Доброволець викрив крадіжку військового майна і сам опинився під слідством

Слідчими Управління Національної поліції в Житомирській області завершено досудове розслідування в резонансній справі по обвинуваченню двох бійців АТО — 34-річного капітана Дмитра Собченка і 44-річного рядового Геннадія Семенія у вбивстві колишнього працівника Державтоінспекції 31-річного Василя Струніна. Та чим ближче судова розв’язка провадження, тим більше блякнуть докази вчинення підсудними цього злочину. Натомість міцнішають підозри, що затіяне кримінальне переслідування є нічим іншим, як розправою з боку мафії розкрадачів військового майна, яка орудує в Збройних силах України.

Загадкове вбивство колишнього міліціонера

Свого часу Дмитро Собченко працював у підрозділах боротьби з корупцією та організованою злочинністю СБУ, звідки звільнився за станом здоров’я, та коли почалася війна, добровільно пішов до армії, де йому довірили посаду командира однієї з груп 8-го окремого полку спеціального призначення, постійним місцем дислокації якого є місто Хмельницький. Відмінно себе зарекомендувавши в ході бойових дій, він отримав підвищення на посаду командира роти глибинної розвідки постійно дислокованого в Новоград-Волинському 54-го окремого розвідувального батальйону. Приймаючи ротне господарство, капітан виявив нестачу великої кількості військового майна, зокрема зброї і боєприпасів. Про це він доповів військовому керівництву, що викликало неабияке невдоволення його деяких корумпованих колег. Для них розслідування цього факту могло мати досить плачевні наслідки, але 7 жовтня 2015 року капітана Собченка несподівано затримали, а потім і заарештували за підозрою у вчиненні вбивства, зареєстрованого за півроку до того. І скандал зі зникненням військового майна розсмоктався сам собою.

Натомість повними обертами пішло розслідування вбивства Василя Струніна, тіло якого знайшли 14 квітня 2015 року на відстані кількох метрів від автомагістралі між Житомиром і Новоград-Волинським поблизу села Березівка. Попервах думали, що причиною смерті була дорожньо-транспортна пригода, але судово-медична експертиза встановила, що чоловік загинув від вибуху гранати. Покійний свого часу був звільнений з органів внутрішніх справ згідно вимог Закону України «Про очищення влади». Тобто був люстрований, але підтримував стосунки зі своїми колишніми колегами по службі. Востаннє його бачили живим увечері 10 квітня в місцевому ресторані-караоке «Люцина». Саме тому працівники міліції поряд з іншими особами, які могли бути причетними до вбивства, перевірили і всіх відвідувачів цього закладу, які перебували в ньому того вечора. З числа тих, звичайно, кого вдалося встановити.

Серед них якраз були і Собченко з Семенієм. Встановити їх вдалося завдяки одній обставині дещо комічного характеру. Працівники ресторану згадали, що в ньому тоді гуляли двоє чоловіків, один з яких був у військовій польовій формі. А коли вирішили їхати, то не змогли завести свій автомобіль Renault. Спробували запустити двигун на ходу, а попхнути машину їм допомогли кілька інших відвідувачів, поміж яких був і Василь Струнін. Це добре запам’ятав охоронець, який зазначив, що між не дуже тверезими чоловіками зав’язалася типова для подібних ситуацій розмова з використанням характерної термінології.

Попри всі зусилля автомобіль так і не завівся, і його лишили на паркувальному майданчику прилеглої до ресторану території, де його через кілька днів жорстоко пошкодили місцеві вандали: побили скло, поламали дзеркала, прокололи колеса. Тож коли міліція почала розслідування загибелі Струніна, вона не могла пройти повз цю обставину. В ході перевірки з’ясувалося, що власником автомобілю є 55-річна киянка, але насправді на ньому їздив її 35-річний син, який, будучи мобілізованим до діючої армії, перебував у зоні проведення АТО. Його там врешті-решт знайшли, і він показав, що машиною не користувався задовго до квітня 2015-го, бо та поламалася. У зв’язку з цим він попросив свого знайомого Дмитра Собченка зайнятися її ремонтом, а також дозволив у разі успішного його завершення їздити на цьому Renault в Новоград-Волинський, де розташований його окремий розвідувальний батальйон.

Міліція пішла цим слідом і аж у липні знайшла і допитала Дмитра, який розповів, що справді 10 квітня у п’ятницю перед Великоднем їхав цим автомобілем на службу, але в Житомирі зустрів колишнього і вже демобілізованого однополчанина Геннадія Семенія, і цю подію вони відзначили в ресторані «Люцина». Потім хотів їхати далі в Новоград-Волинський, та оскільки машина не завелася, він попросив підкинути до місця призначення одного з його житомирських знайомих. От і все: ні з ким, мовляв, у конфлікти не вступав і ніяких злочинів не вчиняв. Аналогічні покази дав і Геннадій Семеній, і оскільки нічого цікавого в них не було, то протоколи їх допитів лягли в терикони порожньої породи, якими зазвичай завалені кабінети міліцейських слідчих.

Версія міліцейського слідства

Так вони й лежали там, нікому не потрібні, аж поки не почався сир-бор із нестачею зброї і чиясь нелегка рука не почала ретельно збирати який-небудь компромат на Дмитра Собченка. Як нині видається, найціннішою, хоча й не єдиною знахідкою недоброзичливців був той факт, що він проходив свідком у кримінальному провадженні по житомирському вбивству. Відтак з’явилася реальна можливість сфабрикувати докази і пред’явити йому обвинувачення у вчиненні тяжкого злочину з усіма наслідками, що звідси витікають. Справа, звісно, розвалиться в суді за браком доказів, але головна мета все одно буде досягнута, і незручний капітан протягом певного часу буде виведений з поля й залишиться поза грою.

Втім, таку логіку подій поки що можна розцінювати лише як версію, а достеменно встановлена хронологія подій наступна. 25 вересня 2015 року працівники міліції затримали Геннадія Семенія. З більшим задоволенням вони, звичайно, затримали б Дмитра Собченка, але він у цей час перебував у зоні бойових дій, куди співробітники житомирського карного розшуку боялися й сунутись. А от із Семенієм їм надзвичайно пощастило, бо в ході проведеного того ж дня обшуку у дворі його будинку в селі Стремигород Коростенського району Житомирської області було знайдено трошки зброї і боєприпасів, а саме три ручні гранати, 29 патронів і один штик-ніж. Чоловік одразу визнав свою вину у вчиненні злочину, передбаченого ст. 263 Кримінального кодексу України. Тут гріха ніде сховати: за бійцями АТО водиться така звичка забирати з собою з поля бою «на пам’ять» усілякі штучки, заборонені у вільному обігові. Але для міліції це була надзвичайна удача, оскільки вони отримали цілком законні підстави посадити людину до камери попереднього ув’язнення і, ретельно з ним там поспілкувавшись, умовити зізнатися у вчиненні ще одного злочину.

Так воно й сталося, оскільки наступного дня, 26 вересня, Семеній на допиті дав покази про те, що вони із Собченком у ніч з 10 на 11 квітня начебто вбили чоловіка, з яким познайомилися в ресторані «Люцина». Того ж дня на місці виявлення тіла Струніна було проведено слідчий експеримент з відтворенням події, а вже через кілька годин Корольовський районний суд Житомира виніс ухвалу з санкцією на тримання підозрюваного у слідчому ізоляторі.

Версія міліцейського слідства була така. Познайомившись із Струніним, Собченко запропонував йому поїхати разом з ними у Новоград-Волинський для того, щоб там разом відпочивати і вживати алкогольні напої. Той погодився, вони викликали таксі і поїхали, але по дорозі між ними сталася сварка, яка переросла в бійку. Таксист біля села Березівка висадив шубутних пасажирів, а Собченко з Семенієм побили Струніна так, що той знепритомнів. Після цього Собченко начебто кинув йому під тулуб гранату Ф-1, від вибуху якої потерпілий і загинув.

Штампування епізодів і фабрикація доказів

Той, хто придумав цю версію, напевне, переслідував ще й другорядну ціль — представити бійців української армії як зовсім безбашневих п’яниць, котрі виробляють у тилу таке, від чого волосся дибки стає. Залишимо це поки на совісті авторів і повернімося до фактів. У грудні, тобто через два місяці після арешту, Семеній цілком очікувано відмовився від своїх показів, заявивши, що зізнання були з нього вибиті тортурами. Варто зазначити, що одразу ж після затримання працівники міліції відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу» надали йому адвоката, залученого до захисту підозрюваного за рахунок держави. Тільки, судячи з усього, такий захист виявився дірявим, бо щойно у Семенія з’явилася можливість скористатися послугами іншого захисника, залученого його друзями, він одразу ж відмовився від показів, даних у ході досудового слідства.

Корольовський районний суд Житомира, який час від часу продовжував санкцію на арешт Семенія, визнав неналежними два наданих стороною обвинувачення докази, а саме протокол його допиту і протокол слідчого експерименту. Обидва складені 26 вересня 2015 року. Про якість цих доказів можна судити з такого епізоду: коли в ході відтворення підозрюваного привезли на трасу поблизу села Березівка і запропонували показати місце, де вони залишили труп Василя Струніна, він безпомилково його вказав. Від себе додамо, що було б дивно, аби він цього не зробив, хоча він був там лише один раз у житті за півроку до того, у нетверезому стані та ще й у дощову ніч, коли нічого не видно, хоч око виколи. Все пояснюється дуже просто. Справа в тому, що на тому місці в день проведення слідчого експерименту уже стояв стовпчик з вінком і портретом покійного, а навколо нього невеличка огорожа з березових кілочків і лавочка. Тож немає нічого надзвичайного в тому, що суд забракував такі докази. Хоча й продовжив строк ув’язнення. Адже в даному випадку слідчий суддя не дає остаточну оцінку доказам, а лише зважує ризики перебування на волі особи, підозрюваної у скоєнні тяжкого злочину.

Втім, остаточну оцінку доказам дасть лише суд останньої інстанції, а ми поки що повернімося до Дмитра Собченка. На момент затримання свого товариша Геннадія Семенія він перебував на Донбасі, а після того, як той дав перші зізнавальні покази, біля його багатоквартирного будинку на вулиці Волоській у Києві працівники житомирської міліції влаштували засідку. Дмитра затримали 7 жовтня 2015 року, коли він, будучи відрядженим із зони бойових дій до місця постійної дислокації батальйону в Новоград-Волинському, заїхав по дорозі додому в Київ, аби відвідати дружину й доньку. П’ятеро міліціонерів жорстоко побили його, вдягнули на голову мішок і привезли до Житомира, де того ж дня той же Корольовський районний суд постановив ухвалу про обрання йому запобіжним заходом тримання під вартою.

Правоохоронці, очевидно, розуміли, що обвинувачення щодо вчинення ним убивства побудовані на доказах, які не варті виїденого яйця. Наприклад, таксист, який нібито віз трьох чоловіків на своїй машині, в ході слідчих дій не впізнав ні Собченка, ні Семенія. Через те вони поспішили підстрахуватися ще десятком пунктів обвинувачення, серед яких, зокрема, було шахрайське заволодіння транспортним засобом і крадіжка мобільного телефону вартістю 199 гривень. Напевне, сподівалися, що суддя, вражений таким обсягом обвинувачень, не посміє відмовити в санкції на арешт.

На одному з епізодів варто зупинитися окремо. Під час затримання 7 жовтня у Собченка було вилучено службовий пістолет Макарова із штатним боєкомплектом у 16 патронів. Попри це Дмитру в той же день повідомили про підозру в незаконному зберіганні вогнепальної зброї і внесли відомості про цю подію до Єдиного реєстру досудових розслідувань. Слідчому знадобився лише місяць для того, аби отримати офіційну відповідь військової частини про те, що цей пістолет є табельною зброєю, яка відомчим наказом видана капітану Собченко для постійного носіння. Та попри це кримінальне провадження в цій частині було закрите за відсутністю події злочину лише 3 лютого 2016 року, тобто через чотири місяці після затримання.

Втім, судове слідство тільки починається, і в ході його проведення на світ божий вилізе не одна фальшивка, сфабрикована органами міліції, а тепер уже поліції, з негласного дозволу процесуального керівника в особі прокурора.