Як пережити катування: історія вченого, якого мордували 700 днів у підвалах Донецька

Ігоря Козловського, вченого-релігієзнавця, науковця Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди, бойовики так званої ДНР арештували у січні 2016 року. Трибунал бойовиків засудив його до двох років і восьми місяців ув’язнення. Історія його катування тривала до звільнення з полону 27 грудня 2017 року.

Під час ув’язнення та після нього Козловський переживав посттравматичний стресовий розлад, про перебіг якого розповів інформаційному порталу Харківської правозахисної групи.

Бойовики, які прийшли за Козловським, із квартири у Донецьку вилучили техніку, документи, а також викрали колекцію антикваріату. Коли Ігоря забрали «на підвал», удома залишився його старший син, який понад 20 років прикутий до ліжка. Щоб вивезти людину, у якої зламаний хребет, потрібне функціональне ліжко та спеціальна автівка. Доки Козловський міркував про це, його арештували.

Думки про сина, який залишився сам у квартирі, ускладнили перебіг посттравматичного стресового розладу. Цей розлад проявляється у тому, що людина знову й знову відчуває травматичний досвід минулого, а емоції в цих переживаннях набувають такої ж сили, як і в день, коли стався трагічний випадок. Люди із таким синдромом страждають від безсоння, порушення пам’яті, підвищеної тривожності, відчуття внутрішнього заціпеніння.

Їм важко повернутися до наповненого повсякденного життя. Посттравматичний стресовий синдром переживають не тільки військові, він може стосуватися будь-якого складного емоційного потрясіння. Козловського довгий час внутрішньо катувала серія потрясінь.

Арешт і підвал

Козловського кинули в підвал, у якому не було жодних умов, щоб жити. Люди могли лежати на підлозі по 100, 200, 300 днів, навіть помирати. Ігор не знав, що відбувається з сином, чи його врятували і чи повідомили щось сім’ї.

Відсутність інформації — ще одна мікротравма. Людина живиться знаннями, вони дають їй віру та надію. Забрати знання означає забрати в людини перспективу. Вони ж навмисно не розповідають, що відбувається, щоб тиснути цим, — розповів вчений.

В ув’язненні він не мав змоги вмити обличчя чи якось доглядати за собою. Світло в камері було постійно ввімкнене, заснути було складно, втрачалося розуміння часу.

Мене били струмом, душили, підвішували, ламали кістки. І я при цьому нічого не бачив. Лише голоси та біль, що заполонив усе тіло. З якогось моменту я віддалився від ситуації, ніби занурився у воду. Голоси лунали десь здалеку, — пригадує Козловский.

Катування тривало багато годин. В’язень був скривавлений, йому доводилося знову вчитися ходити, через атрофію м’язів постійно непритомнів.

Але в якийсь момент зловив себе на думці, що усміхаюся, бо більше не боявся померти. Це означало, що вони мене вже не дістануть. Інша думка — я буду жити, а не виживати. Я буду тут і зараз, гідно переживатиму цей досвід і любитиму. Я повинен жити, щоб віддавати свою любов, — розповів вчений.

Шок і лекції для пацюків

Страждання, які відчували в’язні бандитів, були різними. Комусь не було чого їсти, а інші втрачали апетит. Багато кому потрібно було повертати почуття цінності, змістовності того, що відбувається, давати бодай якісь орієнтири.

Люди, що не переживають свою травму до кінця, не отримують досвіду. Травма маніпулює ними. Травма, яку переживали в підвалах, ставала всім, і нічого, крім неї, в людей не було. Що я міг робити для них? Розмовляти з ними, давати інформацію, якої вони так потребували, розповідати історії, що нагадували їм про життя, — пригадує вчений.

Одного разу Козловського та інших політв’язнів кинули у підвали СІЗО, в яких за часів СРСР були камери смертників. У підлозі знайшли дірку для туалету, а високо вгорі — вікно з розбитим склом, через яке в камеру залітав сніг. Періодично з дірки вилазили пацюки. Козловський читав цим пацюкам лекції. Пояснює, що йому було важливо бути не втрачати власні сенси, не забувати, ким він є поза камерою.

У камерах і колонії вчений спілкувався з кримінальними злочинцями. Вони поводилися з ним на рівних, тому що чули й бачили, що він робить і як спілкується.

Життя після травми

Навіть на волі, у Києві, коли немає катувань і тиску, існують чинники, які нагадують вченому про події минулого. Козловський стверджує, що це може статися через запах, колір, сон.

Травму потрібно виговорювати, виписувати, доводити до стану інформації, якою можна ділитися з іншими. І головне — не робити це із самокопанням, а перетворювати на здоровий аналіз. Важливо бачити власну історію, розуміти її сенс, створювати з неї розповідь, — радить Козловський.

Важливо нагадувати людині в цей час — хто вона, звідкіля, що зробила доброго, хто її родина… Це знову пов’язує людину з життям, дає їй відчуття причетності до групи. Людям, які пережили травму, важлива підтримка, яка може дати природні джерела ендорфінів.

Козловський пригадує історію одного зі своїх «колег», з яким він сидів у донецьких підвалах. Той розповів, що його час від часу «накриває", хоч він гідно тримався у камері. В Києві після звільнення чоловік зіткнувся з проблемами: його не брали на роботу і йому не було з ким тут про це поговорити. Не допоміг і психолог, який не дуже розумів суть посттравматичного синдрому. Згодом чоловік знайшов роботу в Польщі. Інша така історія закінчилася трагічно — самогубством.

Позитивна історія — це приклад Олексія Кириченка, військового, який провів у полоні 1212 днів. Він потрапив до бойовиків після битви за Савур-Могилу і його звільнили 27 грудня 2017 року разом з Козловським. У його житті тепер інші випробування: він займається здоров’ям дружини та матері.

Важливо жити не лише собою, а й зв’язками з іншими, бути пов’язаним з кимось. Реалізовувати в такий спосіб свою любов. Це допомагає людині гідно проходити крізь випробування. Але, звісно, декому також потрібна медикаментозна підтримка, — вважає Козловський.

Коли його запитують, що допомогло пройти крізь випробування і перетворити травму на досвід, вчений відповідає: «Гідність, самоповага, повага до інших, толерантність і вміння не залежати внутрішньо від зовнішніх обставин».