Помиляються ті, хто вважає, що функція суду обмежується здійсненням правосуддя

(Початок)

Для того щоб задати такий тренд всій судовій системі, ВС повинен мати більш дієвий інструмент, аніж це було досі у вигляді «побажань» пленуму. Про те, які підходи до вирішення цього питання існують в інших країнах, «Ракурсу» розповів професор Михайло Буроменський:

— Михайле Всеволодовичу, якою є вага, статус рішення верховного суду як прецеденту в країнах з різними правовими системами?

— Рішення верховного суду переважно всюди є моделлю, зразком. Щоправда, є нюанси і суттєві. При цьому слід враховувати різницю між поняттям суто судового прецеденту і правовими позиціями, що можуть походити від вищої судової інстанції держави, — у нас це нерідко плутають або змішують. Я також не буду тут говорити про ті країни, що належать до англосаксонської правової сім'ї.

Тож подивімося на європейські країни романо-германської правової традиції. В одних із них нормотворча роль судової практики визнається законом і судовий прецедент розглядається як джерело права, наприклад, у Швейцарії, Іспанії або Португалії. В інших державах така роль судової практики хоча й не закріплена законом, але визнається фактично — наприклад, у Німеччині, Франції, Італії, Греції, Швеції. Правова традиція там склалася по-різному: так, у німецькій правовій традиції рішенням судів відводиться більш значна роль, ніж у Франції, де цьому заважає так звана упорядкована концепція правозастосування. Тим не менш, і тут відбулися зрушення щодо рішень вищої судової інстанції — Касаційного суду Франції, що визнаються джерелом права. Водночас в деяких європейських державах судовий прецедент і досі не сприймається — наприклад, в Угорщині, Болгарії, Естонії.

Загалом всі сучасні дослідники сходяться в тому, що роль судового прецеденту в державах романо-германської правової традиції зростає.

В українському праві, яке до останнього часу, на жаль, слідувало радянським традиціям, всіляко заперечували судовий прецедент, навіть коли мова йшла про Верховний суд України. І про це безапеляційно говорили навіть деякі з міністрів юстиції.

Концепція судової правотворчості, яка мені, наприклад, близька, досі поширена переважно в українській правовій доктрині, але обов'язково переможе і у практиці. Помиляються ті, хто вважає, що функція суду обмежується здійсненням правосуддя. В демократичному суспільстві судова влада є складовою основоположної тріади влад і разом із законодавчою і виконавчою владами несе основний тягар у забезпеченні їх балансу. Традиція усунення судової влади від такої її основоположної функції характерна для перехідних або авторитарних політичних режимів, де судова влада займає інше місце в системі реалізації державної влади.

Поки що говорити про дотримання єдності української судової практики у різних галузях законодавства, м'яко кажучи, не завжди можливо. Що ж до рішення верховного/вищого спеціалізованого суду по конкретній справі, тут все ще складніше.

На мою думку, одним із найголовніших завдань нового Верховного суду буде саме забезпечення єдності судової практики.

— Але ж для того, щоб рішення ВС справді формували судову практику, вони повинні набрати іншого значення, аніж рекомендація чи побажання, вони мають бути обов’язковими.

— Повинно бути так, щоб вища судова інстанція мала право приймати рішення, які були би не просто побажанням, а чітким дороговказом для нижчих судів. Мова йде про постанови Пленуму Верховного суду, і, я не виключаю, про право вищої судової інстанції держави приймати прецедентні рішення. І тут потрібний буде злам нашої свідомості, зокрема, юридичного хуторянства.

Але ж нас завжди вчили так, що у нас немає прецеденту, тому постанова пленуму це, так би мовити, порада. У нас навіть на рівні апеляції кожен суд має свою практику, і ця практика цілком може не співпадати з баченням іншого апеляційного суду, про що дуже добре знають адвокати.

Проблема полягає в тому, що в свідомості багатьох наших юристів, в тому числі високопосадовців, засіло, наче цвях, що у нас немає судового прецеденту. Це іде ще від радянських часів, хоча насправді не відповідає дійсності. От, приміром, друга касація, яка була у випадках, коли в одному суді виносилися різні рішення стосовно однієї і тієї ж норми. Тобто виносилися рішення, що свідчили про неоднакове застосування тієї самої норми. Все одно й досі стверджують, що прецеденту в нас немає і бути не може.

В європейських країнах, які не наслідують англосаксонську традицію, поняття судового прецеденту вищих судів існує. І це є абсолютно нормальним і органічним для системи.

Водночас, говорячи про рішення Верховного суду, я говорив би про підняття їх значення, не маючи на увазі рішення по конкретних справах, а скоріше узагальнюючі підсумкові документи, на які посилатимуться інші суди. Таким чином буде досягнуто того, щоб судова вертикаль працювала в одному визначеному напрямку. Питання однакового застосування законодавства — це питання номер один для судової системи будь-якої країни. Адже це забезпечує законність, прогнозованість судових рішень, швидке, справедливе й ефективне вирішення конфліктів.