Київський інститут міжнародних відносин: очікування і реальність

КІМО. Які асоціації викликає у вас це скорочення? Можливо, хабарі, дорогі машини на парковці, одіозність та золота молодь? Із цієї рефлексії ви дізнаєтеся, наскільки мої очікування збіглися з реаліями першого року навчання в Інституті міжнародних відносин.

Я чекав на те, що буде легко вчитися, на золоту молодь, хабарництво, застарілу систему освіти, але що я отримав?

Думалося, що навчання буде легким. За шкільні роки працювати самостійно і відповідально для мене стало звичкою. Мої сивини ще довгий час нагадуватимуть мені про підготовку до ЗНО. Здавалося, що після нього буде легше. Утім, я забув про період адаптації до особливостей університетської освіти. Виявилося, що спілкування студента з професором відрізняється від спілкування учня з учителем. Так, учень на уроці завжди відповідає на короткі запитання з однозначною відповіддю з підручника, а студент має шукати інформацію й думати самостійно, а на запитання часто відсутня «красива» відповідь. Також шокував регламент часу відповіді. Він може бути необмеженим або надзвичайно стислим. Тут у мене як відмінника зникла зона комфорту. Я лише міг гадати, що нас чекає наступного заняття. Крім цього, надзвичайно зросли обсяги навантаження. На це вплинули нова атмосфера і моє невміння виокремлювати суть і працювати з великими (для першокурсника) обсягами інформації, дотримуватися режиму роботи і відпочинку. Словом, мої надії про легке навчання університет спростував.

Золота молодь була іншим очікуванням. Я думав зустріти багато дітей із заможних київських родин, що можуть дозволити собі все, чого забажають: від оцінки за іспит і до дорогої машини під інститутом. Насправді ж, значна частина моїх однокурсників приїхали з інших міст і мали вельми помірні статки. Вони, як і всі іногородні вступники, шукали зйомні квартири, рахували бюджет на харчування та раділи пільговому проїзду чи поселенню в гуртожиток. Таким чином, я був приємно вражений тим, що атмосферу тут створюють люди, близькі мені, хлопцю родом з Академмістечка, за духом. Отже, хоча в інституті золота молодь є, але студенти тут, здебільшого, — прості смертні.

Хабарі — часта тема в обговоренні української університетської системи освіти. Історії про те, що на моїй спеціальності можливо скласти сесію, лише «домовившись», чув і я, хоча й був налаштований оптимістичніше. На практиці, хоча мені зустрічалися деякі аномалії, обидві сесії я склав повністю самостійно і на високий бал. Тож хабарі, про які всі тільки й говорили, мене оминули.

Останнім очікуванням від першого курсу була відсутність новинок у навчальному процесі. Як відмінник я думав, що знаю про навчання майже все і вмію вчитися. Вкотре реальність відрізнялася від очікувань. По-перше, навчання в Інституті — це вибір між формальним виконанням завдань і реальним осмисленням, навчанням заради знання, що буває важко для відмінників «по-шкільному». Для студента, що обрав друге, бали стають доповненням до знань, а не їхнім показником. По-друге, у порівнянні зі школою інститут дає безліч можливостей для розвитку студента крім самого навчання: нам доступні безкоштовні спікінг-клуби з мов, волонтерство в рамках департаментів Ради студентів Інституту, зустрічі з професіоналами різних спеціальностей. Обсяг нашої позанавчальної активності — наш власний вибір, адже, по-третє, навіть крім тих можливостей, що існують у межах Інституту, студент здатний самостійно створювати можливості, як-от: стати членом неурядових студентських організацій, волонтером на будь-яких заходах чи податися на стажування в компанію мрії. Таким чином, навчальний процес в інституті повністю відрізняється від шкільного: оцінки відходять на другий план, для студента відкриваються багато нових дверей, а частину з них він може прочинити і сам.

Отже, хоча реальність відрізнялася від очікувань, першим курсом в Інституті міжнародних відносин я лишився задоволений. Навчання спершу виявилося складним, але сподобалася близька мені атмосфера, відсутність хабарництва і багато нових можливостей.