійснення Народом своєї влади у якості державної відповідно та у межах своєї Конституції.

Суверенітет є неподільним, безумовним та безперервним. Його здійснення у повному обсязі є обов’язковою умовою незалежності та спроможності держави.

Відповідно до статті 5, статті 75, статті 83 та частини дванадцятої, статті 85 Конституції України Народ здійснює свою владу через органи державної влади на засадах парламентської демократії як форми урядової системи України.

Парламентська демократія — це така республіканська форма урядової системи, у якій голову уряду призначає парламент.

(Надання Верховною Радою згоди на призначення Прем'єр-міністра України Президентом, як це було, відповідно до частини 12, статті 85 Конституції України у редакції 1996 року є тут тотожним, бо вирішальним для визначення форми та засад урядової системи парламентською демократією є, насамперед проголошення України республікою (стаття 5) та Верховної Ради — парламентом України (стаття 75)!)

Україна, відповідно до статті 5 Конституції України є республікою.

Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, яка (відповідно до статті 83 та частини дванадцятої, статті 85 Конституції України Конституції України) призначає Прем'єр-міністра та увесь склад Кабінету Міністрів України.

Стаття 113 Конституції України визначає Уряд України «вищим органом у системі органів виконавчої влади», який забезпечує державний суверенітет (відповідно до частини першої, статті 116 Конституції України).

Таким чином, відповідно до Конституції України механізм здійснення влади Українського народу як державної (здійснення суверенітету) спирається на два фундаментальних принципи:

1) демократичний принцип — легітимність уряду забезпечена виключно шляхом демократичних (вільних, на основі загального, рівного і прямого виборчого права) виборів;

2) республіканський принцип — Прем'єр-міністра та увесь склад Кабінету Міністрів України призначає Верховна Рада України, оскільки демократичні вибори уряду безпосередньо (прямі вибори уряду), самі по собі не гарантуватимуть політику (такого) уряду такою, що буде спрямована на створення умов, необхідних для досягнення добробуту людей як можливості реалізації їх природного права прагнути щастя.

Сукупність безумовного дотримання та беззастережного виконання цих обох принципів у повному обсязі є фундаментальною умовою здійснення суверенітету Українським народом.

Це означає, що суверенітет може здійснюватися виключно за умови беззастережної легітимності органів державної влади, через які народ здійснює свою владу як державну. Втрата легітимності навіть одного з них автоматично веде до втрати можливості здійснювати свою владу як державну у повному обсязі, тобто до втрати суверенітету Українського народу.

Характерними рисами пануючого зараз в Україні політичного класу є:

• цілковите ігнорування власної відповідальності за стан справ в Україні та відсутність усвідомлення, що вони є справжньою його (стану) причиною;

• відмова від ініціювання конструктивного суспільного та політичного діалогу, щодо визначення важливих викликів (війна, мир, пенсії, тарифи, економіка, інфраструктура, культура тощо) та адекватних відповідей на них, тобто дискусії про політику, мандат на реалізацію якої вони просять на виборах;

• правовий нігілізм, яскравим прикладом чого є, зокрема, Ваші укази та призначення на посади в АП, СБУ, Генеральному штабі ЗСУ, спеціальних службах тощо;

• відсутність якісної відмінності між урядом та опозицією і це не лише через те, що усі вони (Президент, члени Уряду, депутати ВР, АП тощо — тобто, весь політичний клас) називають (та самі вважають себе) владою, а через те, що вони здійснюють владні повноваження, порушуючи засади, які визначають легітимність цих органів державної влади.

Відмовляючись від власної відповідальності за поганий стан демократії та кризу правової держави; приховуючи за відсутністю суспільного і політичного діалогу свою неспроможність на його ведення як конструктивного; підмінюючи нездатність формулювати відповіді на виклики, перед якими стоїть Український народ (реальну політику), популістськими, здебільшого демагогічними гаслами; замовчуючи свою цілковиту залежність від олігархічних ЗМІ та самих олігархів, продаючи їм фактично послуги у здійсненні державної влади від їхнього імені, нинішній політичний клас України свідомо нищив легітимність органів державної влади, унеможливлюючи здійснення суверенітету її Народом!

Відповідно до частини першої статті 17, частини першої статті 65 Конституції України, відновлення умов для здійснення суверенітету в повному обсязі, як і його захист усіма можливими засобами є справою всього Українського народу і обов’язком кожного громадянина України, у тому числі і Ваша, Вельмишановний пане Президенте.

Необхідність негайного початку процесу відновлення таких умов — це одна із обставин, що змусила нас, при засвідченні усієї належної поваги до посади Президента України, звернутись до Вас з нагадуванням про необхідність зосередитися над вивченням та усвідомленням Вами функцій, повноважень та обов’язків, що покладає на Президента Конституція України.

Ваша спроможність це зробити визначить Ваше місце в історії України.

Це є тим «виходом із власної незрілості» (Immanuel Kant) як стану залежності, неспроможності до самовизначення та усвідомлення особистої відповідальності, у якому Ви перебуваєте виключно «зі власної вини».

Зрілість державного мужа — це вираз внутрішньої і зовнішньої здатності до самовизначення і осмислення особистої відповідальності не лише за себе, свою родину та знайомих, а за всю країну, Президентом якої Вас обрали. Зрілість — це стан незалежності. Виключно її наявність надає Вам право говорити від імені України та визначає спроможність піклуватися про неї.

Це і є та лінія, що відділяє зараз:

• Ваше майбутнє як державного мужа, що зумів забезпечити бездоганним виконанням своїх повноважень та обов’язків Президента України можливість відновлення умов для здійснення Українським народом свого суверенітету як мирного демократичного процесу трансформації України у національну державу;

від

• історичного небуття в списку тих, хто ним так і не став, чим зрадив Український народ, вважаючи, що має право свавільно володарювати в Україні або дати можливість це робити комусь іншому через себе.

Українська держава може існувати як суверенна і незалежна лише в формі національної держави Українського народу. Безперервний процес здійснення своєї влади у якості державної на підставі та у межах власної конституції (тобто, здійснення суверенітету) робить нас Нацією, «існування якої — це щоденний плебісцит» (Ernest Renans) за право нею бути!

Тисячолітня історія державотворення України містить багато важливих уроків, без усвідомлення яких, усі наші мрії про політичну незалежність Українського народу, так і залишаться нереалізованими.

В основі всіх наших роздумів про майбутнє України лежить розуміння, що воно є можливим виключно за умови, що Український народ відновить у повному обсязі, здійснюватиме та захистить свій суверенітет, спираючись для цього у тому числі на міжнародне право, а також на спільні та узгоджені з демократичними країнами світу і міжнародними організаціями, як ООН, ЄС та НАТО дії.

ВІЙНА РОСІЇ — ДВА ВИМІРИ

Щоб унеможливити реалізацію природного права Українського народу на політичну незалежність, тобто запобігти процесу становлення України як національної держави, Росія спланувала, розв’язала і веде війну проти України.

Ця війна має два виміри, які визначають її характер:

• війна, що спрямована на знищення легітимності органів державної влади та збереження досягнутого status quo, за якого здійснення суверенітету Українським народом є неможливим;

• війна, що порушує міжнародний мир та базові принципи міжнародного права, у тому числі відповідні конвенції, щодо правил ведення війн та відповідальності за цивільне населення і полонених.

Дії Російської Федерації становлять смертельну загрозу для безпеки усього світу. Усвідомлення цієї небезпеки тісно пов’язане з необхідністю визнання дій Росії війною; визнання не лише офіційного, а насамперед як умов, у яких політичні процеси, що є звичайними для мирного часу, в умовах війни мають іншу форму або взагалі не відбуваються.

За відсутності визнання стану війни, Росія не може бути визнана відповідно до міжнародного права агресором, тобто стороною конфлікту, яка порушила міжнародний мир та зобов’язана, раз веде війну, безумовно дотримуватися міжнародних конвенцій, щодо правил ведення війн та відповідальності за цивільне населення і полонених.

На прикладі так званого «Мінського процесу» добре видно, що попри усю важливість та очевидну необхідність переговорів щодо негайного припинення вогню, так довго, поки Росія не є суб'єктом такого переговорного процесу, тобто офіційно визнаною стороною конфлікту — агресором, що порушив міжнародний мир, будь-які переговори варто розглядати виключно, як черговий засіб ведення війни Росії проти України.

Фактично контролюючи формат перемовин «Мінського процесу» від самого початку, Росія використала його для того, щоб отримати від українського уряду не лише офіційну індульгенцію за війну; вона перетворила його на свого спільника у її здійсненні!

Історична роль «Мінського процесу» полягає насамперед у тому, що це був старт нової стадії війни, де знищення легітимності органів державної влади стало справою і тих, хто дав згоду на участь в перемовинах у Мінську без того, що їх стороною є Росія як агресор!

Не визнаючи війною доконані факти здійсненої Росією збройної агресії, серед яких чисельні масштабні військові операції Росії (із захоплення, знищення та затоплення українських військових човнів, аеродромів та аеропортів, військових баз, військові операції біля Дебальцеве, Іловайська, Савур-могили, Донецького аеропорту тощо) та анексію Криму актами збройної агресії органи державної влади України втратили свою легітимність, перетворившись тим самим на інструмент здійснення цієї агресії.

Знищення легітимності органів державної влади України, автоматично веде до втрати суверенітету її народу; дозволяє фактично захопити територію України без того, що Росія як агресор змушена нести за це відповідальність та прийняти на себе обов’язок дотримуватися міжнародного права, щодо правил ведення війн та відповідальності за цивільне населення.

Характер воєнних операцій Росії, яким фактично дав старт «Мінськ», спрямований на знищення суверенітету України шляхом ініціювання та реалізації політичних та суспільних процесів у ній, метою та результатом яких є знищення умов для відновлення легітимності органів державної влади України, визначає нинішню війну, як гібридну.

Тепер усі політичні процеси в Україні підпорядковані виключно логіці збереження досягнутого спільними зусиллями Росії та органів державної влади України, status quo, за якого здійснення суверенітету Українським народом є неможливим.

КОЛАБОРАЦІОНІЗМ

Колабораціонізм, тобто співпраця з ворогом в умовах збройного конфлікту, англійською Quisling, має декілька форм. Заперечення наявності стану війни — це центральна з них, що має виправдати (міждержавну) співпрацю (в усіх її формах) уряду держави, проти якої здійснено збройну агресію, та уряду держави, що її здійснила.

Через заперечення об'єктивного стану війни, що виражається зокрема у бездіяльності (невиконанні обов`язків, покладених Конституцією на відповідну посадову особу у випадку війни (збройного конфлікту)), або у діях, що можливі лише за умов відсутності стану війни, — таких як вибори до органів державної влади (зокрема, вибори до ВР, відповідно до частини четвертої, статті 83) чи внесення змін до Конституції (відповідно до статті 157 Конституції України), — вони сприяють продовженню війни (адже такими діями вони не визнають наявність стану війни), чим стають дієвою її (війни) частиною, перетворюючись на інструмент її здійснення.

Повний текст читайте за посиланням.